Шхуна "Колумб" - Трублаїні Микола

Загалом же вигляд штурманської рубки свідчив, що її залишали дуже поспішно. Не затримуючись, Петимко виліз з рубки й почав світити бортові ліхтарі. Обидва були із справними гасовими лампами, але чомусь в обох лопнуло скло. Світячи ліхтарі, Петимко згадав, що у вікні штурманської рубки теж чомусь висаджено скло.

Скінчивши з ліхтарями, обидва повернулися назад до кліпербота.

Сонце вже сховалося за обрієм, небо на заході пашіло червоними вогнями. Оддалік виднівся "Розвідувач риби". Подивившись на літак, штурман поставив ногу в кліпербот і ще раз обвів прощальним поглядом потопаючий корабель. Його увагу притягло кілька залізних бочок, поставлених сторч під стіною надбудови, що була, мабуть, кубриком. Вигляд бочок зацікавив штурмана, і він попросив Марка підпливти туди. Він прочитав на одній бочці напис, схвильований обмацав її і знайшов з другого боку краник, який досить легко одкрився. З краника на руку побігла рідина. Підніс руку до носа, понюхав і крякнув з таким задоволенням, наче старий п'яниця, що після довгочасного вимушеного тверезого режиму надибав горілку.

— Чим пахне? — спитав Марко.

Штурман підніс до його носа долоню. Хлопець понюхав, примружився і сказав:

— Бензин! Хороший бензин!

Юнга, не раз виконуючи обов'язки моториста на "Колумбі", розумівся на пальному. Він знав усякі види його, починаючи від найгіршого лігроїну і кінчаючи авіаційним бензином, що його іноді десь роздобував Левко. Він одразу збагнув, яка то цінна знахідка.

— Як же нам його взяти? — спитав Марко.

— Ото я й сам думаю, але цієї бочки нам удвох взагалі не подужати, та коли б і подужали, то кліпербот не підійме. Треба спустити шлюпку, але вдвох ми цього теж не зможемо зробити, в тебе ж рука болить. Якби вітер, ми підтягли б сюди нашого розвідувача… Але вітру нема. Може вночі повіє..

— Знаєте що? — запропонував юнга. — Їдьте ви самі кліперботом до літака, заберіть звідти нашого командира, а я ждатиму вас тут Утрьох спустимо шлюпку, перекотимо якимось способом туди бензин і приставимо його до літака.

— Ну, залишити тебе! А коли цьому "S" заманеться піти на дно?

— Це буде не так швидко, а от поки ми вітру ждатимемо, то він таки може з нами розпрощатися.

— Так давай я зостануся, а ти пливи за Барилем!

У мене ж рука болить, я довго не пливтиму, — відповів юнга

Петимкові чомусь не хотілося залишати хлопця самого на цьому недосить певному пароплаві, але, зваживши на обставини, він погодився. Марко поліз назад на шлюпдек, а штурман на кліперботі одійшов від пароплава.

Юнга слідкував, як човник віддалявся, і, нарешті зник. На літаку засвітилися бортові вогні. Очевидно, Бариль включив маленький акумулятор. Хлопець сів біля шлюпки, дивився на чорну воду моря, в якій почали відбиватися перші зірки, і терпляче ждав повернення кліпербота. Так просидів він довго, коли раптом насторожився: десь зовсім близько почулося чи то ричання, чи нявкання. Дедалі воно голоснішало. І, наче у відповідь, у темряві, на затопленому пароплаві, заричав якийсь звір. Незабаром до нього приєднався другий.

XXII. ДИВНИЙ ПАРОПЛАВ

Бариль нетерпляче ждав штурмана та юнгу. Він слідкував за ними в бінокль, бачив, як обпливали пароплав, лаявся, коли помітив, що підпливали дуже близько до нього.

— Одчайдушний народ, — сказав він Ясі. — У нас у бригаді про таких говорили: "Світ не здивує, а розбитися може".

— А може, вони там когось знайшли? — відповіла дівчинка.

