Сонячний промінь - Борис Грінченко

- Помагай матері в хазяйстві... - додав батько.

- Се мене не вдовольняє. Мені хочеться справжнього діла, а не іграшок з вишиванням. А щодо хазяйства, у нас тут стільки слуг, що мені робити нема чого.

- Справжне дівчинине діло - дожидатися, поки її віддадуть заміж і тоді зробитися доброю матір'ю та господинею! - сказала мати авторитетно.

- Мамо,- відповіла Катерина,- се колись так думали. Тепер думають інакше і роблять інакше.

- І відкіля ти набралася таких поглядів? - спитала мати, уважно дивлячися на дочку.

- А се, мабуть, од того шибеника Кравченка! - скрикнув батько.- Не дурно я бачив, що ти, Катерино, все з хохлацькими книжками панькаєшся!

- У всякому разі можете бути певні,- відмовила, трохи почервонівши, Катерина, - що не він мене навчив іти вчителькою. Та се й не важно. Річ в тому, що я бажала б бути вчителькою.

- Але ти нею не будеш! - спокійно казала мати.

- Мамо! Я мушу нею бути! - знов тихо, але зважливо відповіла Катерина.- Я хотіла б упевнити вас...

- Будь ласкава, не говори і не впевняй,- зимно відмовила мати,- се ні трохи не поможе!

- І вона вийшла з світлиці.

- Що бо ти, Катю, надумала? - спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.

- Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.

- Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?

- Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.

- Та нащо ж тобі діяльність?

- На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти - мене тягне до його.

- Не розберу я! - розвів руками батько.- Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.

І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.

Проминув тиждень,- ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:

- А що, облишила вже своє вчителювання?

- Не облишила, тату, та й не облишу ніколи! - відмовила Катерина.

Батько аж підскочив на стільці:

- То це ти знов? - скрикнув. - Та ти ж знаєш, що то таке школа?

- Знаю.

- Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа - се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се - мізерна плата - яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се - тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се - п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...

Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.

- І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?

- Адже інші перетерплюють,- чому ж я ні?

- Бо їм нічого їсти,- сказала мати,- а тобі, здається, сього не бракує.

- Але мені бракує діла.

- Про твоє «діло» краще ніколи не говори ти зо мною,- відказала мати.

- Мамо,- промовила зблідши Катерина,- я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.

В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.

- Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.

І пані Городинська велицно вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.

Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:

- Радила б прочитати уважно,- тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.

Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та - без сорому казка - радив «владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці». Катерина віддала матері листа мовчки.

- Що ти скажеш? - спиталася мати.

- Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.

- Скажи, будь ласкава,- почала вона, протягаючи кожне слово,- скажи, будь ласкааа, скільки серйозного в усій цій комедії?

Катерина почервоніла.

- Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.

- Так се серйозно?

- Я давно вже се вам кажу, мамо.

- Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула? - питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.

- Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.

- Я цьому не йму віри,- сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова. - А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуешся з тим... студентом?..

Катерина спалахнула.

- Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.

- Але ти не відмовляєш на моє питання,- тим же тоном тягла мати.

- Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.

- Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!

- Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,- тоді відмовлю! - сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.

Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана,