Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Штормовий вітер щосили гатив у правий борт, настирливо зносив нас на схід.
– Нелегко тобі, – в’їдливо докинув Анукін. Свою годину за кермом він уже відстояв, і, отже, можна було жартувати. Але мені справді-таки нелегко. Натискуючи коромисло стерна, я перекладаю його праворуч із запасом на п’ять-вісім градусів. Розрахунок такий: коли хвиля вдарить у борт, судно круто відхиляється ліворуч, лягаючи на потрібний курс.
Ця моя власна вигадка і хитрість, яку я повів з вітрами, рятували від збочення і неминучого відхилення на схід. Як здавалося, просувались ми за наміченим маршрутом, та коли в кінці вахти штурман, враховуючи поправку на знос течіями, визначив місцеперебування судна, куди ми дісталися за чотири години, виявилося, що ми не там, де треба. Показання самописця теж свідчило не на мою користь: на паперовій стрічці лежала не пряма лінія – графічне позначення курсу, а якісь зигзаги, так ніби слід гульвіси, що, добре хильнувши, повертався від куми. Практично це означало: ми пройшли, петляючи, зайвий десяток миль.
– Це не плавання!
– А що ж? – перепитав штурмана Анукін.
– Я вас не запитую, Анукін, що це! – сердито відповів той і, вже повчально, як це’ умів робити тільки він, додав – Раджу подумати про свою діяльність. І вам теж, – зиркнув він на мене, спускаючись вниз.
Ми були знищені, розбиті; діяльність наша як стернових зведена нанівець… Потім цей поголос піде по судну, неодмінно "на килим" викличе кеп; прочуханка на зборах; переведуть у робочу бригаду і ще сила-силенна інших неприємностей – о жах!
Штурман має рацію, хоч його ми й недолюблюємо (як і він нас, звичайно); над своєю "діяльністю" слід замислитись. Але не зараз – нічна вахта висотала всі сили. Втома брала своє.
Я вийшов на палубу. Була п’ята година ранку. Небо розгублювало останні зорі, і вони помітно танули в сіруватій імлі піднебесся, як весною тануть на ставку уламки запізнілої криги.
Глянув у той бік, де, за свідченням Анукіна, мав бути міраж. Там справді щось чорніло. А коли роздивився краще, побачив обриси суходолу…
То був Амстердам – острів, до якого ми прямували.
Що за суходіл, які його береги, хто тут живе – ніхто із нас не знав. Лоції теж майже нічого не розповіли; Справді-бо, що може сказати, приміром, таке: "За свідченням 1880 року, висадитися на берег можна на відстані близько 1,5 милі на південь од мису Хоскен… Колір води відрізняється від навколишнього забарвлення океану; це дає підставу припускати наявність підводної небезпеки". Інші повідомлення були ще старіші – за… 1853 рік! Звичайно, протягом століття згадані береги могли не тільки осунутися, а й зовсім щезнути з лиця землі. Ось чому, поки не розвиднилося, наближатися до берегів ми не наважувались, а лягли у дрейф на схід од острова, де значні глибини.
Після вахти сон – падіння в прірву: з гармати стріляй – не прокинешся. Я не міг більше стояти на палубі, хоча й кортіло побачити, як причалюватимемо, і спустився в каюту перепочити… Мене розбудив галас у коридорі. Прочинивши двері, хотів утихомирити крикунів, та у відповідь почув:
– Пожежником бути тобі, а не моряком! Проспав усе царство небесне.
Голос Володі Петраченка.
– Коли хочеш, – кинув він, – збирайся! Перша партія вже висадилася. За кілька хвилин вирушав друга.
В ілюмінаторі видніла гора з волохатою шапкою попелястих хмар.
Не роздумуючи, я хутко натягнув на себе тільник, робу, кирзові чоботи – про парадну форму, як це належало під час висадки у зарубіжних портах, нічого було й думати: хлопці мене підганяли.
Анукін швендяв на спардеку – бадьорий, збуджений і з хитруватою посмішкою на круглому, як рятувальний круг, обличчі.
– Ти що? – поцікавився я.
Анатолій взяв мене під руку і одвів у куток, подалі від людей, забубонів змовницьки, скоромовкою, з якої я нічого не второпав.
– Слухай! Дві нічні вахти – і таємниця в твоїх руках.
На стоянці в портах вахтування не по чотири години через вісім, як під час плавання, а по вісім годин підряд. Ще півбіди, коли стояти вдень, а от з нуля до восьмої ранку – мука. Цієї вахти кожен боїться, під різними привидами ухиляючись від неї, підсовуючи іншим. От Анатолій і мудрив тепер щось незрозуміле.
– Бачиш, голубе, – вислухавши його, мовив я. – Кота в мішку купувати не збираюся. Говори, що там у тебе!
Анатолій розповів – воно таки було, варте більше ніж двох нічних вахт!..
Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці – сотні томів, різні географічні довідники, атласи – вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою – заходити сюди не передбачалося. Якби хтось із нас і шукав книг про Амстердам і Сент-Поль, то їх, мабуть, не знайшов – мало хто писав про ці землі. Людська ж пам’ять – і розум! – особливо мого Анукіна, здатні на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита голова Анукіна, бо читав він таки запоєм, треба ж було, щоб цей ось епізод запам’ятався з такою ясністю.
