Божки - Винниченко Володимир
Знаєте, в часи, коли була переоцінка цінностей. Я не знаю, чи через переоцінку це з ним трапилось, чи чого инчого. Чужу душу трудно пізнати, та й свою не легко. Ну, от. Це був молодий хлопець, молодий, не хворий, ну, й з нахилами чесними. Може, навіть занадто... чесними. А втім, це й молодостю можна пояснити. Знаєте, бувають иноді такі молоді хлопці, які конче хотять мати всю правду в руках. І не трошки, а всю як є, до кінця. Це зрозуміло: сил багато, хочеться на всю розмахнутись, побороти перепони життя, а для цього спочатку треба добре упертись ногами, грунт мати. Ну, от такого грунту шукав і той мій товариш, щоб, значить, твердо упертись. Так я собі тепер обьясняю. Може, й через инче щось. Клим, у тебе є папіроса? Дай, будь ласка... Ну, от. А головне... Ну, може, не головне, але того товариша мого займало в той час як раз питання справедливости...
Клим подав мені цигарку, й я хапаючись закурив. Чого я хапався, чорт мене зна, — всі сиділи тихо й ніхто не збірався мене перебивати. Навіть не тихо, а немов трошки злякано, сконфужено. Мені, мабуть, це кинулось в очі, бо, закуривши, я з смішком сказав:
— Вам, здається, скучно й трошки дивно мене слухати?
— О, ні! Що ви? Просимо. Будь ласка.
— Ну, просите чи ні, а я все одно скажу. Скажу не для того, щоб... Скажу, щоб ви... А зрештою, все одно для чого! Ну, хоч би для того, щоб ви не лицемірили перед своїми божками. Може, навіть несвідомо лицемірили. А щоб служили їм так, як той мій товариш. Він то вже не хотів лицемірить, от в цьому й була вся біда. Він хотів бути справедливим не так собі, трошки, як принято, а як слід, весь, у кожному своєму помислові, вчинкові, скрізь і завжди. І знаєте, до чого він дійшов? Я вже не кажу про те, що він майже не їв, — бо несправедливо ж їсти добре, коли знаєте, що другі пухнуть з голоду. Це ще нічого, всі революціонери так жили й думали. Він почав мучитись тим, що розумніще за других, що здоровьям дужчий, що моральніщий, що більше знав. Він так, памьятаю, казав: "Несправедливо, що один має великі матеріальні маєтки, а другий нічого не має. А хіба справедливо мати духовні маєтки в той час, коли инчі не мають?"
Памьятаю, років через кільки в Россії підняли солоденькі критики страшенний ґвалт, коли Андреєв написав оповідання "Тьма". Ви, розуміється, знаєте це оповідання. І, напевно, так само ґвалтували. Памьятаєте, там герой каже: "Стидно бить хорошим. Потушім свої фонарики". Солоденькі демократи, які оперують словами, тільки словами "правда", "добро" і таке инче, зараз підняли зойк: "Ай, Андреєв кличе до тьми! Ай, Андреєв кличе до звірячих інстінктів, до низького, злого. Він добро і правду принижує". Пустопорожній зойк! Пустопорожній, бо ті солодкуни ніколи не вдумувались в ті слова "правда", "добро", "справедливість", вони шаблон тільки знають, а живуть ... Е, к чорту цих телят. Ніякої тьми Андреєв не проповідував, от що! А була тут тільки ця сама справедливість, справедливість вся, до кінця, у всьому. Розумієте, у всьому і скрізь. Бо коли справді я вважаю несправедливим мати матеріальні богацтва, то з якої речі справедливо мати духовні? Ті духовні, які якраз найцінніщі, які, власне, й роблять чоловіка щасливим? Що ж за комедія, що за обман, за одвожування уваги вбік, на неважне? "Стидно бить хорошим, коли хочеш бути справедливим! По заповіді — справедливим!" Коли вийшло це оповідання, я згадав про свого товариша. І це, я вам кажу, просто нещасний, воістину нещасний хлопець був. Серйозно говорю: йому було стидно, що в його нема сіфіліса, туберкульоза, що він уміє читать, що розуміє музику. Він кроку ступить не міг, щоб не подумати: "Я от хожу, а другі й ходить не можуть". Але, з другого боку, він тут же собі казав: "За те ті мають щось инче, чого в мене нема". Але знов: що саме вони мають? І чи мають настільки, щоб урівноважитись ним? Щоб заспокоїти його справедливість? І як це перевірити? Як знати, коли треба почувати себе справедливим і коли ні?
