Робітні сили - Івченко Михайло

Просто диво.

— Що за притичина? Не міг же хтось викрасти. Це неможлива річ.

— Ну, я цього й не припускаю. Тут, очевидно, якесь непорозуміння сталось.

— Авжеж, але, звичайно, від цього не легше.— Сахнович хвилину подумав і додав: — Ну, гаразд. Ми все зробимо, щоб зошит розшукати... Ах, яка це неприємність!

— Ну скажіть, будь ласка, мені просто ніяково, що вам ще й ради цього доводиться клопотатись.

— Так це ж дрібниці. Нарешті, я й мушу... Звичайно, скільки хочете, і в якій хочете справі.

На цім вони попрощались. Директор весело засміявся і, кивнувши, повернувся вже відходити. Але потім, спіймавши себе на якійсь думці, знову підійшов до професора й сказав:

— А ви знаєте, наша бурячниця зовсім захворіла. Антоніна Георгіївна...

— Що ви кажете! А що ж з нею сталось?

— Просто важко сказати. Я зустрів її в лісі в страшному вигляді. Зарошена, розпатлана і просто з божевільним виглядом в очах. Певне, якесь гостре душевне збурення. Я так догадуюсь, що вона розплювалась з Горошком.

— Ну, скажіть! Сердешна дівчина! Фу, яка гидота — пожити й кинути!

— Вона тепер у нас лежить. Там Ганна Іванівна щось ворожить біля неї.

— Ах, так! Ну, це добре. В такім разі я неодмінно ввечері прийду провідати.

— А, звичайно. Дуже просимо! Це буде прекрасно! Ми в такім разі влаштуємо маленький журфікс.

І вони знову попрощались й розійшлись.

Увечері професор справді прийшов до Сахновичів. Опріч нього з чужих сиділа тільки Орися. Господарі його зустріли уважно й приязно, Орися ж поглянула на нього з лукавим вогником в очах.

— А де ж хвора? — поспитав Савлутинський.

Ганна Іванівна зазирнула в кабінет, сказала щось і потім покликала професора. Тося зустріла його кволою посмішкою на блідім обличчі, дивлячись просто й щиро густим блискучим поглядом синіх очей.

— О, пульсу трошки є,— сказав Савлутинський.— А температура як?

Він помацав рукою чоло, а потім додав:

— Ну, пусте! Певне, нічого серйозного. Завтра вже й встанете.— Він помітив, як з-під білої ковдри в Тосі визирала нога в розірванім туфлі, з великим виступом широкої кістки, і неприємно скривився, але зразу ж перевів свій погляд до вітальні, помітив тонкий, глумливий вогник в очах Орисі і, ніби виправдуючи й пояснюючи свій вчинок, звернувся до всіх: — Знаєте! Чудна нація! Справді! Зовсім ще не вміє опановувати своїх переживань. Неодмінно або якісь фізіологічні процеси впливають на психіку, так що людина може дозволити собі якісь неймовірні вибрики, страшенні дурниці, або, навпаки, якесь сильне психічне збурення так впливає на людину, що вона звалюється з ніг і падає прибита. Це суто слов'янська вдача, а найбільш вона дається знати нам, українцям.

— Ну, що ви кажете? Хіба це не загальнолюдське? — поспитала Тося.

— А ви ж подивіться,— сказав далі професор.— Романець це перетворить у якусь легку ліричну динаміку, германець створить з цього якийсь гострий конфлікт і буде змагатись. А ми що? М'ясо, кваша, теля, дурна квочка! Щойно нас ударить щось,— ми зразу ж опускаємо руки і давай плакати.

Ні, ласкаве товариство, з цією рисою треба покінчити. Розумієте? Ми мусимо виплекати в собі сильну залізну волю.

Тося уважно й захоплено стежила за ним і все ж десь у куточках губ посміхалась. А коли професор скінчив говорити, вона, раптом скривившись, сказала:

— Я перед вами дуже винна.

— Винні? В чім же ви винні?

— Я захопила ненароком зошит з вашими висновками.

