Син волі - Шевчук Василь
Вася, що вже розм'як, зігрітий теплом і зустріччю, враз схаменувся:
— Там же, внизу, візниця й речі мої на санях!
Жартуючи, побігли в двір, принесли все і розсупонили нарешті Васю Штернберга.
— Ну як там, як на Оренбуржчині? — спитав Тарас, що заздрив його поїздці, його новим і, певно, цікавим враженням.
Василь притих одразу і спохмурнів.
— Страшна земля, страшні порядки... — мовив потому, ніби геть проганяючи якісь недобрі спомини. — Не приведи господь там жити і працювати!..
Він так сказав це болісно, з таким глибоким смутком, що аж Тарасові мороз пішов по спині. Він теж притих, згорнувся, чогось немов жахнувшись...
— Все пишеш? — весело спитав Василь.
— Знайшовся один панок, який береться видати своїм накладом книжку.
— То це ж чудово!
Рвучко ступив до столу, вихопив із купи аркушів той, що лежав нерівно, і прочитав:
Перебендя старий, сліпий,—
Хто його не знає!
Він усюди вештається
Та на кобзі грає...
Поклав поволі аркуш і мовчки рушив до чемодана, який стояв біля дверей. Розкрив, порився в ньому й дістав малюнок, виконаний пером і тушшю.
— А ось тобі й фронтиспіс, — подав Тарасові.
То був кобзар, що примостивсь на призьбі й грав щось сумне. Побіля нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака...
— Спасибі! Дуже гарно,
— Зроблю офорт...
— Ти справжній друг!
— А назва є вже?
— Назви ще не придумав, — сказав Тарас, вдивляючись у поле, ледь позначене на дальнім плані. Немов вітряк на обрії?.. — А може, так назвати, як і малюнок? — з'явилась раптом думка.— "Кобзар"...
— Сліпий співець... Наш, український безсмертний бард... Годиться!
— Ти добрий геній, Штернберг! — схопив Тарас в обійми друга...
...Уже весною, в квітні, "Кобзар", як мовиться, побачив світ. Та й сам Тарас за ці чотири місяці встиг побувать на тому світі і народитись знову. Тиф причавив ще в грудні, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою квартиру в Академії і доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи він дожив би до дня, коли зміг глянути щасливим оком на первородну книжку. Як і гадав, у петербурзьких літературних колах її помітили й заговорили — кожен на свій манір. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку, а вже пішли рецензії. Захисники імперії накинулися на нього, ніби голодні пси: нема такої мови, нема народу, отже, й не може бути таких поетів! Інші їм заперечували. В салонах теж зчинилася полеміка...
І в цю гарячу пору Євген Гребінка згукнув також громаду на дружню добру бесіду.
Штернберг був саме "хворий" небогою Грицька Тарновського, й Тарас подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам.
Євген зустрів, як брата, обняв і мовив весело:
— Ну й наробив ти шелесту! "Кобзар" твій збурив публіку, розмежував. Послухай, що розказує тут пан Маркевич!..
Тарас вклонився одразу всім, устигши, проте, вловити цікаві, ледь здивовані чужі й знайомі погляди.
— Миколо Андрійовичу, нум розкажіть, будь ласка, ще ось Тарасові про ту розмову, що відбулася в Нестора!
Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивіти, і посміхнувсь у вуса:
— Та що його розказувати... Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав твою, Тарасе, книжку. Кричав — аж піна з рота бризкала — на бідолаху Мартоса й проголосив анафему тобі й твоїй поезії. Вона, — вопив, — шкідлива і небезпечна. Давно, давно заборонити треба так звані "мови" польську й малоросійську!.. А Мартос так злякався, що цілий вечір била його пропасниця, і він прокляв той день і ту годину, коли прийшов до тебе й надумав це злощасне діло...
— Хай не бере пан Мартос собі багато до голови, — сказав Гребінка. — Думати вона не дуже здатна... Бажав хоч крихту слави, то й має тепер її!.. — всміхнувся. — А діло, браття, зроблено, і книжка — ось вона! — узяв "Кобзар" зі столу. — Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу, — сказав уже Тарасові.
— Як же ви довго так ховалися з таким безцінним даром? — спитав Іван Панаєв, що був постійним членом гуртка Гребінки.
— Просто мене вважали досі лише художником, — всміхнувся йому Тарас. — І лаяли, коли писав словами...
— Принаймні я не лаяв! — підніс Гребінка руки.
— Та й не хвалив! — зітхнув Панаєв. — Вічна біда — не бачимо таланту в ближніх, шукаєм десь подалі!
— Я навіть взяв у нього віршів для альманаху "Ластівка". Іще два роки тому, — не міг Євген погодитися.
— І де ж вона, та птаха?
— Сидить, ніяк не вилетить...
— Тож-бо й воно. А тут такий... такий поет!
Тарасові аж стало страшно від цих похвал. Він був і сам упевнений, що може щось зробити корисного для України найбільше як художник. Вже намагався навіть, скомпонувавши аж дві картини: одну про смерть Хмельницького, а другу про дружню учту козаків. І на тобі! Його таємні думи, що виливалися в хвилини болю й розпачу, взяли його на крила й несуть, несуть!..
