Робітні сили - Івченко Михайло

Сполохані звідти якоюсь постаттю, що випадково показувалась на обрії, вони зривались, як горобці, й мерщій пускались тікати. Інколи, зачепившись за деревій, вона падала й засипала на обніжку, відчуваючи, як навкруги заколисано шуміло жито, як сонце припікало тіло, як кров гарячим струменем била в серце й десь млосно лоскотала.

Далі почалось її шкільне життя. Правду сказати, з наукою їй пощастило. Якась черниця підбила її батьків, щоб віддати її до єпархіальної школи при монастирі. З початку революції школу було нашвидку перетворено в гімназію. Отже, легко скінчивши гімназію, вона вступила до інституту саме в голодні роки, а звідти відрядили її як практикантку на селекційну станцію, де згодом вона й залишилась за спеца.

І їй тепер здавалось, що ця смуга життя пройшла неймовірно швидко, як одна тільки доба, як дивний сон, що приголомшив її мозок, розгородив їй життя, і вона тепер найвиразніше бачить себе дитиною і відчуває, що гарячі струмені крові, розпечені на сонці, б'ють їй просто в серце. І вона не може затамувати в собі того млосного лоскоту, що п'янить голову, й ненавидить своє тіло, напоєне нестримною силою землі й важкого зела на ній.

"Як перемогти, як перемогти цю піняву пристрасну силу крові?" —різало їй гострим поржавілим лезом серпа в голову.

Згодом навкруги все стихло, і вона, заколисана густим запашним шумом, впурнула в сон; і все ж, як вона засинала, її прикро разила одна думка: так далі не можна. Вона не хоче й не може далі так жити. Однак сон був сильніший за біль.

Так вона продрімала майже цілий день і прокинулась дивно вражена якимось тривожним чуттям, а коли розплющила очі, широка срібляста гадюка, виблискуючи перегинами, купалася в місяці. Ритмічно, як побиті хвилями відсвіти в воді, вона вигиналась, розбризкувала проміння, вся напружувалась, намагаючись кудись вибратись, і все ж звисала на однім місці, уперто шукаючи головою собі дороги.

Вражена, приголомшена, ніби прибита блискавкою, що пройняла усе їй тіло неймовірно гострим холодом, Тося обіперлась руками об окоренок і не могла поворухнутись, мов прикута. Перекошене обличчя її уп'ялося в ту дивну сріблясту потвору, й великі налякані очі непорушно вбирали це видовище.

В очах западав, ніби острів десь на морі, залитий розбризканим молочно-зеленим порохом клапоть лісу, і над ним широкий незграбний дуб, що прикрив своїм мереживом місяць, а сам лагідно й м'яко дрімав у тінях. Та несподівано дуб той дивно захилитався, затанцював й поточився просто на хмару, що застрягла біля місяця. Тоді гадюка зірвалась.

скочила й повисла в повітрі вогненно-білою покрученою бин-дою. Ще якусь мить Тося опиралась, уп'явшись пазурями в землю, аж раптом дикими в смертній рані криками, ніби блискавкою, покраяла ніч і, схопившись стрімголов, кинулась бігти на кущі. Тепер їй здавалося, що безліч крилатих потвор з нестямним реготом гналися за нею, зачіпали її гострими пазурями й цупко тягли назад, а вона з неймовірним напруженням рвалась і тікала.

Коли вона вискочила нарешті на якусь доріжку, тіло їй горіло розпеченим залізом, а сама вона спинилась і збентежено озирнулась. Сюди все ще доходила сила таємничих звуків, приглушуючи один одного, і здавалось, що юрми темних сил усе ще гналися за нею і тільки десь спинились, заплутавшись у хащах. Проте на доріжці і далі праворуч було зовсім тихо, дерева ніби поснули, обплетені сріблясто-білою мережею, і галуззя їх одірвано замерзло в небі. Іноді зривалась крапля й ляпала об лист, розбиваючись на бризки, над верхів'ями з шумом пролітав самітній птах, але й він, злякавшись цеї нічної тиші, мерщій сховався в гущину.

