Робітні сили - Івченко Михайло

І він завжди уникав тої суперечності, завжди плекав у душі прекрасний образ дійсності, завжди рвався до злагоди, а діткнувшись життя, опікався і знову уразливо тікав.

І це тепер було так само, як і багато разів перед тим, як багато разів ще буде... Голос розпачу знову обіймав серце й тиснув до гострого болю. Так завжди було! І він знав, що все це скінчиться горілкою й бенкетом, і вже й не змагався, а просто пішов шукати нагоди випити.

Так він потрапив в родину доглядача буряків т[овариша] Карпенка і, піддобрившись до господині, випив разом з самим Карпенком цілу пляшку самогонки. Але по обіді виявилось, що цього було надто мало і це ще не приголомшило тої пекучої снаги, яка горіла йому всередині. Цим разом з доглядачем буряків, т[овари]шем Карпенком, обоє ще тверезі і тільки пожвавлені випитим, вони вирядились на пошукування.

Розшук цей скінчився щасливо, і на вечір збилася компанія відважних лицарів, що визнали за краще ушитись собі геть подалі і там потай побенкетувати досхочу. Вони вибрались край лісу і там, натрапивши на затишний байрак, розташувались.

Погуляння тяглося допізна. Закуски захопили невибагливої й скупо; більше пили й швидко понапивались. І тоді, зовсім розперезавшись, пішли на співи й бунтарські вигуки. Тепер Горошко міг собі викрикувати, співати, сперечатись і погрожувати усьому світові. Пізніш почалися ліричні признання, і на цьому бенкет скінчився. Хтось подав думку про домівку, на цій думці довго змагались і все ж, плентаючись і сперечаючись, потьопали додому.

Але в міру того як Горошко наближався до себе, чуття бунту й протесту знову заклекотіло в нього, чіпляючись за всякі дрібниці.

Перед домом він ніби протверезів і в кімнату зайшов зовсім обережно. Він намацав у кишені сірники й, запаливши лампу, озирнувся. Під ковдрою, здригуючи, коливалось прибите до ліжка тіло.

Він, усе ще роздумуючи про те прикре, що так вразило його і що він так завзято увесь вечір і ніч висмоктував, поглянув на підлогу, і раптом зір йому вп'явся. На підлозі валялась розкидана одежа й білизна. Серце йому вмить стиснулось від якогось гострого розпачу. Як, це значить знову ця уїдлива лайка, неохайність, якась страшна нечепурність, розперезаність! Ах, йолкі зельониє! Так коли ж це скінчиться! В ньому прокинулась з давен-давен плекана в його роді дбайливість, охайність і лад, а тепер з таким глумом з усього цього тут поневірялись! Як це можливо, щоб жінка, господиня, від самої природи поставлена для ладу, могла отак попуститись!

Він ступив кілька кроків, зачепив ногою брудну жіночу білизну й вилаявся. І зразу ж, повернувши на ліжко, помітив, як гостро під ковдрою стряслось у корчах тіло. Тоді в якійсь нестримно-тьмяній досаді він грізно закричав:

— Чого білизну порозкидала? Що це тобі, свинюшник який?

Жінка на ліжку гостро й уразливо заплакала. Він зневажливо поглянув на білизну і, зачепивши тепер уже навмисно її ногою, дражливо кинув:

— Безобразіє! Щоб отакої гидоти всюди розвести! Ти б ще тут конюшні влаштувала або саж завела, хоч би користь була в господарстві!

— Іди ти к свиням! — з досадою обізвалась Тося.

— Ти, нечупара! Нехлюя! Розвела тут гидоти, що ніде й стати пристойній людині! — прокричав розпачливо Горошко.

І раптом Тося схопилась, і в одну мить вискочила з-під ковдри, і, прожогом підбігши в одній сорочці, розпатлана й страшна, розлючено прошипіла:

— Чого ти кричиш, йолопе? Ти сам брудний і п'яний нечупара! Хто тобі дав право на це?