Чи це йому здалося, чи й справді ген, куди заледве сягає світло, сидить козак?.. Примарилося...
— Росія — це не тільки Булгарін, Кукольник та іже з ними! — сказав Струговщиков, напевно, комусь на щось відповідаючи. — Є й інша, краща, вища...
Й запала тиша.
— Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам історичне, — озвався дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, він написав "Історію Малоросії" і досі ще весь у її глибинах, неначе сом у донній ямі.
— Знаєте, я вже утнув... — сказав Тарас несміливо. — Ні, ще не втнув, а тільки тну,— всміхнувся.
— Про що? — спитали одразу в кілька голосів.
— Та-а... Коліївщину.
— А можеш щось прочитати?
— Зможу, — озвався хрипко.
Гребінка встав, налив йому вишнівки і знову сів. У хаті було так тихо-тихо, що аж в ушах дзвеніло.
Не випивши, Тарас почав по пам'яті:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари., де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить...
Читав і ніби бачив той чигиринський козацький празник, коли освячені були ножі. Сам дивувався — пам'ять тримала міцно кожен рядок поеми, слово, хоч написав цей шмат давно й відтоді не перечитував, трудився далі...
Коли дійшов до місця, яке найбільше його самого хвилювало, надпив із чарки, витер уста долонею і мовив, дивлячись на вогник свічки:
"Молітесь, братія, молітесь! —
Так благочинний начина.—
Кругом святого Чигирина
Сторожа стане з того світу,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голі, босі...
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької краса,
У ляха в'яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом січеться; карі очі
В неволі гаснуть; розковать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмі у ляха... горе, горе!
Молітесь, діти! страшний суд
Ляхи в Україну несуть —
І заридають чорні гори.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає, —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляє!
Нема Богдана — червонить
І Жовті Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким поділить.
І Альта плаче: "Тяжко жити!
Я сохну, сохну... де Тарас?
Нема, не чуть... не в батька діти!"
Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молітесь, братія!"
Молились,
Молились щиро козаки...
Коли замовк, у повній, мертвій тиші підвівся хтось у глибині світлиці, й поміж похилених, німих голів до нього вийшов стрункий козак з заплаканими очима, обняв, притис до себе. А потім сліпо відсторонив, знайшов устами руку й поцілував.
— Ну що ти, що ти, Якове?.. — підбіг Гребінка.
Якось уже так сталося, що вийшли в місто вони удвох із Яковом. І дивно й лоскітно було душі Тарасовій, так ніби він перелетів зненацька в часи минулі, давні. Побрязкуючи острогами, по праву руч од нього ступав козак!.. Живий, високий, дужий!.. Не міг йому казати "ви" й тому озвався просто, по-панібратськи:
— То мовиш, ви нащадки січовиків, які втекли після розгрому Січі за Дунай, а потім аж на Кубань?
— Еге ж. Станиці наші так само звуться, як курені: Щербинівська, скажімо, Канівська, Іркліївська та Пластунівська...
— І як же вам на тій Кубані? Ще воля є?
— Та, маємо... — поправив шапку Яків. Помовчав трохи і доказав: — Б'ємося тільки за чортзна-що, кладемо марно голови!..
— Бунтують ті, черкеси?
— Людьми всім бути хочеться...
— Це правда... Я, мій друже, два роки лиш на волі...
— Був кріпаком?! — стис Кухаренко шаблю.
— Двадцять та ще й чотири роки!..
Зійшли на міст через Малу Неву. Спинилися навпроти місячної дороги.
Якусь часину мовчки дивилися, як мерехтить Нева у сяйві місяця, як почина темнішати на небі шпиль Петропавловської фортеці.
— В якому чині будеш? — спитав Тарас.
— Полковник. Чи курінний по-нашому.
— А козаки шанують тебе?
— Напевно...
Замовкли знов. Пішли мостом, бо стало свіжо: ночі лишилась жменька.
— Зміг би ти стать отаманом? — спитав Тарас. Поглянув скоса на Кухаренка й додав, чи то жартуючи, чи то всерйоз: — Приїду колись до вас у Чорноморію, і ти мене зустрінеш вже на коші... Страх хочеться мені побути у кошового в гостях!..
— Ну, коли так, то стану... — всміхнувся скупо Яків...
Щастить же, боже праведний, йому на добрі зустрічі, на щирих, вірних друзів!..
Коли заснув над ранок, в'язниця йому також подарувала приємну зустріч. Наснився Вася Штернберг та Айвазовський. Все, як було насправді, коли вони сідали на пароплав, щоб відпливти до Рима. Й лише одне порушувало веселе те прощання: Тарас вже знав, що друг його назавжди залишиться на тій землі, проте не міг сказати хтозна-чому. Стояв і мовчки плакав...
А Вася радісно махав рукою з палуби і щось гукав, аж поки видно було його...
Хоч мало спав, прокинувся, як тільки клацнув замок у дверях. Знав би, що італійська тверда земля візьме навіки Штернберга, не відпустив би!..
— Вже не спите? — здивовано спитав Сидоренко. — Я ж вам казав, що звикнете...
— Сьогодні в мене свято, — сказав Тарас, підводячись.
— День іменин?
— День виходу на волю...
— Слава богу! — зрадів земляк.
