Срібне молоко - Шевчук Валерій
Але коли хочеш, у мене є старенька, але добра свитина, що буде на тебе враз.
— Та ні, — сказав знехотя Хлопець. — Дай мені, бабо, ліпше те, що в тебе під припічком закопане.
— А звідки знаєш? — перелякалася Гапка.
— Коли б не знав, то чого б до мене прийшла? — спокійно мовив Хлопець. — А прийшла, бо відала: знаю те, чого іншим зась.
І він знову відвів від неї погляд, позирнувши в небо, ніби розмова пожирала йому з очей блакить, отож наново її до очей набирав.
Але Гапка ще трохи пом'ялася, бо непокоїла її ще одна річ: чому цей Хлопець так схожий на дяка Григорія Комарницького. Про те вона обережненько й спитала.
— Hi, — байдужо відказав Хлопець. — Той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.
Тоді Гапка здалася. Те, що було закопане в неї під припічком, — і справді все з грошей, що їх мала, але торгуватися не доводилося, щоб і цей дивовижний Хлопець не поставився до неї так, як його мати, адже тепер у неї тільки на нього й надія. Але як жіночка хитра й метикована, вчинила останню спробу врятувати рештки своїх грошей.
— От ти, Хлопче, сказав, — мовила без торохкотіння, а звільна розставляючи слова, — що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?
— Сказав, — згодився Хлопець.
— А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався не тільки про те, що думаю, а й де ті обіясні гроші лежать?
Хлопець облив її холодом блакитних очей:
— Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.
Виразніше сказати було годі, тож Гапка скрушно зітхнула, озирнулася, ніби відчула, що хтось їх підслуховує (зрештою, мала рацію, бо в дверях хлівця стояла Марія Климиха і лила звідти чорну воду погляду), і погодилася заплатити так, як цього хоче Хлопець, бо честь їй дорожча від грошей, хоча й гроші їй дорогі — небагата-бо була.
— Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відібрати/бо я твої грошенята вже порахував.
На те слово вкотре здригнулася Гапка, адже й цього разу Хлопець підслухав її потаємну думку, хитнула головою й поспішила забратися із цього чортівського обійстя, тим більше, що Климиха, все те наслухаючи, показала в усмішці наче зі смоли виліплені зуби. І все це наповнило Гапку немалим смутком, бо досі ні разу не вдавалася до помочі тих, котрі тримають руку з нечистим, а що той Хлопець нечистий, це здавна відала, бо чи ж може народитися чиста дитина від злягання відьми з чортом? І хоча тепер, після зіткнень із правом, Гапка тямила, що ніхто, навіть вона, не зміг би перед урядовими людьми доказати, що Хлопець таки чортівський синульо, але й вона, і всі решетилівські жінки твердо й безумовно те знали. Отак знали, та й усе, хоча жодне право такого знаття не визнає за достотне.
8
А тим часом дяк Григорій Комарницький, цілком завершивши спогадові медитації, а тим самим доуклавши Пролога до цієї трагікомедії, котрий так і залишився у фрагментарному розкиданні по просторі цієї історії, пізнав властиву собі роздвоєність. Але це був не той звичний поділ на себе справжнього та одмінного, тобто з одмінцем, а досі таки небувалий: тверезий розум, яким безсумнівно володіла просвічена людина, а ще й складач знаменитої на всю Україну пісні про комара та муху, рішуче йому повелів ще раз скласти торбу та й чимдуж майнути з цього краю на розшуки нового, досі непізнаного, бо хоча тут він ще не потерпів, але коли тягтиме час, то напевне зазнає знущань, може, не менш жорстоких, як це трапилося колись в Одудячому. Однак із ним цього разу сталося щось таке… еге ж, мав відчуття, що припнутий, ніби коза для паші, а кілочком, забитим у траву, була та ж таки Явдоха, тобто супротивним до того просвіченого й мудрого в ньому й стала прибита кілочком коза. Отож чи вона його причарувала через відьомський приворот, що досконало творять білі голови не тільки в цьому, а й в інших краях, чи сам у неї закохався, але вона, властиво, її образ, його не покидала, а ніби поселилась у голові, серці, душі й вуді. Хоч би куди пішов і хоч би що робив, але завше відчував біля себе її присутність, вабну, солодку, пожадану, через це і сходився з нею у снах, видженнях і в отих півмаревних актах, одного з яких тут докладно описано. І все це дивно обезвладнювало Григорія, хоча зачинений у клітку його грудей заєць танцював, пищав і колотив об ґрати-ребра лапами, викручував із очниць вирли і волав одчайно до його розуму, а розум тому зайцеві догідно потурав. Ба більше, потурала зайцеві розумна душа, але друга її іпостась, нерозумна, чи, як назвав її давніший за дяка Комарницького поет Кирило Транквіліон, "похотіння гріха", учинила з першою такого ж діалога, складеного за всіма приписами київських поетик, зразком якого й були Транквіліонові "Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завжди повинен з гріховними помислами воювати". І в тому діалозі розумно говорилося й Нагадувалося, що тіло наше воює за душу, сильно штурмує гріхами та похіттю, хоча мудра, тобто розумна, душа тому ворогові чинить належний і достойний спротив. Отож дяк Григорій Комарницький, як правдешній поет, замість негайно брати ноги на плечі разом із торбою, вирішив достойно завершити своє перебування в цьому чужому для нього краю, тобто й собі написати діалога про боротьбу розумної душі з. нерозумною, котру називають тілом, надавши цим обом симболічним персонам пляц до брану, а зрештою, в такого способа довести до рішучої та остаточної перемоги розумну душу, бо, як сказав ще Касіян Сакович у своєму "Трактаті про душу" від 1625 року: "Духовним та істинним божественним речам притаманний більший порядок, ніж живим", адже "воля є сила душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом". Відтак пан дяк і хотів у такого способа покластися на силу своєї розумної душі, для чого й мав послужити новий, але на старий лад замислений, діалог.