— Я сам собі його маю! — не здавався Горошко.

— Ти? Його маєш? Ти ж босячня! Ніщо! Старцюга!

— Байдуже. А ти, культурна людина, нічого кращого не могла придумати, як цей свинюшник? Оце твоя культура?

— Убірайся вон! Чуєш? Зразу ж! Волоцюга! — крикнула вона запально. Й ступила на один крок уперед. Він скоса оглянув її, з болісною теплотою помітив напружене тіло її, що виступало з-під сорочки, і притишеним голосом поспитав:

— А ти що? Підеш по руках? Славна наукова кар'єра!

У відповідь на ці слова пролунав у кімнаті дзвінкий виляск. Доглядач умить вхопився за щоку рукою, ніби вколотий гострим зубним болем, але зразу ж, розпалений гнівом і тою тьмяно-тваринною пристрастю, що залила йому мозок, бачачи, певне, ще гаряче, лискуче під хвилями сорочки тіло, пустився на неї і вчепився, як зранений у лісі кабан. Вона оступилась на крок, уражено й неспокійно простогнала, але вп'ялася в нього пазурями. По тому обоє знялися в нестямнім божевільнім змаганні...

І, нарешті, вона зломилась і, простогнавши, впала, але ще цупко тримала його пазурями за плече. Він похилився і надавив їй коліном просто в груди. Тося поворухнулась, а він люто рвонувся й, пошпуривши її, запалений, нестямний, потім скочив до столу, схопив кепі, з вікна дістав бравнінга, заклацав ним і, важко гупаючи та мурмочучи, проказав:

— Ач, дрянь! Стерво! Так я ж тебе провчу!

Важкі кроки загупали двопудовими вагами, двері грюкнули, ніби від великого урагану, а далі за мить усе стихло.

Тося лежала на підлозі так, як було її кинуто, розпатлана, з заголеною ногою, не поворухнувшись, і проте всею істотою гостро й до незнаних глибин свідомо сприймала все, що діялось навкруги.

Сполохав її далекий і глухий постріл, що раптом зірвався десь у напрямку до парку. Вона мерщій скочила й, підбігши до вікна, прислухалась. Навкруги до страшного було тихо.

Вона розчинила вікно й визирнула надвір. І їй зразу ж упало в око рудувато-сіре небо, що невиразно ще проступало крізь сутінки. Проте починався ранок і навкруги йшов тихий приголомшений шелест, ніби міріади комашні трусили листом. Почався дощ м'який, задумано-ранковий. Щоб переконатись у цім, Тося простягла руку в сутінки. Кілька теплих крапель ударились в долоню й розбризкались. Вона розітерла їх на чолі, а сама, прилипнувши головою до лутки, прислухалась. Дощ тепер ніби рясніш засокорів. Вона почувала в собі, як її всю повабило до цього рясного задумано-спокійного шелесту, вона застигла, розм'якшено заспокоєна. І раптом, ніби вся налита тим шелестом до краю, зірвалась і розридалась рівним заспокійливим плачем.

Сама вражена ним і ще більш розчулена жалем до себе, вона, заточуючись, одійшла від вікна і зразу ж лягла в ліжко. І тут та жальна думка ще більше вразила її: за що оце тепер так пошарпало й понівечило їй душу й тіло? І від кого? Кому вона віддалась і ради чого? Це було гостре й тьмяне непорозуміння. І вона ще більш розплакалась, відчуваючи в цім глибоке незнане вдоволення.

Раптом новий постріл, що дійшов до неї тепер уже з лісу, умить звів її на ліжку. Вона знову напружено й схвильовано прислухалась, але всюди стояли глибока тиша, і тільки дощ шумів так само затишно та гупало збентежене серце.

Нагло стривожена й налякана якимись невиразними передчуттями, Тося знову скочила з ліжка і заходилась одягатись.

