Син волі - Шевчук Василь

— Сьогодні вас випустять?

— Ти, братику, не зрозумів, — зітхнув Тарас. — Я мовлю про те, що сталося аж дев'ять років тому, як викупили мене з кріпацтва.

— А я вже був подумав...

— Й за те спасибі, що порадів!.. А що, як ми з тобою добудем шкалика?..

— У нас цього не можна, — оглянувся солдат на двері. — І не просіть!

— Не можна, то не можна... Не в чарці щастя, правда? Добудь хоч чаю, — вийняв з кишені гроші.

— Миттю! — зрадів Сидоренко, що не потрібно йому порушувати інструкцію. — Вмивайтеся. А я — в трактир!

Не встиг напитись чаю, як ранній гість до хати.

— Добридень вам, добридень!.. — почав з порога весело. — Хліб-сіль!

— Хліб-чай... — озвався хмуро. Йому вже встиг набриднути оцей колишній вчитель.

— Такого дня і пити чай!.. — скривився слідчий. — Сидоров!

— Я тут, вашбродіє! — шмигнув солдат у двері.

— Біжи в трактир й візьми на мій рахунок щось випити і закусити. На дві персони.

— Слухаюсь!

Сидоренка неначе вітром здуло.

— Шевченко, ви учора у генерала були більш-менш, — сказав Попов, сідаючи. — Я потерпав, ждучи, що ви зірветеся на свій лукавий, єхидний тон... О, я забув вас привітати із двадцять другим квітня! Напевно, ви тоді були найщасливіші од всіх людей?

— Був, та загув, — похмуро сказав Тарас.

— Якби ж то знав, де падатимеш... — підтримав його Попов.

— Хто знає, той не падає.

— Цікаво... Правда, злочини творять свідомо, знаючи, що може бути кара... І все ж творять!

— У цьому я... Ви ж знаєте, яка освіта в мене.

— Освіта ніби й справді... А відповіді даєте точні. Такі, неначе їх вам нашіптує якийсь юрист...

— Правдиві, тому і точні.

— Можливо, й так... — примружив слідчий білі, ледь-ледь помітні вії. — Принаймні ми вже віримо, що ви формально не входили до Товариства україно-слов'янського...

— Я ж вам казав!

— Бо ви людина куди серйозніша, ніж ці професори та вчителі...

Тарас відчув, що слідчий йому готує пастку, і насторожився. Бач, друг знайшовся щирий! Впоїти хоче й випитати... Що у тверезого в голові, те в п'яного на язиці... Йому весь час тут тичуть у вічі п'янством, ніби його взяли під тином в обіймах Бахуса! Для них мужик без оковитої — що віз без колеса. Облаяв пана — п'яний, сказав якомусь здирці, хто він такий, — під чаркою, царя згадав недобрим словом...

До камери ввійшов Сидоренко, поставив спритно тацю на столик, внесений його товаришем, і зняв серветку, якою були накриті страви.

— Приступимо? — спитав Попов і глянув так на вартових, що ті за мить ізслизли.

— А як уп'юсь?

— Нічого. Тут і проспитеся з богом... До речі, спершу треба ось підписатися, — дістав папір. — Бо скажете, що був під чарою і знать не знав, що й де підписував.

То був вчорашній допит. Питання й відповіді за номерами, любовно так написані.

— Все точно?

— Так.

— Перо й чорнило!

Миттю влетів солдат, неначе під дверима чекав наказу, з пером в руці.

Тарас узяв, вмочив у чорну пляшечку і написав: "Художник Тарас Шевченко".

— А по трудах, як кажуть, праведних і закусити можна. Прошу! — простер гостинно руку слідчий.

Тарас не став маніритися.

— У чарці й закусі нема гріха, як мовиться в святім письмі.

Попов звів білі брови.

— Там справді є такі слова?

— Важлива суть. А слово... фу — і полетіло!

— Е-е, не кажіть, — налив чарки. — Візьмемо ваші твори... Вони завдати можуть чимало лиха...

— Нехай їм грець! — махнув Тарас рукою і взяв рішуче чарку. — Давайте ліпше вип'ємо.

— За що?

— За волю, звісно!