Справжнє божевілля, я вам кажу! І що, справді, такому чоловікові лишалося? Що? Розуміється, погасить свій фонарик, спуститись якомога нижче, щоб не почувать себе ні в чому вищим над ким-небудь. І те саме мусять зробити оті крикуни про справедливість, правду, що ґвалтували на Андреєва. Те саме мусите ви зробити! Справедливість так справедливість! І замітьте: чим такий хлопець щиріщий, чим жагучіще він хоче служить своїм божкам, тим більше він мусить знищитись, тим більше вони його спутають, знесилять, зроблять його нікчемним! Тим солодким крикунам, які не дуже-то справді боліють тими правдами, які, може, ніколи й не думали про те, як треба чесно жить, тим легко кричати. А тому, хто дійсно хоче тої правди, тому не так легко найти її. Скільки тепер єсть таких, що плюнули на всіх цих божків, лягли в болото, погасили свої фонарики й знать нічого не хотять. Нема, мовляв, нічого, все дурниця й чорт усе забери.
Не знаю, яке вражіння на них зробили мої слова. Та й не для вражіннь я говорив їм. Тоді, може, так і думав, але тепер знаю, що через підлоту свою, для неї говорив! Мені хотілось оправдатись перед ними! От чого мені хотілось. Я всіма силами своєї брехливої душі бажав показати їм, от, мовляв, який я, от через що я не даю на страйк. А ще тут же виявити їм, що вони не мають права бойкотувати мене.
Що вони не повірили про "товариша", то це, здається, не підлягає сумніву. Видно хоч би з того, як Ріна задала мені оце питання:
— А ви ж самі як думаєте?
Серйозно задала, не сміючись, не для того, щоб піймать мене. Пожаліла!
Але я їй же й одповів:
— Що я думаю, це для вас ніякої ціни не має. Я — що?.. Нуль. Ні, що ви думаєте, ви, справедливі, моральні, оборонці божків правди й добра. Що ви можете сказати, як прийде до вас от такий юнак і скаже: "Я хочу жить чесно, я хочу мати твердий, певний, самий певний грунт під ногами. Я хочу не сумніватись, дать своїм силам простір". Ви все знаєте, ви других судите й караєте, ви гордо не подаєте руки всяким зрадникам і падлюкам, що ви скажете такому? Будь чесним? Будь справедливим? Будь якомога справедливим? Так? Але ви бачили, що з цього може вийти, коли юнак повірить вам і буде старатись якомога чесніще виконувать ці заповіді? Та ви бачите, що безсердечніще, жорстокіще, глупіще не можна знайти від чоловіка, який захоче бути до кінця, до останнього кінця послідовним і вірним вашим божкам?!
— А що ж є? — раптом аж ступив до мене Ось, страшно блідий і з такими фосфорично-блискучими очима, що навіть я звернув увагу. — Що ж є? Брехня, несправедливість, нечесність, грубі інстінкти? Так? Говори ж!
— Ні, ти говори! — крикнув я, тепер повернувшись просто до його. — Я не маю чого говорить. Ти говори. Ти учи. Ти маєш право!