— Я — проти! Де ж ми розмістимось? — повів пілот рукою по літаку.

Розміщатись, справді, більше було ніде.

Коли зайшло сонце, одразу помітили на пароплаві зелений вогник. Пароплав стояв до них правим бортом. Перші легкі сутінки вже заважали розгледіти там людей. Коли кліпербот одійшов од пароплава, то Бариль не спускав з нього очей, аж поки він не наблизився до літака, і стало видно, що на кліперботі лише один чоловік.

— Боялись ми, Ясю, що привезуть нам пасажирів, а воно виходить, що наш один там зостався. От народ! — дивувався пілот.

Бариль і Яся нетерпляче ждали, коли човник підійде ближче.

Нарешті Петимко підплив. Довідавшись про бензин, Бариль одразу заметушився:

— Так у мене ж лівий бак цілий, а з половинним запасом ми години три зможемо протриматися.

Пілот погодився на план, задуманий штурманом та гою правда, він неохоче погоджувався залишати літак, але іншого виходу не бачив. Петимко міг би забрати з собою Ясю, та при спусканні важкої шлюпки вона мало чим допомогла б. Проінструктувавши Ясю, як їй поводитись під час різних несподіванок, Бариль пересів у кліпербот.

— Значить, коли щось трапиться, — сказав пілот дівчинці, — мигай бортовими вогнями. Твоя надута подушка нехай буде весь час біля тебе.

Яся пообіцяла виконувати все, як їй наказано, і льотчики одпливли. На той час нічна темрява вже цілком вкрила море. Гумовий човник плив при світлі зір, прямуючи на зелений вогник пароплава. Позаду залишились вогні літака. Веслами гріб Бариль, а Петимко тим часом спочивав.

— Крім штурманської рубки, ви в жодне приміщення не заходили? — спитав пілот.

— Ні.

— А може, там є хто живий?

— Вигадав. Може, мертвий, а живими хіба лише пацюки залишилися. Марко зараз, напевне, чує, як вони пищать.

В цей час вони обидва враз змовкли і стали вслухатися в нічну тишу. До них долетів стогін. Низький, могутній стогін, один, другий. Той стогін переходив у глухе ревіння.

— Це що? — спитав пілот.

Штурман мовчав. Він прислухався, чи не повториться незвичайний звук. Він незабаром повторився. Починався він ніби стогоном і закінчувався наче ревінням сирени: о-о-у-у-у. Але не протяжно, а грімко-розкотисто. Здавалося, ці звуки неслися від пароплава, але з певністю цього сказати не міг ні штурман, ні пілот.

— Коли це на пароплаві співають пацюки, — сказав Бариль, з усієї сили налягаючи на весла, — то я не заздрю нашому хлопцеві.

Стривожені цими звуками, вони поспішали. Ще кілька раз чулося виття, а потім запанувала тиша. Кліпербот ішов як тільки міг швидко. Ось у темряві вже обрисувалися силуети пароплава. Він чорнів у нічних сутінках, мов невеличка вежа з маленькими прибудовами. Єдиний зелений вогник спокійно світив над нею. Штурман склав Долоні рупором і гукнув:

— Марко-о! Марко-о!

Звук потонув у порожнечі, не відбившись луною Вони ждали відповіді, але тиша була непорушна. Тоді вони загукали разом. На цей раз з пароплава долетіла відповідь:

— Алло-о! Алло-о!

— Він чи не він? — спитав штурман, не впізнаючи голосу.

— Та він! — впевнено заявив пілот і знову гукнув: — Марко! Де ти? Як підійти?

— Підходьте під ліхтар, — почулась відповідь, і тепер штурман уже переконався, що гукав таки Марко.

Вони спрямували човен до ліхтаря. Коли опинилися під трапом, що вів на нижній капітанський місток, знову почули голосне нявчання. Якийсь великий звір десь нявчав на пароплаві. Марко з'явився на східцях трапа.

