Срібне молоко - Шевчук Валерій

Я тоді правдиво завдала її, Явдоху, до суду за куревство, але мені не повірили, і Явдоха перед урядом по щоках мене витинала. А тепер, — голос Гапчин із плаксивого зробився урочистим та радісним, — оця скаредниця-пономарка знову поповнила богомерзького гріха із тим-таки дяком (який теперички невідь-де шаландається), що доведу слушними доказами, бо, крім обрізаних піл, маю свідків живих та здорових, а то Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла та оцього хлопчика, котрий на спросного гріха Явдоху і відвозив.

— Хлопець не може бути свідком, бо замалий, — сказав суддя.

— Е, панове судді, не відаєте, який це розумний хлопець. І чому не може бути свідком, коли все оте скаредство бачив на власні оченята й у викритті нам дуже допоміг.

Судді порадилися поміж собою й визнали, що цього разу хлопець свідком бути може.

Явдоха стояла перед судом і справді не горда й не пишна, але не тратячи гідности, бо дивилася на суддів сміливо, але без виклику. Однак і сліпий помітив би, що змарніла: під очима лягли темні смуги, а в сміливому позирі проглядав не так страх, як смуток.

— А де подівся дяк? — спитав урядовий. — Кажи ти, Явдохо!

— Це знає мій чоловік, — неохоче відказала та.

— Змовлю щиру правду, як воно було, — виступив наперед Іван Пошивайло. Він був хмарний, з повитими тьмою очима і з тісно стиснутими вустами, а коли говорив, ті ледь зрушувалися, отож виглядало, ніби слова виходять без допомоги губ. — Той заволока, панове судді, пробував утекти, а я залишився біля місця, де ми таки застали його за скаредним учинком з моєю жінкою, так ніби на сторожі. Отож, коли тікав, наздогнав його конем і вишмальцював карбачем, а тоді покинув у полі, застерігшись, щоб не забити його і не взяти тяжкого гріха на душу. А забити його міг, бувши розлютованим, в чому й повиняюся перед судом. Остерегла мене якась ніби з неба сила, тож я отямився.

— Добре зробив, — сказав суддя, — покарав скурвого сина нашою суддівською рукою. Чи свідчиш, що твоя жінка справляла з дяком скаредне діло?

— Свідчу і я, і "лице", що його подала перед судом Гапка. Але як опинилася ця лиха личина, тобто Гапка, в тому селі, не відаю, хоча й не дивуюся, панове судді, бо це така баба, що крізь дірку в голці пролізе.

— Накажіть, панове судді, щоб мене не ображав, бо винитиму за це перед вами ж! — зверескнула Гапка знайомим нам вереском, від якого панове урядові аж головами стріпнули.

— Як утрапила в сусіднє село? — спитав суддя.

— А що ж, панове судді, після тої ганьби, що мені завдала Явдоха не по правді і по щоках мене витинала, чи могла я за нею не стежити, щоб своє діло доконати?

— І це правда, — сказав суддя. — А ти, хлопче, потверджуєш те, що сказали Гапка та пономар Іван Пошивайло.

— Усе, що ті сказали, — мовив Хлопець, — бачив на свої очі.

— Гаразд, — сказав суддя, — справу можна вважати за доконану. Як ви, панове урядові?

— Доконана, — сказали інші члени суду.

— Тоді зголошую декрета, а ти, пане писарю, записуй. Суд визнає винними Івана Пошивайла та його жінку за те, що вони фальшивими, найманими й небогобоязкими свідками вишал-вірювали неслушного декрета і збавили Гапку золотих ста грошей, надто, що й по щоках Явдоха Гапку вибила. Це перша частина декрету. Чи має хто з присутніх щодо того відвід?