— Щоб ви її не втратили!..

Вони люб'язно цокнулися.

Як закусили, Попов налив по другій.

— У мене є чудовий тост.

--— Валяйте! — прикинувся Тарас сп'янілим. — Пардон, мон шер...

Попов лише всміхнувся. Чи бачив гру, чи тішився, що легко впоїть "друга".

— Ви і французьку знаєте?

— Ні. Далі цих трьох слів не рушив.

— Дивно... З такими здібностями!..

— Чого Івась не вивчить, того Іван не знатиме, — зітхнув Тарас. — То де ж ваш тост?

— За двадцять друге квітня!

— Спасибі. Це для мене великий день!..

— За ту родину, яка дала за вашу волю гроші!

Тарас підвівся, виструнчився, мов на параді, й гукнув, як справжній унтер:

— Здоров'я його величності!

Попов також схопився, а потім сів і вп'явся пильним поглядом в лице Тараса.

— Дивний ви чоловік, — сказав, коли новий "служака" випив і сів закушувати. — Щоб жартувати в такому ділі!..

— Жарти я залишив за ворітьми, на вулиці Пантелеймонівській.

— Е-е, не кажіть! — всміхнувся слідчий. — А втім, це тільки вам робить честь. Як правило, у нас тут швидко підупадають духом і тяжко, слізно каються. На що вже ваші братчики, та й ті — не всі, звичайно, — пустились берега. Дивитись бридко...

— Кається, хто має в чому.

— Звісно. Проте, як свідчить досвід, тверді горішки завжди таять найбільші злочини, їм каяття не вигідне.

— Тут і купці бувають? — спитав Тарас.

— Не вловлюю...

— Крім вигоди, людській душі властиве і дещо інше, вище. Не припускаєте?

— А-а! Припускаю... Хоча, по правді кажучи, не за таких обставин... Як мовиться, тут не до жиру — аби лишитись живу.

— Життя — це не найбільша цінність.

— Цікаво... Що ж є вище або дорожче?

— Сумління чисте, воля і рідний край.

— Ви — патріот?

— Можливо... Це теж крамола?

— У вашому випадку — так.

— Виходить, що й патріот лише тоді достойний шани, коли він вигідний, зручний для влади?

— Ну-у... можна й так сказати.

— А раптом це звичайний шкурник і кар'єрист?

— Байдуже. Аби не ворог внутрішній, не супостат.

Попов налив, підсунув чарку.

— Дякую, — сказав Тарас. — Напився і наївся. Тепер за мною черга. Я ваш боржник.

— Ат, що там, — повів Попов рукою —-— Доп'ємо вже!

— Не можу. І рада б душа у рай...

— Це ви не можете? Ой не смішіть!

— Чого це вам так смішно?

— Бо ваші друзі твердять, що всі свої зловредні вірші ви написали п'яним, не усвідомлюючи того, що діяли.

— Було колись! — зітхнув Тарас, шукаючи тим часом захисту від цього ходу слідчого. — Як привезли мене сюди, зарікся пити більше, як дві чарчини.

— За що така покута?

— Треба ж колись одуматися.

— А може, ви гадали, що їдете до нас у гості? — пожартував.

— Пора б, як мовиться, вже й знати честь, — підтримав той жарт Тарас. — Шість днів побув — і досить.

— Чи тут вам зле?

— Нівроку. Але на волі краще!

— Покайтеся, просіть царя... Чи напишіть, скажімо, оду на честь його величності...

— Не зможу я. Самі ж весь час у вічі тичете мою мужичу мову й незграбність вірша.

— Тінь шибениці або казарми так надихне, що заткнете за пояс усіх вітіїв! Чи тих, як ви назвати зводили, "тупорилих твоїх віршомазів".

— Ви хочете мене безкровне стратити, моїм пером? — спитав Тарас.

— Порятувати, мій дорогий!.. То що, доп'ємо, може? Не пропадать же зіллю.

Взяли чарки і випили.

— То як? — спитав, заївши, слідчий. — Утнемо оду?

— Пишу лиш те, що пишеться, — сказав Тарас похмуро. — Художник я, а не поет.