— Е, хлопче, що тут у тебе за концерт? — спитав Бариль. — Степанович запевняє, що це пацюки тебе розважають.

— Хай їм, таким пацюкам. Я коли почув, то спочатку так сполохався, що хотів у воду плигати і до вас плив ти. Потім звик. Мабуть, тут звіринець везли, і не всі звірі потонули.

— Поки вони не видерлись на палубу, давайте спускати шлюпку, — пропонував Петимко.

Почали шукати ручного ліхтаря. При світлі його оглянули шлюпки. Їх залишилося на пароплаві три. Одна на лівому борту, дві на правому. Четвертою, очевидно, скористалася команда, коли залишала судно. Виявилось, що підтягти шлюпку на талях, а потім спустити в море, їм все ж не під силу. Легше було б зсунути шлюпку з похилої палуби просто в воду, але для цього треба розбити підпірки, на яких вона стояла.

Звільнивши шлюпку од талів, усі троє рушили шукати сокиру або якусь важку річ, якою можна було б розбити підпірки. Та незабаром цей план було скасовано.

Оглядаючи палубу, вони знайшли кілька порожніх дерев'яних бочок.

З запаху від тих бочок Бариль одразу встановив, що вони були з-під пива.

— Чого нам возитися з шлюпкою, — сказав зраділий льотчик. — Ми можемо наповнити оцю бочку бензином і прибуксувати її вплав за кліперботом до літака.

Безперечно, пілот знайшов кращий вихід із скрутного становища. Залишилося перекотити порожню бочку на корму, тобто, власне, спустити її на воду, і знайти спосіб, як перелляти бензин з металевої бочки в дерев'яну. Цю проблему теж розв'язав Бариль, не довго мудруючи.

— Наш насос, яким надуваємо кліпербот, — сказав він. — Це трохи повільно, але за годину бочку наполовину наповнимо. Цього досить. В усякому разі, тоді ми нашим "Розвідувачем" підійдемо сюди. А то як бочку буксирувати я вже не знаю. Це ви, моряки, мусите вигадати.

— То пусте, — відповів штурман, — ми з Марком зараз її обшвартуємо таль-тросом.

Дійсно, цю операцію вони негайно виконали, скотили бочку в воду і підтягли на корму. Та тільки взялися перекачувати бензин, як Бариль, глянувши на море, де мали світити огні "Розвідувача риби", не побачив їх. Все навколо вкрила темрява. Літак зник.

Проте хвилювалися недовго, бо Бариль, ляснувши себе долонею по лобі, перший догадався, що сталося, і пояснив товаришам:

— Ну, не голова, а гарбуз. У мене ж акумулятор спрацьований, а я забув показати дівчинці, як крутити ручну динамку, коли акумулятор перестане давати струм.

Треба було комусь поїхати розшукати в темряві літак, засвітити вогні з допомогою ручної динамки, а потім повернутися за бензином. Зараз брати бочку з бензином не наважувались, бо такий вантаж міг би затримати розшуки.

— Поїду я, — сказав Бариль, — голос у мене добрий, одпливу трохи і почну гукати. Яся мене почує, відгукнеться, а тоді я по голосу зорієнтуюсь. Ви тут поки що переливайте бензин.

Штурман і Марко погодились, але настоювали, щоб Бариль узяв з собою на кліпербот ліхтар, і вони могли б стежити за ним.

— А як же ви тут працюватимете?

— З нас досить світла зірок, — відповів штурман.

Бариль узяв ліхтар і відплив.

Працювали як могли швидше, набираючи насосом бензин і виливаючи його в дерев'яну бочку, що лежала на воді.

Вогник на кліперботі швидко віддалявся. Незабаром Петимко й Марко почули вигуки. То Бариль гукав Ясю.

Зсередини пароплавних приміщень так само час од часу чулося голосне нявчання та ревіння. Штурманові доводилось бувати в зоологічних садах, і він сказав Маркові, що реве не інакше, як лев, і, мабуть, не один.