— Маю я, — сказав решетилівський отаман, який також був тут присутній. — Свідки не були фальшиві, наймані чи небого-боязкі, а сказали тільки те, що знали й бачили, а на той час Гапка не подала "лиця" на Явдоху. Отже, її скаредности не доказала, тому й була покарана справедливо. Гроші нехай Іван Пошивайло заверне, а затинання по щоках нехай Гапка віддасть Явдосі так, як та чинила їй.

— Дозвольте сказати й мені, панове судді, — озвався Іван Пошивайло. — Того разу я жінку свою Явдоху захищав, бо не мав проти неї доказу, тож робив те, як вірний і люблячий муж. Отже, чинив правдиво. Неправедно ж узяті в Гапки гроші поверну, бо то лихі гроші, а нічого лихого в хаті тримати не бажаю.

— Гаразд, — згодився суддя. — Віддавай, Гапко, Явдосі те, чим вона тебе оганьбила.

На те Гапка стулила вуста, аж стали зовсім вузесенькі й безбарвні, очі зробилися щілинкуваті, а кругле лице посіріло, мов камінь. Ступила до Явдохи і так урізала їй справоруч і зліворуч, що пономарка аж захиталася, а після ляпасів її потемнілі доти щоки запалахкотіли, від чого жінка знову здобула колишню привабу. При цьому очі її яскраво спалахнули, а ще таким вогнем, що Гапка аж відсахнулася.

— Друга частина декрету, — зголосив суддя. — За спросного гріха, учиненого пономаркою Пошивайлихою з дяком Григорієм Комарницьким, який зумів утекти, наказуємо покарати Явдоху Івонову тілесною карою публічно, при стоянні трьох днів та ночей біля ганебного стовпа, а Івану Пошивайлу, її чоловіку, та їй, як винуватиці, заплатити вину панську та урядову з відібранням на уряд худоби.

— Але ж панове урядові, — змолився Іван Пошивайло. — Худоба і гроші мої, а не жінчині, бо вона свого майна в моєму обійсті, крім одежі, не має. Мною все куплене й статки надбані, то чому маю платити я, коли є стороною потерпілою? Я ж не чинив спросного гріха.

— Заплатиш за те худобою та грішми, пане пономарю, — сказав жорстко суддя, — що не зумів устерегти своєї жінки від гріха. Отже, до нього її спонукав, відтак завдав клопоту нам, урядовим та суду. Відвід не приймається.

— Та це ж я викрив її на блуді! — скрикнув Іван Пошивайло.

Але його вже ніхто не слухав. Тоді він стис вуста й блимнув на свою Явдоху так, як вуж на жабу, але Явдоха відсторонено дивилась у куток, і цей лютий позир до неї не дійшов. Отже, й не зачепив. Щоки в пономарки цвіли, очі сповнилися печаллю, ніби димець із люльки дяка Григорія Комарницького, який заплив у неї ще коли були разом, загус там і знерухомів: і всі чоловіки, крім Івана Пошивайла, а може, й він з усіма, не могли не прийти до одностайної думки, яку, звісно, пильно в своїх мізківнях приховали, що вона прегарна, ця скурвина дочка, і коли б трапилася, припадком, їм на шляху, то мало хто перед нею встояв би.

