Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Я так люблю, коли в надвечір’ї пахнуть чорнобривці!
І ось тепер із цієї повені незбагненних пахощів я вловлюю знайоме, рідне. Так, це вона – берізка, прогріта спечним жнив’яним сонцем, польова квітка! Запитую, як зветься.
– Фанджі-пані, – каже чорногорець.
– Зриваю квітку далекої родички нашої берізки.
Ідемо далі. Стрімкі гори, улоговини; хащі пралісів, а то й зовсім молоді гаї…
– Саксонська Швейцарія, – мовить Вікторія і запитує:– А ви не бували у Баден-Бадені?
– Ні, не бував!
От люди! Неодмінно треба поцікавитися, чи бачив те-то й те, знаючи наперед, що цього, звичайно, не бачив, і тим самим зайвий раз підкреслити свою обізнаність.
Ми замовкаємо. Нас захоплює калейдоскопічна зміна краєвидів.
Потім зупинялися в джунглях, де сиро і темно, і густа мережа ліан заступила світло. Невеличкі сизі пташки, довірливі і неполохливі, впритул підпускають до себе. Якесь пташеня сіло мені на плече. Ще довго вгорі наді мною, кружляючи, жалібно квилила його мати.
Ось яка ти, коштовна земелька, котру так пожадливо грабують чужинці!
… Нічого похмурішого за ці фосфатні розробки я не зустрічав. Я бачив і розверзлі кратери вулканів, розмиті океанськими хвилями атоли, і випалені сонцем пустелі. Та якщо вже й звати щось пустелею, то тільки ці місця на острові Різдва!
Запитав, що воно за кам’яні зморшки, якими вкрита навколишня місцевість. Чорногорець щось розповідав, але я так і не зрозумів. Аж тепер з’ясувалося, що то за шрами на тілі землі.
Екскаватори, землечерпалки день і ніч розривають острів, вибираючи родючі шари грунту. Потім на кораблі – і в Австралію, на суперфосфатні заводи. А на острові лишаються велетенські кам’яні вирви. Де були вікові ліси – пустеля; де плодоносні землі – сумне провалля.
Фосфатів острова Різдва вистачить ще на два-три десятиліття. Тому, знаючи про безнадійність цієї землі в недалекому майбутньому, англійці продали острів Австралійській фосфатній компанії.
Нині острів – власність Австралії.
Кілька століть тому відкрита земля – коштовна 150-кілометрова скалка, загублена в безмежна океану, – продана і перепродана, по-хижацьки руйнується цивілізованими дикунами. Ще кілька десятиріч – і людство навіки втратить острів, його чарівну природу.
– Ну, старина, розказуй, що довелося побачити? – запитав Анукін.
І я розповів.
Я не милувався чарівною природою, не розказував про усмішку резидента, не згадав і про бачені екзотичні дива. Я розповів про єдине… Коли ми відвідали робітничий виселок, мене оточили діти. Вони не виявляли радості, захоплення, здивування. Виснажені, сумні, діти мовчали.
У дітей є ще хоч якась надія на краще, подумалось. А он у них, отих передчасно постарілих безруких, з невидячими очима чоловіків-остров’ян, що сидять пригнічені і згорблені біля бараків, – у тих не було минулого і, звісно, вже не буде майбутнього. Острів забрав сили, молодість, життя; погубив і поховав найкращі надії – і викинув їх, колишніх трударів, геть, як викинуть і поховають, зрештою, і його, острів з ім’ям життєлюбним Різдва.
Анукін вислухав мене мовчки.
Цього разу він не жартував.
ОГНЕДИШНА ЗЕМЛЯ
Радіохвилі доносять: на Україні морози, а ми мучимося від спеки. Наш курс на архіпелаг Бісмарка – до Соломонових островів, до великого острова Нова Британія й атола Херміт.
Ці місця, що трохи на схід від Нової Гвінеї, недарма називають гнилим кутком Тихого океану: нестерпна спека змінюється тропічними зливами, від яких нема порятунку. Вологість така, що нічим дихнути. Малесенька виразка на тілі за день-другий стає незагойною раною.
Вночі – пітьма. Дощ.
– Гу-гу-у!.. у-у! – тривожиться над океаном наш "Витязь".
– Пильнуй уважно! – наказав мені штурман.
Я вдивляюся у темряву, але так нічого й не бачу. Тільки десь на сході жевріє тоненька багряна смуга.
Землі ці майже не досліджені, відомості про них ще за минуле століття, та й то скупі і не точні.
– Якщо помітиш нові острови, ще не позначені на карті, назвемо їх твоїм іменем, – пообіцяв штурман.
Нам, вахтовим, ще звечора стало відомо, що "Витязь" зайде на один із атолів архіпелагу Бісмарка.
– Здається, ліворуч береги, – увійшовши до штурманської, спокійно мовив я.
– Здається?! – жахнувся старпом. – Ви можете висловлюватися точніше? Так береги чи ні?
– Ліворуч видно береги! – тепер уже впевнено, кажу.
– Не може бути! – заперечив старпом.
– Неймовірно! – сам до себе пробурмотів ї штурман, глянувши в ілюмінатор. – На жодній карті їх тут немає.
– Покликати третього!
Третій помічник капітана зайшов у ходову рубку. Усі разом (перечитують лоції – від Антарктиди до Нової Гвінеї. "Виверження вулканів тут – постійне явище. Землетруси часто супроводжуються катастрофічними хвилями, що раптово змінюють рельєф дна… В прибережних водах – хижі отруйні морські змії, риби, медузи, восьминоги, скати-хвостоколи… Багато небезпечних рифів, мілин, вивчених ще (недостатньо; чимало островів нанесено на карти не точно… людина важко переносить високу температуру повітря і велику вологість", – записано в лоції.