— Ото так, певне, хвилювались? Ну, сердешна жінка! Професор з добродушним докором поглянув на неї, але

Тося тільки засміялась глибоким грудним голосом.

— Де ж ви його діли? — стиха поспитав професор.

— Він у мене, здається, під ліжком.

На обличчі у професора застиг великий подив.

— А так. Я його пошпурила туди, як тільки прийшла додому.

— І то ви так зробили! Ото ви так гнівались на мене! Ай-ай-ай!

Він лагідно дорікав їй, хитаючи головою, Тося ж тільки засоромлено сміялась.

їхню розмову швидко було порушено. Ганна Іванівна, боячись стомлювати хвору, мерщій покликала всіх до вітальні і запросила сісти коло дверей кабінету так, щоб розмову було чутно і в кабінет, і тут же зразу заперечила професорові:

— Так що ж, по-вашому, Вікторе Петровичу, людина мусить мати волю та й волю? Невже тільки в неї сама воля й мусить бути? А розум? А її емоції? Що ж, це все викинути? Ні, це ж, знаєте, дуже вже скучно буде.

— Боюсь, Ганно Іванівно, ви мене не розумієте,— спокійно заперечив професор.— Справа ж зовсім не про те йде, що людина мусить бути якимсь вольовим копилом — кобилою. Ні! Вона мусить тільки підпорядкувати свої вчинки свідомій волі. Тільки й усього.

— Ну, кажіть там. А як на мою думку, це страшенно скучно! їй-богу! Це ж, розумієте, закортить людині покохати когось там, чи що, так уже й не можна, бо свідома воля цього не дозволяє? Ні, я з цим не згоджуюсь ніяк. Це страшно нудний аскетизм.

— І все-таки ви мене не розумієте, Ганно Іванівно, аніяк! Ось заждіть, я вам розповім таку справу. Жив я якось у Відні, жив дуже бідно, в біднім кварталі, в поганих мебльованих кімнатах. Ну, робити мені нічого було, і я тільки й мав ото, що спостерігав, як люди живуть там. І ось запала мені в око одна родина — мати й дочка. Дочка була пишна з себе, дуже гарна блондинка, а мати, як усяка мати, старенька собі, тиха й покірна. І ось я придивляюся й помічаю — живуть вони бідно-пребідно, як тільки можуть жити у великому місті, де людина людині страшенно байдужа. Одягались вони дуже убого. Ледве-ледве не порване, до того воно було ветхе й потерте. їли вони нечищену бараболю й каву, і на ранок, і на обід, і на вечір те ж саме. Господиня мебльованих кімнат уже збиралась їх виганяти. І ось вона мене страшенно зацікавила. Можна сказати, цілу проблему поставила: що з цієї людини може вийти? Як вона поведеться? Пройшло, мабуть, з місяць, а я нетерпляче чекаю, що ж далі буде з моїми фрау? Коли це чую,— вранці пишна блондинка почала наспівувати якісь веселі куплети, суто кав'ярницького стилю. Еге, думаю, потрапила на свою дорогу. Пішла Хвеська в люди, як кажуть у нас. І так, справді, вона стала в кав'ярню якогось третьорядного гатунку для привар ник і в та мулярів на околицях. Ну, думаю, зіп'ється, переведеться. Однак дома ніякої особливої зміни не помічалось. Єдине, що тільки змінилось, так це що дівчина стала краще одягатись, і тепер картопля вже стала смажена на маслі, кава з сметанкою, і люди стали звичайний обід собі їсти. Це трохи збентежило мене, властиво, тим, що розходилося з моїми поглядами й віщуваннями.

Ну, потім я виїхав до Праги, прожив там два роки і зовсім забув про цю блондинку. І тільки коли вже повертався на Вкраїну, я знову потрапив до Відня. І тут, як я згадав за ту блондинку, закортіло мені навідатись і дізнатись про неї. Ну, господиня мебльованих кімнат, як усяка поважна фрау, зустріла мене дуже приязно й пустилась на всякі сентиментальні спогади. І ось тут я, скориставшись з цього, поспитав: "Фрау Мейберг! А де тепер та блондинка, що жила поруч зо мною?" —"О, так! Знаю, знаю! Вона вийшла заміж за видатного віденського адвоката і тепер дуже пишна і вродлива фрау". Ну, от бачте як.