— Хитруєте, — скривився слідчий. — Певно, ви ще як слід не втямили, куди попали і що вас жде...

— Коли господь не видасть, свиня не з'їсть.

— Хоч ми і щиро віруючі, та в цих ділах керуємося не божим промислом, а тільки власним розумом та волею государя, — прорік Попов сердито.

— Без бога ні до порога, казав наш дяк Богорський, ідучи до шинку.

— Чи ти, Шевченко, гевал, чи тільки вдаєш такого з себе?

— Знов не вгодив!.. Хіба ви думали, що я мудрець, коли сюди збиралися? Впою, гадали, бевзя і виверну його крамольну душу! Тепер злитесь: не вийшло.

— Хто зна, хто зна... — сказав Попов із посмішкою. — Тепер я твердо знаю: ти небезпечніший, ніж я вважав раніше. І пасквілі твої написані цілком тверезим розумом... Чого тобі так весело?

— Дивлюсь на вас і думаю, що вам би слід не тикати мені, а дякувати щодня таким обідом, як цей, який ми тут спожили...

— За що, дозвольте взнати?

— За те, що ви в зв'язку зі мною ввійдете в літературу, в історію. Як антипод, як темне тло... Та це вже щось, це краще, ніж забуття... Попов Михайло? Літератор? А-а, той, що в Третім відділі висотував Шевченку душу!.. "Щодень божий добрі ребра й серце розбиває..." Чи не про нього сказано?

— Отже, ти — Прометей? — примружив слідчий очі.

— Не знаю. Всі, хто втрапив сюди невольно, щось, певно, мають від Прометея...

Попов сидів насумрений, немовби сич, і ліве око в нього нервово сіпалося. Нарешті він підвівся, хитнувши столик з посудом, і загукав сердито:

— Сидоренко! Тьху!.. Сидоров! — Як вбіг солдат, додав уже спокійніше: — Прибрати все, що зайве!.. І щоб мені і муха не пролетіла між ним і світом! Ясно?

— Так точно, ваше благородіє! Сьогодні ж виб'ємо всіх чисто мух!

— Дубина! Я наказую, щоб в'язень цей не міг ні з ким ні бачитись, ні листуватись!

— Так точно!

Слідчий вийшов. За ним Сидоренко з столом у руках. Хтось зачинив залізом куті двері й мерщій замкнув.

Тарас приліг. Стомив його цей "дружній" диспут. Кожен себе вважає мудрим, прагне пошити в дурні іншого... Прийшов на допит не з батогом, а з шкаликом!.. Опора трону, цербери!.. Не жалкував, що дав Попову змогу побачити його свідомим ворогом царя й престолу. Гідність, самоповага, впевненість у власних силах — зброя, що теж вражає недругів. Власне, він не додав нічого до того, що вже сказано в його "Трьох літах" і що сатрапи царські вже вивчили з усіх боків... Забаглось оди!.. Краще піде на смерть, та чесну, ніж на ганьбу!.. Звичайно, їм потрібна не ще одна осанна премудрому й чадолюбивому, а зігнутий в поклоні рабському хребет бунтуючого плебея. Для самодержця з присними найідеальніша картина людності — безмежне поле зігнутих покірно спин... Мерзота!.. Одна людина, — з прихвоснями, — гальмує поступ, стримує духовний ріст, бо хто ж, уткнувшись зором у носаки чобіт великого і всемогутнього, побачить небо, обшир землі й людської мудрості, знайде снагу піднятись духом вище!.. Похилу голову меч не січе, та обминають музи...

Про нього мов забули по тій тюремній учті. Попов, який довбав так старано свою прикуту жертву, зайнявся, мабуть, іншими, яких було тут досить. А може, просто вигадав нову тортуру: ждати у невідомості не легше, ніж терпіти муки допитів. Були б папір та фарби!.. Ат, що з них толку. Що він тут малював би?.. Великий Карл їм твердив, що без моделі не варто братися й за олівець... Великий Карл... Бідаха. Коли покинула його Емілія, він геть стерявся духом" По місту пішли плітки... Малі, нікчемні люди втішаються бідою славних, вона для них мов ліки від заздрощів і почуття своєї дріб-ності перед лицем таланту чи геніальності.