Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Навпаки, мружачись, вона дружньо усміхалась кесареві, як до давнього знайомця, і він не знав, чи відповідати такою ж люб'язною усмішкою, чи суворо насупити обличчя.
Через те повернувся направо, до імператриці Єлени, котра сиділа поруч з ним на своєму троні — теж у короні і у червоній хламиді.
Імператриця уважно стежила за царственою ходою цієї володарки, київської княгині. Зразу видно, що в ній грає царська кров і гідність володарів нікому не підвладної країни. І оточення її не поступиться пишнотою і гордістю царському оточенню. За нею йшло сорок три купці, служниці, родички, два тлумачі, княжич зі своїми людьми, двадцять послів, а ще від церкви монастиря святого Маманта препозит і два остіарія.
Але які гарні іскристо-синяві очі в цієї жінки! І хто сказав, що в неї за плечима багато літ і зим? Білошкіре, без зморщок лице, ані сивої волосинки з-під начільника, над яким вивищилась якась дивна округла шапчина. Княгиня сама спинилась на певній відстані — надто близько біля кесарів! — і привітно схилила чоло. І враз в її шапчині сяйнуло тисячі блискіток і вогників — синіх, червоних, жовтих, зелених, білих, чорних. Імператриця аж відкинулась на спинку трону від засліплення! Де стільки коштовного каміння набрала ця варварка? Адже в Єлени не було й половини того... Може, в Країні Руси таке каміння розсипане по землі або воно падає з неба яко дощ?
Княгиня простягує кесареві різьблену скриньку. Що в ній? Може, також повно отих коштовних камінців? Хай би швидше Костянтин брав те підношення.
— Тут наш ряд, кесарю,— каже Ольга.— Той, що Ромея уклала з Києвом.— Ці слова відлунюють за її спиною грецькою мовою.— Я принесла тобі сю харатью, щоб нагадати...— Вона схилила чемно голову й осміхнулась. Як легко жінки можуть говорити навіть гіркі слова! Але ні, княгиня нагадує слова не про данину, а про любов і мир.— Адже мій муж-князь Ігор уклав сей ряд во ім'я миру і любови. А ми так рідко згадуємо про це.
Імператриця Єлена прикрила очі повіками. Напружене очікування втомило її. Зате смагле, довгобразе лице Костянтина, обрамлене короткою чорною борідкою, зарожевілось. Володарка Країни Руси, яко вправний посол, своїми лагідними словами обійшла підводні скелі. І зовсім не нагадала йому про борг Ромеї її державі!
— А ще... хощю просити тебе, великий кесарю, щоб твій патріарх і ти охрестили мене істинно християнським хрестом... У найсвятішому християнському храмі твого святого града. Хощю взяти істинне благословення з твоїх рук, кесарю!
Костянтин кліпає очима. Що за сим проханням криється? Яке лукавство? Усі ці варвари хитрують, лукавлять, щоб вибити з рук кесарів якісь пільги і переваги при дворі. Хрещення уже хрещеної княгині? Он стоїть за нею її пресвітер — престарезний Григорій. Щось задумала княгиня...
Власне, усі довколишні володарі, приймаючи з рук Ромеї хрещення, домагаються рівности з ним, з його державою. Ось як Болгарія. Тому він, Костянтин Багрянородний, і написав для свого сина в книжці "Про церемонії": до володарів арабських держав, до франків, італійців і болгар треба звертатись не як до рівних імператору, а як до менших від нього, як до його синів. ї починати звертання саме з того, щоб підкреслити, що, хоча вони і є християнськими володарями, вони не рівні йому, а підпорядковані йому сини: "До люб'язного і вдохновенного нашого сина, архонта свого народу..."
Втім, київська володарка — жінка. Вона не зможе суперничати з ним і його владцями тут. Хай охрестить її патріарх. Тут не буде, аніякої втрати.
Імператор згідливо хитнув короною. Але очима пильнував за кожним порухом княгині. З цими країнцями-русами треба бути обачними. Це хоч і варвари, але великий і войовничий народ. З ним потрібно тримати мир, аби не з'єднались з Хозарією, яка знову хижим оком поглядає на Ромею. Тут араби та мусульманські правителі Закавказзя постійно шарпають його велику державу, не приведи Боже, ще викликати проти себе гнів країнців-русів та хозар. Втім, йому потрібні мир і любов з Києвом — і щоб руси дали йому якомога більше воїв! Багато ратників! Ця княгиня, либонь, радо погодиться дати йому своїх мечників за честь, яку хоче дістати від нього. Так, він умовить патріарха охрестити її, більше того — стане її хрещеним батьком і надасть почесне ім'я своєї дочки, чи архонтеси... Усі варварські володарі нині добиваються тих почесних титулів. Він подарує княгині ці почесні звання і буде тримати її якнайдалі від себе. О, це велике мистецтво — уміти тримати на відстані сторонських володарів і владик. Бо коли приймають хрещення, відразу ж прагнуть сісти за стіл поруч із кесарем, як з рівним собі владцею.
Ось і ця Ольга. Чому не робить проскінези — глибокого поклону — до його ніг? Чому тричі не падає ниць перед ним, як це належить усім? Тільки всі люди її і челядь розпростерлись перед ним. А вона стоїть і розмовляє з ним, яко з рівним!.. Іще отой юнак, що за її спиною, сяє до нього ясно-синіми очима, Певно, синок. Логофет про нього мовив: тікав назад до Києва, а княгиня посилала погоню й завернула. Впертий хлопак — навіть князівського одягу не одягнув, стоїть у білій сорочці і в червоних чобітках. Розвихрився чуб і упав на чоло. Обводить очима залу — і не дивується, Ніби виріс в таких розкошах!..