Епілог

Не описуватимемо, як публічно карали Явдоху Іваниху Пошивайлиху, вона своє віддала повною мірою, а приємного в тому мало; скажемо тільки, що давня приказка, складена невідомими мудрецем, можливо, й таким, котрий не закінчував високих київських шкіл, що, мовляв: "Муж та жона — одна сатана", яку ми вже мали нагоду цитувати, справдилася й цього разу, бо Іван Пошивайло, не бувши переконаним у справедливості другої частини вироку, яка стосувалася його грошей та худоби, від Явдохи не відрікся, а саморучно у призначений час відв'язав свою половину від ганебного стовпа, а що вона була майже зомліла, допоміг вилізти на воза, в якого впряжено було їхню шкапину, потому укластися, ще й веретою прикрив, відтак відвіз додому, але наступного дня, коли Гапка із паном отаманом та гайдуком прийшли забрати свої гроші, які колись заплатила Явдосі за безчестя, вони, на своє здивування, не застали нікого — Іван Пошивайло з жінкою безслідно щезли, покинувши хату, яка була не їхня, а церковна, але залишили трохи шмаття, воза і шкапу, бо більше худоби в них не було. Гапчині ж гроші попливли у безвість із цією сполученою посудиною, так само залишилися незаплачені судові витрати, і всі розшуки, що їх учинив за ними суд, виявилися безрезультатні. Гапка в цьому ділі звернулася було до Хлопця, але той її прохання довідатися, куди подалися Пошивайли, не втолив із тієї причини, що ця лиха личина, як назвав її на суді пономар, таки не дала йому всього, що було в горняті, закопаному під припічком, а тільки, як сказав їй просто в очі Хлопець, половину. Тоді Гапка заклалася, що віддасть йому й другу половину, коли вкаже, куди заховалися Пошивайли, але Хлопець прогнав її з-перед очей, ще й сказав, щоб і носа її в їхньому відьомському дворі не показувала, а Марія Климиха ще й пригрозила, що наведе порчу на її корову. Отож Гапка з того двору хутенько забралася, але порча на її корову таки найшла; коли ж, цілком перелякана, схотіла перевірити, чи на місці її решта грошиків, то горня знайшла, але цілком порожнє, тільки один чех необачно приліпився до дна. Всі Гапчині спроби добитися справедливости через суд виявилися безуспішні, бо ані свідків до своєї скарги, ані "лиця" не мала, отож виявилося, як чиниться завше в цьому світі, що правдолюбці найбільше за правду свою й терплять.

Щодо дяка Григорія Комарницького можна розказати більше, бо до нашого часу дійшла потріпана його книжиця із піснею про комара та муху, іншими віршами та недописаним діалогом про боротьбу розумної душі з нерозумним тілом. У додатку до віршів подано історію дякових мандрів, звісно, у вигіднішій подачі щодо власної персони, аніж ми її тут подали, бо автор цього писання вслід за невтомною та героїчною шукачкою правди Гапкою, своєю героїнею, також хворіє на недугу правдолюбства.

Так от, у тих записках брунатним, бо чорнило було саме такої барви, по жовто-сірому (барва паперу) записано, що дяк проблукав по лісах Полісся, бо тільки там зміг знайти собі забіч, у вовчому тілі рівно стільки, скільки одміряв йому Іван Пошивайло, а може, й не Іван, а той Хлопець, котрий усім тим дійством заправляв, тобто сім років, відтак одного разу прокинувся у лісовій ямі у здоровому, але вельми вимореному та постарілому тілі, густо оброслий бородою та пелехами. Дяк добився до якоїсь самотньої молодиці, яка сердобільно його обмила, дивуючись із лепу, нарослого на шкірі, обстригла й почала відгодовувати, а що він її у бажаний спосіб задовольнити не зміг, то прогнала зі своєї хати, як проганяють пса, котрий не гавкає і не відганяє від двору злодіїв.

Тоді дяк Григорій Комарницький подався до знайомого нам Троянова, бо вважав, що там живе посіяна ним дитина. Легко знайшов хату Петра Сахнюка, який, однак, відразу його не пізнав (зустрілися вони в Петровому дворі), а пізнавши, почудувався зі змін, які з дяком сталися, а ще з того, що Григорій не побоявся у їхнє село повернутися. Коли ж Комарницький нагадав йому про свою дитину, сповістивши, що він як батько усовістився й вирішив наділити байстря батьківською ласкою, Петро Сахнюк вельми знітився, озирнувся й тихенько сповістив дякові, що та дитина зовсім не його, дякового, виробу і що про це добре знали всі брати Сахнюки, а зіграли з ним, Григорієм, того жарта, бо хотіли приховати ганьбу своєї кровинки.