– Якщо не зраджує мені пам’ять, – мій напарник підняв вказівний палець, – рівно сто років і двадцять вісім днів тому, 6 грудня 1864 року, корабель "Дункан" з пасажирами на борту, серед яких була і прекрасна Мері, шукаючи капітана Гранта, відвідав ці острови. Ну, я не торкатимусь окремих пригод, що трапилися на Амстердамі з тією славного експедицією, – про них досить яскраво розповів добродій Жюль Берн. Скажу тільки, що Паганеля неабияк зацікавила острівна природа.
З-за пазухи він витяг товстий, – густо списаний зошит і зачитану, без початку й кінця книгу. То були нотатки про острови Індійського океану. Збираючись у рейс, Анатолій, мабуть, не один вечір просидів в бібліотеці. Ну, а книга… Роман "Діти капітана Гранта"! Розгорнувши її, прочитали розділ "Амстердамські острови": "… лежать під 37°47′ південної широти і 24° довготи; високий конус головного острова групи в ясну погоду видно на відстані майже десяти миль".
– Слід зауважити і внести ясність, – вів далі Анукін. – Оскільки Жюль Берн, кажуть, рідко залишав кабінет для мандрів, то і в його твори часом вкрадалися неточності. Приміром, він називає широту і довготу Амстердаму. Але наш штурман стверджує: це помилка! Острів лежить на 37°51′ південної широти, 77°32′ східної довготи. І неозброєному оку відкривається не на відстані десяти миль, а майже в п’ять разів далі. З ним, із штурманом тобто, я цілком згоден. "Діти капітана Гранта"… Якщо колись ми були тільки читачами захоплюючого роману, то нині стали ніби його дійовими особами.
Висадка: капітан – на містку, ми, матроси, в повній готовності й очікуємо.
– Надіти рятувальні пояси! Другій групі – на шлюпку.
Висадка – екзамен, який показує, на що здатний моряк, перевірка його метикуватості і спритності. Ось чому капітан десять разів може пробачити якісь похибки, коли судно на стоянці, і найсуворіше карає за помилки під час плавання, особливо під час висадки. Тут діє принцип перевіреної багаторічним досвідом мудрості: необачний крок – і трагічна розплата. З водою жарти кепські.
Ми знаємо про це, і тому на роботу нашу ніяких нарікань – палубна команда, сказав старпом, взірець для всього екіпажу.
– Відчалюй!
Мотор заторохтів, лишивши над водою кучері диму. Здригнувся човен. Забурунилася вода.
Берег насувається на нас громаддям гір. Для нас він – приємний довгожданий відпочинок.
На пірсі – кремезні, оброслі, як печерні люди, бородані. Викрикуючи щось незрозуміле, махають кашкетами, показують, де краще причалити. Прибій вал за валом наздоганяє човна, силкується перекинути його. Ми й так з ніг до голови мокрі. Обабіч – водорості гойдаються на хвилях, обплутують шлюпку, намотуються на гвинт. Нарешті, берег.
І ми потрапляємо в обійми бороданів.
– Камрад, камрад! – лунає звідусюди.
Остров’яни сміються й плачуть, плачуть від радощів: нарешті за довгі місяці перебування тут їм пощастило зустріти людей: через примхливу погоду, що міняється кілька разів на день, і за браком надійного місця висадки острів цілий рік відрізаний від решти світу. Аборигени? Щось несхоже. Обличчя європейців, мова, здається, французька. Так, самітні остров’яни, – їх чоловік чотирнадцять, – французи, метеорологи тутешньої станції. Крім неї, на острові нічого більше немає. Від Південної Америки до Австралійського материка це єдина метеостанція, хоч мореплавцям з кожним днем треба більше знати про метеорологічну обстановку цього буряного району. От і стараються французькі хлопці – для своїх і для всіх моряків, щоб ті спокійно почувалися в океані.
Федір Пастернак трохи розуміє по-французьки. Отже, спільну мову знайдено.
Капітан вибрав місце висадки вдало – північно-східне закінчення острова, мис Хоскен. Його сплюснуті, розсипані праворуч скелі прикрили нас від північного вітру. Хвилі, натикаючись на кам’яний бар’єр, розбивалися, і до берега долинало тільки їхнє притихле відгоміння…
У невеликій бухточці, куди ми дісталися, – вузький, зроблений нашвидкуруч пірс, порослий з боків слизькими бородатими водорослями. Не могло бути й мови, щоб пришвартувати до нього судно: і глибини не ті, і не той причал. Якір кинули за кілька кабельтових од берега на глибині тридцяти метрів. І ця стоянка також тимчасова й ненадійна: стрімкі прибережні течії весь час намагалися розвернути судно бортом до вітру. З берега нам видно, як воно від кожного пориву сіпається.
Не знаю, хто з нас Паганель і хто Гленарван. У всякому разі географічна обізнаність Анатолія, очевидно, дає йому підставу вважати себе за всезнаючого Паганеля.
Експедиція розділилася на дві групи: одні – геологи і ті, що їм допомагали, вирушили до крайнього східного мису шукати корінні породи; інші, на чолі з Пастернаком, озброївшись банками і марлевими хватками, подалися в бухту збирати жуків, водяних бліх тощо. Петраченко, Анукін і я, пішли до підніжжя розлогих гір.
Перескакуючи щілини, утворені внаслідок землетрусу, ми наблизились до пагорбів Антрекасто. Увесь острів – дітище вулканічної діяльності покритий горами. Висота окремих сягає майже півкілометра, і над ними висить хмарна завіса. Але там, де ми йдемо, гори не високі, а рівнина між ними всіяна гострими, як лезо ножа, невеличкими скелястими складками – здається, хвилі забурунились та й скам’яніли так навічно.