"Господи! Хоч би вже люди повставали!" — неспокійно думала вона, але ніде ще й душі не було видно. Вона накинула на себе плаща й вибігла в парк. Надворі зовсім розвиднилось, втім, небо було так само забруднено-руде, і ще рясніше сочив дощ. Вона обійшла майже весь парк, потопаючи в росянім бур'яні, але ніде й сліду людського не видно було. Вона прислухалась хвилину і, гнана якоюсь силою, попростувала до лісу. Дощ, ніби доганяючи її, ще буйніше припустив, і подекуди дорогою потекли ручаї.

В лісі знову обійняв її затишно-теплий шелест, і їй стало легше. Вона пройшла в глибінь кущів, завернула на знайому й улюблену полянку, підбігла до дуба й, радіючи, що може приховатись під його широким галуззям, прислухалась, уся тремтячи з холоду. І раптом десь поблизу пролунав сильний постріл.

Тося перелякано витріщено вп'ялась у сочисте росяне зело, бачачи, як воно раптом звелося великою горою в небо, а вона сама, прикро вражена від пострілу, хитнулась і кудись посунула вниз разом з дубом, дарма що так твердо опиралась на нього, вчепившись руками в його кострубатий окоренок.

Потім вона почула себе десь уже внизу і заспокоїлась. Тільки по всьому тілу розпливалась густа тепла втома, що сковувала всі їй члени. Вона заплющила очі і десь на самім дні відчула: як це добре, що все скінчилось...

Проте вона ще чула, як поблизу неї хтось крадькома й хутко прошелестів рвучкими кроками, чийсь певний і лагідний голос просвистів і далі добродушно нагукав:

— Тубо, Джері! Шерш тут! Ну-ну! Шукай! Шукай!

І знову засвистів. Далі шелест затих. М'які кроки протюпали поблизу неї і теж з густим шумом потонули в кущах.

Але Тося вже ніяк не могла розплющити очей.

XXII

На пізній сніданок дощ ущух, знявся вітер, лісом пішов шум, з галуззям зривались рясні краплі дощу й буйно ляпали об землю. Згодом на небі хмари порвались, виказалось сонце, на лисинах у лісі зразу ж запарувала земля і гостріше запахло лісовою трухлиною.

Горошко все ще йшов лісом, заходячи в глибінь його. Вгорі тепер шум збільшився, зривались гострі й дужі хвилі, зачіпали верхів'я і з усіх сил кружили ними, вириваючи глибокі ями в зелі корон; коли ж ці наскоки втихали, в листі йшов рівний, задумано-співучий шум, що заколисував, навіваючи найтеплі-ші мрії, чи вбивав найвеличніші поривання.

Втім, Горошко був до всього байдужий, увесь пройнятий увагою до власних переживань. Властиво, він не міг би сказати, щоб йому дошкуляли в цю хвилю якісь певні прикрості. Просто щось гнітило на серце великим болем — і від того було страшно порожньо, нудно й кволо.

Отже, Горошко, пройшовши ще трохи лісом, незабаром завернув на вузеньку доріжку, що праворуч врізувалась зеленою биндою у густий молодняк липини й ліщини. Над доріжкою звисало густою короною переплутане галуззя, що немилосердно стьобало в обличчя. Втім, це густе склепіння швидко розвелося в ясну галявину, що вилискувала м'яким сірим шовком отави й заходила просто над яр. Кінець тої полянки круто обривався, і яр уставав м'якими сріблястими хвилями молодої отави, що десь зникали у затінках молодого березня-ка, а геть далі вихоплювався клапоть широкої річної долини.

Горошко важко опустився і невдоволено задивився вдалечінь. І в ту пору, як в очах йому ліг широкий густо-зелений клапоть долини з білою кендюхуватою хмарою вгорі,— сам він прислухався до тої важкої нудоти, що всмокталась йому в серце. Світ наїжачився перед ним ворожою стіною списів.