Божки - Винниченко Володимир

І не в цьому навіть діло! Я сам по собі був инчий, я в собі мав инче, ніж тепер. Пам'ятаю, як я сидів тут, пригадую собі тодішній настрій, — це було щось инче, ніж тепер. Тоді все було цікаво, все жило, все мало якийсь свій інтерес: жандарми, лакеї, поміщики-експлуататори, кожний мав у мене свою фізіономію, кожний викликав те чи инче чуття — сімпатії, ворожости, прозріння, страху, надії. І це в одну яку-небудь хвилину! Сам я завжди чув себе певним, гордим, занятим, заклопотаним, потрібним. Діло, якому я служив, видавалось мені, пам'ятаю, таким безсумнівним, таким вірним, таким святим, що я навіть ніколи не думав про те, що можна в йому сумніватись. А тепер? Де ж усе те ділось? Хіба ми досягли свого, хіба те діло не стоїть так само, як стояло тоді? Може, навіть ще гірше. Чому ж я не почуваю себе гордим, занятим, чому мені ніяково, коли я даю прокламації, чого я сижу тут без того чуття, що раніще? Може, я не вірю більше теоретично в цю справу? Я вірю в те так само, як і колись, може, навіть з більшим знанням вірю. В чому ж річ? Не знаю — мабуть, "нерви". А я хочу жить, Олесю! Хочу безсоромно. Хочу тих же почувань, настроїв, свіжих, як ранок, рожевий, вкритий інеєм. Крім того, — тут я тобі скажу те, що ти давно вже ждеш від цього листа, — крім того, я хочу бути сильним, таким сильним, щоб побідити ту, яку я назвав сьогодня своєю нареченою. Вона — по суті — вже моя жінка. Але належить мені тільки тілом. Ти уявляєш собі, як приємно знати, що ти держиш коло себе людину тільки тілом? Ти уявляєш собі той настрій, який у мене бував, коли я бачу, що та людина мучиться тим, що належить мені тільки шматочком своєї істоти? Вона весь час переконує мене й себе, що вся належить мені, але тут же всім своїм поводженням доводить противне й за це ненавидить себе й мене. І от я рішив поборотися з нею не тільки шматочком, а всім собою. Побачимо ж, чия візьме! Єсть тепер у нас секта робітників, які загартовують себе стражданням, вони так і звуть себе — гартованцями. Я теж хочу бути свого роду "гартованцем".

Через півгодини йде мій поїзд, треба кінчати листа… Я не знаю, чи треба говорити мамі, де я дівся. Коли думаєш, що треба, то скажи, скажи їй все, добре? Все — все! Вона повинна зрозуміти мене, а як не зрозуміє, їй ще гірше буде... Перед Галею мені дуже ніяково, — ну, за віщо так грубо й непотрібно образив дівчину? Соромно! Вибачись, бідна, за мене, скажи, що мені дуже неприємно, що я її поважаю, чи що там говориться в таких випадках! Але скажи їй також рішуче, що не люблю її, не любив ніколи й не женюсь на ній. Обов'язково скажи, чуєш? Це треба для її ж власної користи. Мені трудно їй це сказати, а писать не можу їй, не можу придумать теми для листа. Скажеш? — Дякую тобі зарані! Я такий добренький, що до всіх тепер почуваю жалість, а до Галі особливо, — вона така жалька з своєю робленою дитячостю. Хай їй буде добре! І вам усім, мої дорогі!.. Я хвилююсь, Олесю! Я радію від того, що хвилююсь, я радію від того, що радію, я — дурію! Уявляю, як буду через місяць вертатись і що почуватиму знов. Це мене теж хвилює. Словом, я, здається, починаю вертатись до життя. І єдине, що мене в сей мент досадує, це те, що я раніше не догадався так зробити! Прощай, не турбуйся про мене, через місяць напишу. А коли не напишу, значить, сам їду. Ну, це ще не так швидко буде. Тепер я тільки одним заклопотаний — швидче б той час, коли я буду такий, як ті, котрі сидять в третій клясі. Хвилююсь, хвилююсь! Цілую тебе міцно! Твій Юрій.

