Срібне молоко - Шевчук Валерій

Бо гріх є гріх, хоч як би ти його медом змазував, — він замовк на хвилю, а тоді розсудно додав: — Ти, дяче, родинного життя не відаєш, то, може, й щасливий, бо де жінка яйця варить, то юшка за нами. Отож ти й напився тієї юшки, але зла за те на тебе не маю. Коли ж так, то й ти не май до мене зла, і розійдемося. Бо і я живий чоловік.

Дяк ледве виповз із ями, все тіло йому стерпло, ніби прудко бігала по ньому тисяча мурашок, а ще й жалила.

— Ми тобі поїсти принесли, пане дяче, а ще й випити, — сказала мирно Ганна. — Правду каже Максим, хоча буває не завше мудрий: ліпше нам по-доброму розійтися, ніж погнівленими.

— Гірка буде ваша їжа, — буркнув дяк, розтираючи ноги, — та й добре її наївся.

— Як собі хочеш, — мовила Ганна. — Але на волю тебе випускаємо, отже, гріха з себе зняли, а могли в цій ямі й забути.

— Це вона боялася, — по-недоброму примружився Максим, — що, коли здохнеш, дяче, в цій ямі, приходитимеш до неї упирем. А вони, баби, чомусь упирів бояться, та й то не завжди.

— Ти упирем не станеш, — жорстко сказала Ганна. — Жила в тебе для цього тонка. А в пана дяка жила як струна.

— Ну, це ти ліпше за мене знаєш, — в'яло сказав Максим. — То будемо пити мирову чи ні?

— Ідіть, люди, своєю дорогою, а я своєю, — із серцем сказав дяк. — Оце й буде мирова, тобто коли більше ніколи на цьому світі не зобачимося і не зійдемося.

— Та й ми цього хочемо, — сказав Максим, а Ганна в цей час забрала мисчину, що була із залишеною кашею, і вклала по-господарському до вузлика, якого принесла із собою.

— Ходімо, чи що? — спитала в чоловіка.

— А що тут робити? — відказав байдуже Максим. — Пан дяк має голову ліпшу за наші, та ще й горду, бо погребував нашим хлібом та сіллю.

І вони пішли від нього, не попрощавшися, звільна й полюбовно поміж собою розмовляючи, а дяк Григорій Комарницький, стежачи за їхнім відходом, глибоко засумнівався, що їхні голови дурніші за його.

7

І як тільки дяк завершив свою печальну спогадову медитацію, яку вчинив не з доброго дива, а тому, що в певний спосіб лучилася з тим, що відбувалося тепер, хоча і в новому просторі, неподалік звідси, за кілька гін, в Решетилівці, ожила завмерла, бо не була випущена на кін, жіноча постать із круглою, як гарбуз, головою і з пласким обличчям, та й хутенько почеберяла вулицею, що далі йдучи, то пришвидшуючи ходу, — була це, звісна річ, Гапка, яка поспішала до Хлопця, щоб найняти його для чинення того, чого не могла вдіяти сама. Але й цього разу їй довелося затриматися, бо з двору панотця вийшла похоронна процесія: воли везли на возі заквітчану труну, але не розчинену, а із закладеним віком, бо, як пізніше розпитала Гапка, панотець так почорнів із виду та роздувся, що його ледве у гроба втовкли, віко ж забили цвяхами, але вони вирвалися з дерева, через що труну обв'язали линвою, але й та напнулася, мов струна. А за возом ішла прив'язана віжками паньматка, яка вряди-годи здіймала руки й голосила, лементуючи, а часом замовкала, тільки беззвучно співала німими вустами: після того рвала на собі волосся і розпускала навдокіл. І воно пливло в повітрі, як павутина в бабине літо. Тоді ойкала, зойкала, завивала, похлинаючись, як вовчиця, а з очей її текли цілком чорні сльози, замішані, очевидно, на тій-таки трутизні, яку ця жінка, котра пробувала у велемовній, велеголосій чи мовчазній пієті, не встигла подати своєму коханому чоловікові. І хтозна, за чим більше голосила ця багатостраждальниця — чи за розбухлим чоловіком, який посильно бажав розвалити гроба, чи за собою, адже суд присудив поховати її живцем із панотцем як отруйницю, а може, і за тим, і за тим, адже світ для неї і справді перестав існувати, бо ж писав саме в цей час, сидячи в гетьманському дворі і на гетьманському хлібі, але безвідносно до описаних подій, яких не міг знати, великорозумний і високо наладнаний, значно більший, аніж Григорій Комарницький, поет Іван Орновський: "Так, гріб — це гріб! Ефеська славная божниця Діанова вже стала бридкости скарбниця" і "що на землі назвемо: вічне і незгасне — коротше од хвилини, бо воно дочасне". І високомисленний поет на хвилину відвів очі від паперу і подивився натхненним, але смутним зором у просторінь, густо залиту сонячним світлом, ніби уздрів печальний похід із труною, в якій розбухало почорніле тіло панотця. Відтак його рука хутко записала: "Навіщо ж людська думка з попелу будує, якісь ігриська ладить, робить щось, руйнує? Це вивищеним знаком Божим не позначиш, крізь дах-бо хмари й небо також не побачиш!" І потвердив категорично: "Що в гордій думці людській надто вже пишніє, привалене своїм же тягарем, трухніє!".