— Мудрі твої слова, княгине. Володар має дбати про свій народ і просити у Всевишнього благостей для нього. Гадаю, патріарх згодиться на твою просьбу. А ми раді були б мати тебе за дщерь нашу… і нашої держави. І повеліваємо тебе іменувати архонтесою твого народу — країнців-русів.
— Дякую за честь, великий кесарю. І тобі, царице Єлено, дякую за милість, що зустріли тут мене і моїх людей... Ось подарунки вам від нашої землі.
Ольга підняла вгору руку — і тоді з-під завіси в кінці зали вийшло четверо мужів у боярському вбранні, бігцем піднесли до трону важку скриню і розкрили її. В очі імператриці й імператора сяйнуло сяєво тисяч коштовних відгранених камінців. Розшити ними одяг, нанизати на нитку й оповити себе разками... О, яка краса!
Єлена вдячно глянула на княгиню і комусь помахала рукою. В цю мить з другого кінця зали рівними шерегами вийшли дивовижно багато вбрані жінки і застигли в поклоні. Ольга запитливо подивилась на логофета, і той задоволено пояснив:
— Августа Єлена і її придворні дами вітають княгиню Ольгу.
Це честь, якої до цього, певно, не мав тут жоден володар довколишніх земель. Початок добрий! Тільки б Святослав чогось не утнув. Якийсь він свавільний, гордий, незбагненний! Але ж бачить, яка шана і честь віддається їм і їхній державі. Може, прихилиться більше душею до думки, щоб поріднитися з цією імперією. Хто з ким поведеться, від того й набереться. Та головне, щоб дали у жони Святославу царівну!.. Тоді буде вічний і міцний мир між ними.
Про це порозуміється спочатку через послів. Але перше вона прийме патріархове хрещення. Ніхто тоді не скаже, що руська княгиня варварка!
І ось чує слова препозита:
— Просять княгиню на спільний обід.. . Її величність августа Єлена запрошує зараз до своєї зали. І ще наш кесар виділив належне утримання для княгині і її людей.
Логофет став зачитувати прізвища київських прибульців. Кілька урядовців розносили на золотій таці більші і менші купки срібних міліарісіїв.
Втім, княгині і її родичам та послам дали тільки посольське утримання. Її, володарку великої держави, прирівнюють до посла? Гаразд, ще не все скінчено...
З тронної зали логофет повів русів до зали Юстиніана, а потім до зали Кентурія. Високе склепіння зали з осяйними мозаїчними зображеннями християнських святих підпирало шістнадцять колон. Між тими колонами глухли лункі кроки руських послів, ніби їх ковтали глибока тиша і прохолода. Тут спадала напруга від золотосяйної тронної зали, від світла світильників і блиску високих й зачаєних слів. Тут було легше дихати.
Посиділи, відійшли від утоми. І вже знову їх ведуть до іншої зали. Там за обіднім столом уже сидів сам Костянтин. Мав на собі не пурпуровий, а білий одяг. І корона на ньому була інша — маленька і легка. В інших одяганках була й августа Єлена — теж у всьому білому. Поряд з ними сиділи у невеличких, але високих крісельцях порфирородні їхні діти. Ольга знала тільки про старшого, Романа, який має бути спадкоємцем цього трону і держави. Кілька менших дітей були дівчатками. Княгиня уважненько окинула їх поглядом.
— Що ж тобі найліпше сподобалось у нашому граді? — через свого тлумача запитує її кесар.
— Божі храми... Християнські обителі — монастирі... І лад у твоїй державі,
— Чи хочеш щось сказати мені ще? Які твої потребизни?
— Звичайно ж, хощю. Аби твоя держава і моя жила одвічно в мирі і любові. Як те говорено в християнських писаннях.
— Згоден з тобою, княгине...
Ольга трохи подумала і сказала:
— Чи не добре було б, коли б ми з тобою скріпили цей мир і любов шлюбним соуззям наших дітей? Гарні у тебе дівчатка. А в мене син на порі. Переємець київської держави.
Брови у кесаря — густі й чорні — поповзли на чоло. Почав частіше позирати на блискучий натовп своїх велеможців, і за тим заняттям ніби не ставало у нього бажання щось їй відповісти.
А він хотів би їй сказати, про що написав у своєму трактаті для свого сина Романа, майбутнього керманича цієї блискучої держави. Костянтин зиркнув до Романа, немовби хотів сказати йому: чи ти бачиш — ось і знову варвари вимагають для своїх династій нашу імператорську кров!.. А потім, яко родаки, будуть влазити в наші справи, забирати землі і гради й м'ятежити...
Роман зрозумів батьків погляд, усміхнувся. Костянтин звернувся до тлумача:
— Перекажи княгині мої слова. За законами і звичаями нашого двору не можемо цього зробити, княгине. В минулому імператори, які одружували своїх дітей з дітьми інших володарів, завдали великої біди владі й державі, І хозари, і болгари чимало крови тут пролили, вимагали імператорських корон і плащів.
— Моя земля дасть тобі, кесарю, багато воїв — відіб'єшся від усіх! — запевнила спокійно Ольга кесаря,
О, вої нам дуже потрібні. Чи ж є правда в твоїх словах?
— Тільки правда, кесарю. Мечі київських воїв скріплять між нами мир і любов.
— Ми... будемо ще говорити про це, княгине...
— Я не вимагатиму в тебе ні корони, ні плаща. Дай мені для сина жону із свого роду.
— Це так… Треба обмізкувати це!..— бурмотів Костянтин...