Доріжка поволі сходила до яру, і Тося слухняно пішла нею. Крізь прорізи дерев тепер сильніше забіліло сріблястим. Ще за кілька кроків вона вибралась на луку. Тут срібляста стрічка, ніби купаючись на місяці, вилискувала сліпучою цяткою. Густі задимлені смуги світла й туману лягали над верхів'ями, подекуди синіми мереживами тінів падали густі займища молодняка, а вгору йшли насуплені величні застиг ло-похмурі дуби.

Тося раптом відчула себе, ніби напившись того місячного туману, так легко їй дихалось і рухалось. І, вже окрилена, вона стиха посміхалась, вдивляючись удалечінь, де виблискувала густим сріблом річка.

Дикий крик зраненого немовляти покраяв повітря. Затаївши дихання, Тося прислухалась. Тепер крик ще розпачливіше вихопився, забився і завмер глухим і задуху в атим стогоном.

Тося вражено й боязко прислухалась і, йдучи покрадьки, озиралась навкруги. Так зайшла вона за ріг яру, коли перед нею розстелилась широка лука, з рікою й комишами. Ще не знаючи, що далі робити, і безпомічно озираючись, вона враз помітила — якась довга шапкувата тінь висунулась із застиглого муру тінів від лісу і, захилитавшись, пописала луку. Тося озирнулась і мимоволі оступилась — товста незграбно-копичаста постать у довгій рясі, що обвисала лахміттям, у високій чернечій шапці з казаночком в руках сунула просто на неї, хрипко мурмочучи якогось мотива. З хвилину було ще вагання, викликане незвичним для цього місця чернечим убранням, хоч гострий острах колючими шпичаками сковував уже ноги. Постать, однак, помітивши Тосю, хуткіш посунула на неї, дико оскаляючись проти місяця. Тося вся затремтіла і, почуваючи, як всю її сковує жах, перемагаючи його, нестямно, дико закричала і, гостро рвонувшись, кинулась шалено бігти. Стіни лісу побіч неї, здавалося, захитались і посунули на яр. А голос її розірвався на безліч розпачливих лун, що погнались за нею, розбиваючись на дзвінкий оріхово-ляскли-вий регіт.

Вже серед кущів вона зовсім випадково натрапила на якусь стежку і побігла нею. Стежка круто звивалася вгору, і, вибравшись нею, з перехопленим диханням, забрьохана, з гострим болем у серці, що, здавалось, десь уже розірвалося і тепер заливало мозок чимсь солоним, Тося впала до липового куща й знепритомніла... А вгорі на верхів'ях тим часом полохливо схопився вітер, розгойдався, перескочив на осику, пересипав їй срібні на місяці копійки і завмер у дубовім галуззі.

Вранці, коли вже зовсім розвиднилось і лісом бавились тіні, обплутуючи сонце, Тося підвела голову й прислухалась. Пахло тільки вогким трухлявим листом і зіллям, і десь далеко на стовбурі старої поважної берези жартівливо заячими лапками поліг перший ранковий промінь. Тося з болісною втомою озирнулась: як це сталось, що вона забігла аж сюди? Вона встала, почуваючи глибоку втому й холод, і хоч уся тремтіла, все ж озиралась, придивляючись, щоб розпізнати, де саме була.

Здалеку доходив якийсь глухий гомін. Тося хвилину повагалась і потім взяла дорогу просто на ті голоси. Вона зійшла просто на долину, звідти голоси доходили виразніше, але нікого не було видно. Тося пройшла ще далі просто до тих голосів і тільки тут упізнала греблю, клапоть озера і кількох селян, які, викрикуючи, вовтузились біля воза з деревом, що застряг на гатці. Побіч стояв її улюблений лисий кінь, запряжений у дрожки. Вона подумала, що, певне, хтось зі станції приїхав сюди розпорядитися з роботою, але сама не пішла туди.