Гапка ж, дивлячись на похоронну процесію і на щільну юрбу людей, які йшли за гробом, не мала таких високих думок, але певне задоволення відчувала, адже і її рука тут приклалася, щоб поставити на розгаданій правді свою, хай і шкарубку та заплилу чорнилом, печатку. Відтак тільки розпиталась у людей, що тут до чого, але за процесією не пішла, бо тут їй не було чого робити — мала-бо справу іншу, ще недоконану, а правду, неукріплену печаткою її руки, отож почимчикувала скоренько, щоб зустрітися-таки із Хлопцем, про якого останнім часом стільки думала, бо він єдиний міг їй пособити в герці з її заклятою ворогинею Явдохою, адже без сторонньої допомоги була подолана і розбита, а тепер мала збирати розтрощене єство в єдине тіло, і тільки Хлопець міг у тому зарадити. Отож вона не так прибігла, як прискакала в кінець села, під ліс, де стояла марна хата з повіткою на курячих ніжках, а курячих тому, що поставлена на двох окоренках зрізаних дубів; у цій марній хижі й мешкала, а в повітці на курячих ніжках чинила свої дійства сільська відьма Марія Климиха зі своїм знаменитим Хлопцем. Побачила ту Климиху в дворі, коли та замішувала їжу підсвинку, котрий гаряче репетував із хлівця, тобто була зайнята цілком доброчинним ділом.

— День добрий, Климихо! — гукнула Гапка, бо треба було перекричати галасування підсвинка.

— Та й чи він добрий, той день? — понуро відповіла Климиха.

— Це ти про похорони панотця? — спитала Гапка. — Ні, там отруйницю викрили, то паньматка його отруїла. Чи не твоєю трутою, Маріє?

І тут Гапка отетеріла, бо на неї подивилися дивні очі: ніби зіниці розійшлися на райдужне окілля, яке також поширилося, аж очі перетворилися на дві морочні ями. І звідтіля полилося щось таке, як крижаний вогонь, від якого все Гапчине тіло пронизали навпереміну льодяні та розпечені стріли.

— Я трути людям не даю, — прорипіла Марія, — а коли прийшла щодо цього нюшити, то ніс тобі, Гапко, або скривиться, або западе.

І Гапка із жахом почала відчувати, що ніс на ЇЇ пласкому обличчі почав ворушитися: гнувся донизу, вбоки і задирався, часом і западаючи.

— Та Бог з тобою, Маріє! — зойкнула Гапка. — Мені не до того! Я до Хлопця прийшла, а не чинити тобі капость…

— А що маєш до Хлопця? — тим-таки тоном спитала Марія.