— Те, що ти говориш, — не слухаючи мене, крикнув і він, — говорить і... знаєш хто? Знаєш? Никодим! Він також говорить, що правда, брехня, справедливість, несправедливість — це все тільки принада для риб. Одну можна піймать на правду, другу на брехню, третю на справедливість. Для його правда — теж божок з одбитим носом, як ти говориш в одних своїх віршах. Теж!
Мене завжди дивує, як в мозку (правда, палаючому) в одну мить, коротку, як кліпання ока, може зразу построїтися ціла теорія, ціла армія думок, часто таких струнких, ніби їх перед тим муштрували з місяць. Так у мене в той мент виникла така армія.
— Никодим? — все так само скрикнув я. — Никодим так думав, як я? Ні! Як я думаю, знов кажу, про це не будем говорить. Я нічого не кажу. Не думайте, мої панове, що я це розвів тут, щоб перед вами в чомусь виправдатись, щоб щось доказати. Я плюнув би собі в морду, коли б хоч на хвилину мав цей намір. Про себе я ні з вами, ні з ким инчим говорити не маю бажання. А от як думаєте ви й як дума Никодим, це инча річ. І ви знаєте, мої справедливі й високоморальні жерці божків, що цей самий Никодим дуже близький до вас! Ні? Ні? Прошу. Ти говориш, що він не визнає ні правди, ні неправди? Не вірю! Він визнає й те, й друге. Він чудесно знає, що робить іменно неправду, знає навіть, що йому буде колись за це кара. Ти дивуєшся? Вірить. Не дурно він, казала мама, цілі ночі простоює на колінах у молельні перед іконами. Тут уже не показне, не глум. Його ніхто тоді не бачить. Вірить він! Правда, плює й на віру, і на кару, плює на все, ненавидить, а вірить. От так, як деякі розпропагандовані селяне, що не вірять, немов, в Бога. Вони не не вірять, а бунтують проти Бога: плюють на ікони, запалюють цигарки з лямпадок, сміються з святих, з ангелів, з Бога. Але це тільки бунт, одчай, а в душі у такого бунтаря одночасно в цей же мент живе холодок жаху за своє кощунство, й він з хвилини на хвилину жде кари. Він її прийме, може, з глумом, з люттю, на злість караючому Богові й казатиме, що ніякої божої кари тут нема, а в душі він все ж таки вірить і знає, що це зробив ніхто як Бог. Так само й з Никодимом. Він бунтує тільки проти правди й справедливости, проти божків, він ненавидить їх, але в один який— небудь день раптом все кине й піде в монастирь. Що й буває часто. І ти можеш все кинуть і піти в монастирь. Мусиш навіть. Мусиш, коли хочеш справді бути до кінця правдивим!
Я вже зовсім не володів собою. З моєї пробоїни вулканом викидався вогонь і лава хворого гніву.
— Ти тут щось мимрив про інстінкти, — закричав я далі, невідомо як згадавши його слова. — Але що ти знаєш про інстінкти, що ти можеш знати про ці сили? Що? Слова, одні солоденькі, паршивенькі слова отих крикунчиків. "Інстінкти, грубі інстінкти". Ух, ви! Та як би ви хоч раз подумали, з кровью подумали над цими "грубими" інстінктами, ви б... Ти коли— небудь був голодний? Був? Говори, ти був? Знаєш, що таке цей інстінкт? Знаєш, як він може здути к чортовій матері всіх ваших божків? А спитай от... хоч би його... — махнув я рукою в бік Клима — що робить інстінкт до дітей? ти ще пискля, знаєш ти це? Писклята ви всі, солодкі крикуни! Ради ваших нещасних, брехливих, шкодливих божків ви запльовуєте, лицемірно, безсило запльовуєте те, що є єдино певне й тверде в людині, оті самі інстінкти! Замісць того, щоб дивитись на них прямо, щоб виховувать їх, розвивать, ви плюєтесь і хочете бути жерцями!
Хтось щось іронічно протягнув.