12.

Із записок Вадима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Страйк уже п'ятий день. Ось — як молодий кінь, що не ходив ще в запряжці. Все його лякає, все хвилює й все бадьорить. Він рівно й смішно несе високо підняту голову, пряде ушима, косить оком і чуйно слуха позад себе. Мама вже не може з ним говорить, — він мовчить, з нею він уперто мовчить. А так само з Никодимом. "Шакал", як зве його Ось, дійсно, як шакал, нахабний, де безпечно, і боязкий, де є небезпека. Справді, він боїться Ося. Я цьому не вірив і в даний момент не вірю, але все ж таки Шакал боїться. Бо чим пояснити, що ні одного слова він не сказав Осеві з приводу страйку? А знає ж він, що той не останню ролю грав і грає. І не так то вже для фабрики легко нести цю забастовку. Це видно хоча б по Стьопці, який гасає як одурілий, наповнює матюками весь дім і мудрує найдурніщі і найниціщі пляни.

Мама ходить трепетна і щодня жде, що Никодим їх викине. Батько лежить і не знати, як він ставиться до Ося. Я прохав маму, щоб вона меньче плакала і говорила при йому про Ксеню.

Ось мав назбіраних для якихсь книжок двадцять рублів і віддав їх Ксені. Не в загальну касу, що видає страйкарям поміч, а особисто Ксені. І, здається він не хотів, щоб я це знав, бо мама росказала мені це під великим секретом.

Зо мною він не балакає — вголос, але ми розмовляємо очима: він — хмуро, важко, червоніючи гострими вилицями й ластовинням, я — з посміхом. Особливо ж тоді, як приходить Никодим, а в ці дні він знадився ходить разів по кільки на день. І якраз тоді, коли дома Ось і коли я прихожу. Мабуть, він почуває потребу в інтензівній насолоді, сам батько його не розворушує так.

Але батько, батько! Він радіє, щиро радіє, як приходить Никодим. І ця радість, здається, подібна до Осевого гартованства. Він наче навмисне підставляє себе під зле кусання Шакала, тим випробовуючи силу своєї заповіді "люби ворогів своїх". І що зліще Никодим, то радісніще, то кротче тато. І я не знаю, хто кого більше мучить.

Взагалі, я тепер нічого не знаю й не розумію ні в собі, ні навколо себе. Я весь розлізаюсь, як розсохла діжка.

Знаю одне: коли я дивлюсь на батька, то мені болюче, нестерпно стискується душа. Я без аллегорій говорю: зараз же згодився б, щоб мені одрізали руку, ногу й приставили до батькового тіла. Я думав, що звикну, що зникне ся гострота темного, несвідомого, позавольного болю мого, я уперто, навмисно думаю: Єсть же в цей мент тисячі людей ще з гіршим каліцтвом, ніж у тата, в сю хвилину гинуть з голоду, з ран, з хвороб, з одчаю тисячі тисяч людей, — чому ж я так не болію над ними? Невже це заповідь, божок сидить в мені? Ні, це щось инче.

Вчора я знов читав Євангілля й толкував його батькові. І знов він пильно, допитливо дивився на мене. Ах, дивись, скільки хочеш, мій старенький, мій бідний, я не почервонію, я оком не зморгну. Не зморгну, хоч би тут двадцять Осів і Никодомів сиділо!

Читали нагорну проповідь.

"Блажені кроткії, яко тих єсть Царство Небеснеє".

"Блажені алчущі і жаждущі правди, яко тії наситяться".

Я знав, що тато жде не пояснення, а мого відношення до сих кротких слів, до сеї мудрости знесилених, упокорених. Я бачив, як Ось зиркав на мене, немов і він хотів поучитись, як треба бути кротким і жаждущим правди.