— Хочу, щоб поміг, — відповіла Гапка, краєчком мозку карбуючи, що Марія недаремно на неї озлилася, отже, напевне паньматці отруту вділила.

— Таким лахудрам, як ти, Хлопець не допомагає, він у мене добродійний, — сказала відьма.

— А я що, злодійна? — заячала, як заверещав у цю ж хвилину, ніяк не мігши дочекатись їжі, підсвинок, і ці два верески з'єдналися вельми погідно, але для вух дещо й немелодійно.

— Що це за крики? — почувся розважний хлопчачий холос, і Гапка уздріла на ґанку повітки на курячих ніжках невисокого підлітка з майже білими волоссям та бровами і з нестерпно блакитними очима. І на мить вона перелякалася, бо Хлопець увіч подобав на дяка Григорія Комарницького, ніби це був його син. Щоправда, під носом у Хлопця темніла темна смужка.

— Та ось нишпорка до тебе прийшла, — холодно сказала Марія. — Хоче, щоб ти розкопав те, до чого сама не докопалася.

— А ти звідки знаєш? — знову в унісон із підсвинком вереск-нула Гапка.

— Годуйте, мамо, порося, — розважно сказав Хлопець. — Я сам із нею розмовлюся. Але наперед скажу: напасникам не допомагаю, а тільки страдним.

Марія Климиха підняла цеберко, кинула на клуба й слухняно рушила до хліва, а Гапка заторохкотіла, як уміла, при цьому вереск підсвинка став цілком заглушений і подобав, порівняно з висотою Гапчиного голосу, на цвіркуновий спів. Відтак Гапка виторохкотіла про свою уразу від Явдохи, про ганьбу та нечемність, при цьому пильно стежачи: чи не в'януть у Хлопця вуха. Але нічого такого не сталося, бо Хлопець спокійно лив у її бік блакить погляду, а вуха й не зрухнулися, хіба білясті брови ледь-ледь нахмурилися.

— Воно, коли подумати, — сказав Хлопець, а підсвинок у хліві замовк, очевидно, допався до корита, — то ти, бабо" хоч і не люблять тебе моя мати, таки залишилася з носом. Але я любасних справ не розплутую, бо, як кажуть моя мати, замалий ще для того, тож мені начебто й не пора. Та й судді мене, малого, за свідка не візьмуть.

— Замалий? — спитала Гапка. — Та ж у тебе вже вус сіється на губі!

— То не вус, — сказав Хлопець, — а сажа, бо я чистив грубку, коли ти прийшла.

І він витер піднісся, знявши смужку, що здалася Гапці вусами.

— Але ж сказала твоя мати, що допомагаєш страдним, а хіба я не потерпіла?

Хлопець задумався, звівши очі догори, при цьому лице його стало розумне й начебто старе. Гапка мала досить кебети, щоб йому не перебаранчати, тому зайнялася тим, що пильно обмацувала його поглядом, як сліпий пальцями.

— Хоч і не люблять тебе, бабо, моя мати, не знаю й чого, та ні, знаю, бо ти неправдиво подумала, що це вони дали паньматці труту, а трути паньматці вони таки не давали, бо паньматка сама її виготовила зі своєї слини, жаби, гадюки та собачого посліду, — страдною тебе мушу визнати, — заявив Хлопець. — Але задарма нічого не вгадую, бо, щоб угадати, мушу мати від потерпілого щось із добрих його речей, тобто інклюз, якого не повертаю, щоб не вчинилося з того якогось лиха.

Гапка стояла супроти Хлопця з розтуленим ротом, бо й справді вразилася, і не так від його розумної мови, як від того, що миттю вичитав у закамарках її голови пильно сховану думоньку, яку й сама боялася з'явити: як би його найняти Хлопця, не стратившись.

— Грошей у мене нема, — хитренько сказала, — бо витратилась на уряд і суд та того капосного Пошивайла, коли мене нечестиво засудили.