Але він при цьому не врахував однієї речі: воля була не одна, а дві, тобто свою волю мала і Явдоха, з якою так сильно пов'язався, адже і Явдоха дяка не забувала і так само, як вона в ньому, шпилькою, чи кілком, чи затужавілим воском, чи смолою він поселився в її тілі, часом густо по ньому розливаючись, а отже, не давав спокою. І вона не витримала перша, а що прийшов до Пошивайлів перехожий чоловік і передав од Явдошиних родичів, котрі жили в Яреськах, запросини їх відвідати з тих а чи з тих причин (було то при Іванові), то вона, пономарка, запропонувала чоловікові те вчинити разом, однак Іван Пошивайло від того відмовився: тих жінчиних родичів за віщось не любив, а загалом не любив усіх жінчиних родичів. Саме в час тієї розмови повз їхній двір проходив Хлопець, саме той, знайомий нам, і, побачивши його та, можливо, мисельним навіюванням останнього, Явдоха, бувши гаряча від розмови з чоловіком, запропонувала Хлопцю стати для неї візником, бо їхня шкапа воза до Яресьок напевне не довезла б, отож і вирішила найняти воза в когось із сусідів, а Хлопець під ту хвилю перший наліз їй на очі. Треба до цього зауважити, що Явдоха чомусь, за жіночою звичкою, не подумала, що про цього підліта кажуть непевні речі; зрештою, і справді хотіла відвідати родичів, а думка про заїзд дорогою до дяка прийшла до неї пізніше, можливо, також не без Хлопцевого навіяння.
Отож саме тоді, коли дяк Григорій Комарницький творив у голові пляци для знаменитої битви розумної душі та нерозумного тіла, промітав його віничком свого високого розмислу і ставив одне супроти одного непримиренних, але поселених в одному тілі противенців, із Решетилівки виїхав віз, яким керував Хлопець, де на свіжій соломі, прикритій рядном, пишно висілась Явдоха із лицем таким спокійним, як це буває в святих овечок. Не зайве сказати, що цього воза, коли ще їхав селом, миттю укмітила Гапка і задерев'яніла чи завмерла з дива, бо те, що сам Хлопець везе Явдоху до місця її гріха (а те, що Явдоха їде на гречане поле, вона твердо застерегла і безпомильно переконалася), було для неї певною несподіванкою. Несподіванкою було й інше: побачила в Пошивайловому дворі біля перелазу Івана, який стояв чорніший від ночі і дивився змруженими очима вслід жінці, яка вже була разом із возом та Хлопцем покрита хвостом пиляки. Отож Гапка, бувши спокійна щодо Явдохи, адже з нею поїхав її вистежувач, почала, сховавшись за власним тином, нюшити вже за Іваном Пошивайлом і, як завжди, не помилилася, бо Іван недовго стояв у власному дворі, зайшов у хату, а за короткий час з'явився із торбою, відтак рушив до свого брата у других, також Пошивайла, але Панаса, а за якийсь час виїхав на чорному Панасовому коні й подавсь у той бік, де недавно пощез густо залитий курявною хмарою віз. Це настільки схвилювало Гапку, що в її голові почали в'язатися химерні вузлички, кожен на коротенькому шнурочку, і тих вузликів було три: перший, коли Іван Пошивайло застане на спросному ділі з дяком свою жінку, то, як заклятий та лихий, може обох скаредників забити, недаремно, коли виходив із хати, на ходу вкладав до торби ножа, котрий яскраво зблиснув під сонцем; другий вузлик: коли Явдоха чоловіка якось укоськала, як це вміла чинити завжди, то той знову став би на її бік, а чи Хлопець сам, без Іванового сприяння, подужає врізати обом поли, хіба що скаже про те, на чому їх застав, а сам же прорік, що судді його, як малого літами, за свідка не визнають. І, нарешті, третій вузлик: чи може вона стати осторонь того дійства і не взяти участи в різанні невшетечникам їхніх піл, та й людей, може, доведеться для цього покликати? Отож Гапка взула свої (видимі чи невидимі, хтозна) чоботи-скороходи і, не кажучи навіть слова власній невістці, котра в цей час наглядала за нею від хати, чкурнула дорогою, спершу не так хутко, а, вирвавшись із села, таки шпарко і не повільніше, ніж їхав на чорному коні Іван Пошивайло за тим-таки возом, густо покритим непролазними порохами.
Не описуватимемо, як гостила Явдоха у своїх родичів у Яреськах; нам навіки залишиться незвіданим, чому ті хотіли, щоб вона безвідкладно приїхала до них; для нас цікаве інше: дорогою назад вона таки завернула до села, назви якого також не знаємо, де зупинився дяк, притому прибула туди так пізно, що ніхто того не укмітив, та й сама, бувши схвильована передчуттям близької зустрічі з дяком, цілком забула про існування злостивих тіней, а їх за нею ув'язалося аж три: Хлопець — її візниця, чоловік на чорному коні, чорному, можливо тому, бо так зручніше для людини, котра прагне стати тінню, а ще кипіло йому чорно в грудях та очах, і Гапка в своїх чоботах-скороходах.