І Никодим, сперши лікті на коліна й звісивши руки, зігнувшись, як шакал перед здобиччю, з єхидною посмішечкою подивлявся на нас.

І раптом мені стало, пам'ятаю, чудно й моторошно. Ось нас четверо, четверо ріжних, з усіх боків, а щось в нас є одне, рідне, спільне всім. Тон якийсь наш, Стельмашенківський. Чи не те прокляте "до кінця"?

Коли любить ворогів, то любить їх до кінця, любить сморід їхнього гнусного дихання, їхні отруйні випари душі.

Коли бути чесним і правдивим, то бути ж таким скрізь і завжди, навіть з братом, якому мусить плюнуть в лице.

Коли ненависть, то до кінця ненависть, скрізь і до всіх.

Але, може, це мені здається?

Мій бідний хлопчику! Ти не можеш служити як слід своїм божкам. Ти кожним рухом, кожним словом зражуєш їм. Ти дійшов до того, що готов Никодимові доводити, що єсть Бог. І хто знає, з чого ти це доводитимеш, з любови чи з ненависти? І до кого більша та ненависть, до Никодима, чи до мене, чи до себе?

Я розумію, о, я дуже розумію, як повинно бути йому, мойому хлопчикові, від своєї злочинности перед божками. Але нехай, нехай!

Я навмисно пильно, отверто дивлюсь на його, коли він зражує їм. Нехай.

Особливо це доводиться йому робити, коли Никодим заводить розмову про Бога. Шакал говорить майже те саме щодня. І не через те, що йому бракує фантазії. Ні, якраз навмисно про те саме, знаючи зарані, що це одне вже мусить дратувати.

От він входить в хату, легкими кроками, худий, в довгому купецькому сюртуці, підкрадаючись і привітно поглядаючи на всі боки. Сідає й м'ягко, повільно, з цікавостю озирається по хаті. Ми замовкаємо, батько заплющує око, немов готуючи себе до чогось трудного. Нового нічого для Шакала немає, але на старому місці на стіні висять портрети Маркса й Енгельса.

— А іконок таки не знімаєте? — киває він на стіну. Ні Ось, ні я не дивимось у той бік, знаючи, про що він говорить. Знає й батько.

— Що ж... і Христос був жид, і Маркс жид... — зітхнувши, додав Никодим. Він зітхає прибільшено лицемірно, показно-лицемірно. І тут же починає оповідати єврейський анекдот з цього приводу.

Ми все ж таки мовчимо.

— Ні, слухай! — раптом живо звертається Никодим до батька. — Ти так-таки й думаеш попасти в царство небесне?

Так ніби питав, чи тато збірається поїхати в Петербург.

Батько кривить рот, — це значить, він посміхається.

— Я вчора балакав, знаєш, з одним священиком, істино-руським, православним. Ні за що, каже, не попаде! Хай і не дума. Як то так, — все життя Бога не признавав, грішив, дітей в розпусту ввів, а як припекло, так і в царство небесне? Та це насмішка з Бога! А що? А що? Та хоч би я, скажемо. Якийсь рабочий, напримір. Стачки, бунти проти мене, прокламації. Поки здоровий, значить. А потім, як скалічить, то й до мене на фабрику? "Простіть, з ласки вашої, я більше не буду, прийміть мене". Що ж, я прийму його? Та навіщо ти мені здався? Ти каїшся, як тобі погано, а як добре стане, то знов за своє? Що, не вірно хіба я разсуждаю? Га?

— О... е... ан... — слабо й зовсім незрозуміло говорить тато. Але я схоплюю, що він хоче сказать і повторяю:

— Бог не фабрикант, тату?

— А-а, а-а! — хитає він головою.

Никодим і сам знає відповідь тата, але робить вигляд, що не розуміє. А зрозумівши, обурюється (розуміється, роблено).

— Як не фабрикант? Самий настоящий! Батько всім нам, покровитель наш, заступник.