Заглянувши в струмок, вона побачила себе в воді — розпатлані пасма витикалися з-під пов'язаної на голові хустки, плохі й звужені очі пильно придивлялись, а ніс видавався розпухлим, картопляним. Вона мерщій одірвала свій погляд і пішла дорогою просто до станції.

Трохи згодом, коли вона вийшла з долини і знову зайшла в ліс, її догнали дрожки. Порівнявшись з нею, лисий осадисто спинився, а до неї, сміючись, привітно кивав з дрожок Сахнович.

— Ну, скажіть: яким це ви побитом! — Він поволі зійшов з дрожок і підійшов до Тосі.— Що це ви так рано тут і...

Він, однак, не скінчив питання, але хутко окинув її гострим, хоч непомітним поглядом і зразу ж упіймав: пожмакану, забруднену одежу, зароснену сукню, якось кумедно збиту хустку на голові, втомне, пописане слідами сліз обличчя, заплакані очі, і нотім лагідно й ґречно сказав:

— Ну, так прошу вас, сідайте! Ви ж додому, певне? Тося слухняно сіла. Директор стьобнув коня і потім, звертаючись знову, сказав Тосі:

— А вас, здається, вчора не було дома. Принаймні Ганна Іванівна не застала вас. Сьогодні дерево починаємо возити на лабораторію. Як вам це подобається? Га? Треба скористатись цими днями. Чудесна погода. Що ви скажете?

Він ще раз стьобнув коня і знову, повернувшись, запропонував:

— Ми, звичайно, поїдемо до нас і нап'ємося кави. Тося мовчки хитнула головою.

Вони саме проїздили повз те місце, куди Тося зразу забігла з дому. Вона його легко впізнала і тепер пильно придивилась. Просто від неї лежав великий комашник, а від нього велика руда крилата комашня густо-широкою повитою биндою засипала дорогу до молодого дубка, і крила тої комашні блищали на сонці. Тося похилила голову й глибоко зітхнула. Директор щось заговорив до неї, але Тося тільки хитала головою, нічого не відповідаючи. Згодом виросло поле, показалась біла пляма будинку станції, і Тося втомно й зголодніло зраділа тій плямі.

XXIV

Савлутинський саме йшов з кабінету до себе на обід, як по дорозі зустрів директора. Той, як звичайно, в захопленні розмахуючи правою рукою і навіть знявши картуза, кудись поспішав. Але, зустрівшися з Савлутинським, весело привітався й зразу ж сказав:

— А ви чули? Управа затвердила наш план селекції.

— Справді? Це ж чудесно.

— Ну, аякже! Цілком ствердила ваші висновки, і тепер наша станція знову житиме. Мало того, вона поведе знову перед.

— Ну, так це ж прекрасно! І я страшенно радий, що тут ще дізнався про постанову, доки не виїхав звідси.

— Аякже! Це ж дякувати вашим працям.

— Значить, тепер я вже можу від'їздити зі спокійним сумлінням?

— Авжеж. Але нам, звичайно, дуже шкода розлучатись з вами...

— Ну, та, певне, ми з вами зостанемось друзями назавжди...

— Розуміється, аякже... Страшно вдячний... Ну, звичайно...— Сахнович засміявся і, щоб потаїти свою засоромленість, повернувся вбік і поглянув невиразно вдалечінь, ніби чимсь заклопотаний. Тим часом Савлутинський обережно з удаваною байдужістю сказав:

— А мені клопіт, Михаиле Ісайовичу.

— А що саме, Вікторе Петровичу?

Сахнович умить повернувся до Савлутинського. А той, пробачливо розводячи руками, забідкався:

— Розумієте, десь подівся зошит з висновками дослідження.

— Та що ви кажете? Це ж неможлива річ!

— Ніяк не можу прирозуміти, як це могло статись.