— Ну, що ж тут такого? — поспитала Ганна Іванівна.— Звичайнісінька буржуазна історія. Таких і в нас скільки хочете.

— А так! Це, справді, дрібнобуржуазна історія. Але річ у тім, що ця людина не спіткнулась, а мала волю утриматись на певнім рівні тої буржуазної моралі, розумієте, для неї в данім разі авторитетної, і йти просто своєю стежкою. Вона знала, що хоч вона бідна, але вродлива й чесна по-своєму, і мусить вийти заміж за буржуазного якогось діяча.

— Ну, що ж, тут нема нічого дивного,— розчаровано зауважила Ганна Іванівна.

— Ні, прошу вас, заждіть! А що наша зробила б? Га? Безперечно, зробилась би повією. Пиячила б, хрипкими дикими словами лаялась би, потім раділа зі страждань своїх і дорівнювала б себе святій, а захворіла б на люїс '. Це ж типова наша історія!

— А на Заході, мабуть, і повії дуже чемно поводяться,— зауважив лукаво Сахнович, викликавши загальний сміх.

— Ні, ні, товариство, жарти вбік,— енергійно заперечив професор.— Ми забуваємо, що нас хвиля історії виносить на гору, щоб ми сказали світові своє слово. Ви ж розумієте, значить, стерно треба міцно тримати, щоб не випорснуло з рук. Ми ж прокладаємо нову путь в історії, розумієте! Путь робітному суспільству, і, значить, справді, стерно треба тримати дуже міцно.

— Ну, обережніш, будь ласка, а то руку, можна поламати,— жартома перебив його Сахнович і сам же добродушно посміхнувся, зустрівши щире захоплене співчуття від Орисі. Але професор, не зважаючи на ці слова, сказав:

— Я знаю, товариство, чому Ганна Іванівна так обстоює емоціональність! Я розумію, чому ми всі такі й досі чулі, м'які й ніжні,— бо ми ще сильно любимо землю, ще й досі цупко тримаємось її. І це цілком слушно, бо вона принадна, пахуча, бо на ній була своя розкіш, як співалося в піснях.

— Ну, он бачте, а ви так нападаєте на нас...

— А звичайно, нападаю, бо тепер усе це треба забувати. Йде залізобетонний вік. Твориться велика соціальна революція— щоденно, щохвилини, у великім розпачливім змаганні. І для цього треба затамувати всю давню ніжність і розчуленість.

— Ой, аж страшно ви говорите! — Сахнович підійшов до нього й лагідно обняв.

— Ну, так, але це ж правда, розумієте? — запалившись, відповів професор.

— Яз вами цілком згоджуюсь,— раптом з кабінету заявила Тося.— Нам, дійсно, треба перемогти в собі стихію, але не тому, що ви кажете. Мені здається, що в стихійнім біологічнім житті є глибока суперечлизість, і тут от лежить справжня трагедія тих, хто живе тим життям. По-моєму, щоб перемогти ту трагедію, ото й треба к ріпко чіплятись за культурні людські здобутки.

— А це чудесно,— вигукнув захоплено професор.— Ну, справді ж, це чудесна думка. Вона глибока й мудра.

1 Сифіліс.

— Ні, помиляєтесь, голубе. Я вам скажу як агроном, ніколи не можна вкластись у певний план там, де маємо справу з стихією. А стихію цілком опанувати — це ж не під силу людині. Тоді ж треба буде керувати космічним рухом і тяжінням. Але це ж дурниці.

— Так, але хоч би намічати якусь соціальну проекцію серед тої стихії ми ж можемо?

— До деякої міри, звичайно. Я це так розумію, голубе мій, що людина пнеться сьогодні кудись видряпатись.