– Після такої характеристики серед капітанів мало знайдеться сміливців, щоб привести корабель до цих берегів. Та незважаючи на таку характеристику, проте якщо вже й експедиційне судно шукатиме второваних шляхів, то мені зостається єдине – перейти на "тюлькін" флот, на колісний річковий пароплав.
Так говорив наш боцман, смаглотілий дебелий чоловік, що, обіпершись об фальшборт, гортав лоцію південних морів. "Витязь" наближався до Нової Британії, найбільшого острова в архіпелазі Бісмарка і, мабуть, найглухішого, найменш дослідженого закутка планети.
Вже півострів Газелі висунув далеко в море свої носаті миси, густо порослі мангровою темно-зеленою гущавиною. Кажуть, бухта, до якої ми входимо, – одна з найкрасивіших у світі. Я немало бачив гаваней. Та коли судно минуло дві стрімкі й похмурі скелі Давапії, що немов дозорці стояли при вході в бухту, переді мною розкинулася велична картина гавані. Уявіть собі кратер велетенського вулкана, в якого врізано гостру вершину, кратер заповнено водою, а схили увінчані пишною тропічною зеленню, де на тлі неба кожна пальма здається тоненьким пагінцем, така вона маленька порівняно з цим – отака ця гавань.
Рабаул невелике місто, розташоване коло підніжжя кількох вулканів. Ми біля пірса, зробленого із затонулого в другу світову війну японського есмінця. Корпус корабля залито бетоном, і до нього тепер швартуються судна. Праворуч, над горами, бліді смуги диму – то вулкани Рабаланкаіа і Тавурвур.
Тридцять п’ять років тому під час виверження одного з них повністю. було зруйновано Рабаул, і столицю австралійських колоніальних володінь перенесли до Порт-Морсбі, на Нову Гвінею, а Рабаул із столичного міста перетворився на провінційне. Славиться у ньому великий завод по переробці копри, чимало магазинів, добрих майстерень. Нам обіцяють показати два дива Нової Британії: завод і вулкан… На подвір’ї заводу і далеко за його межами, над усім містом – солодкуватий дух копри. Велетенські корпуси цехів: один, другий, третій… Ось копру вивантажують у бункер, у тому он цеху її подрібнюють, а тут у чани ллється ріка олії. До пірса пришвартовано танкер: його наповнюють олією і – в Австралію. Нас хотіли вразити грандіозністю заводу, цифрами: от скільки переробляється копри! Що ж, багато. Та ваші намагання, пане директоре, марні! Коли я згадаю Рабаул, переді мною постануть не гігантські цехи, не хвиляста ріка олії, а згорблені постаті меланезійців, що схиляються над чанами.
Шхуна, на якій двоє хлопців із вулканологічної станції щодня відвідують підніжжя Рабаланкаіа, заміряючи в місцях, де б’ють гарячі джерела, температуру води, сьогодні вранці під проливним дощем відчалила від пірса.
Нас двадцятеро на цій шхуні – океанологи, морські геологи, матроси. За годину ми вже були біля підніжжя вулкана.
Коли шхуна пристала до берега, один з тубільців відв’язав невеличкого човна і відплив до мису заміряти температуру води. А ми тим часом у масках і ластах прямо з борту пірнаємо у воду.
Тут неглибоко. Це так звана банка Маккензі.
О, скільки навколо коралів і яких чудових! Таких я ще не бачив! Все дно всіяно кам’яними квітками найрізноманітніших форм і розмірів.
Та нас попередили: у тутешніх водах повно отруйних змій. І справді – он одна, як стріла, мчить до мене, і я вже чимдуж кваплюся до шхуни, але й тут, під кілем шхуни, на дні, бачу, скручену в кільце змію. Ні, води ці не по мені! І я поспішаю на борт.
Бував я у печерах острова Родрігес, неподалік Африки пірнав на глибини, ходив на згаслий вулкан. Тільки в самий кратер діючого так і не довелося зазирнути.
Знизу боязко дивитися – це велетень, на схилах якого застигли потоки магми. Дрібне перепалене каміння і велетенські, викинуті з глибин Землі кам’яні брили; жовтіють шматки сірки. Схили поросли чагарником і травою, але чим вище, зелені стає все менше, і вулкан Рабаланкаіа постає у всій своїй похмурості – гола, проклята богом і людьми земля!
За місцевим повір’ям у вулканах живуть злі духи. Меланезійці свято вірять, що в навколишніх лісах і водах живуть духи, та цей, що під землею, найлютіший. Як тільки розгнівається на людей, він починає ворушитись, і тоді виникає землетрус, а_ з кратера виривається вогонь…
За невеличким побічним кратером, метрів на двісті вгору, основна вирва. Важко собі уявити, щось грандіозніше! Тут може вміститися ціле село. Дно замулене. Жовтіють схили з сірки, а з навколишніх щілин вириваються задушливі гази.
На цій високості дме шалений вітер і січе дощ; здається, хтось злий жбурляє в обличчя дрібними камінцями. По вірьовці, прив’язаній до валуна, спускаюсь вниз. За мною летять камінці, дошкульно б’ють по ногах. Зверху, чую, мене попереджають, щоб був обережним. Чим нижче, тим задушливіше. Страшенно смердить сіркою! Я наближаюся до щілини, прислухаюсь: там клекоче, і звідти пашить теплом, таким теплом, що обпікає руку, якщо її підставити хоч на мить. "Витязь" – викладаю з камінців на дні кратера і радий, що нарешті вдалося зазирнути у бездонні очі Землі.
На острові Нова Британія живе кілька племен: племена Сонця, Риби та інші. Якось ми забрели далеко від Рабаула на крайній південно-східний мис. Тихо билися хвилі об кораловий берег.
