Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Досі Йосиф хоч із зубовим скреготом, але все ж таки мовчки спостерігав витівки того, з дозволу сказати, Бронкового принципала. Тепер же настав час активно втрутитись у справу. Не може ж він спокійно дивитись, як людина розганяється з берега, щоб кинутись у безодню, і у відповідний момент не притримати божевільного за полу. Повинен, що б там не стало, поговорити з тим пуголовком. Довести йому, що його ідея — це не що інше, як певний і остаточний зашморг на шию не тільки підприємству, але всім тим, що зв'язані з ним. Нагадати тому божевільному його власні слова про те, що основна мета підприємства — готувати кадри й дати заробіток українському робітникові. Як же ж він гадає давати заробіток тому робітникові, коли сам ріже підприємство, пхаючи його у нові борги, з яких йому ніколи не вилізти?
Коли Завадка з'явився перед Філіпчуком, то вся його лють, весь його арсенал слушних аргументів, весь запас його логіки розбився об ще більшу лють, об ще більш слушні аргументи і, на жаль, об ще незаперечнішу правду Філіпчука.
Кость Філіпчук, який до цього часу вислуховував батьківські поради Завадки з поблажливою усмішкою, цим разом став на диби:
— Я хотів би знати, хто тут власник — ви чи я, прошу я вас? Що б ви сказали мені, якби я вдерся на ваше подвір'я і став би там командувати? А по-друге, коли я борюкався з фінансовими труднощами, коли здавалося: ось-ось кінець підприємству, то що ви тоді робили? Спішили, може, мені на допомогу? Ні! Філіпчук, прошу я вас, плив серед розбурханого моря на дірявім човнику, можна сказати, а ви, прошу я вас, ходили собі по березі і робили собі спортивну розвагу з мене: врятується чи не врятується? А якби так ви були запропонували мені у скрутний час позику, то що? Не говоріть, я знаю, що при вашій пенсії маєте заощадження. Але ви побоялись ризикувати… Хай ризикує шалений Філіпчук. А тепер, прошу я вас, непрошені приходите з своїми яловими порадами… Чого ви боїтесь? Заріжу підприємство? А що буде, як не заріжу, а штовхну вперед на десять років? Молодь, прошу я вас, не може не ризикувати, бо це притаманне її духові. Ви хочете мене вчити? Красно дякую вам. Для мене вистачить моєї власної голови. Ще до цього часу вона якось ні разу не підвела мене. А зрештою, як то вас так турбує, то скажу вам, що в мене є реальні підстави для того, щоб перенести друкарню.
— А можна б узнати, які це підстави?
Завадка змушений був спитати ще раз про це саме, бо Філіпчук не поспішав звіряти перед ним свої плани.
— Я, прошу вас, іншому не сказав би, але вам скажу: Накльовується, власне, не накльовується, а вже вирішено відкрити у Нашому велике українське видавництво. Тільки, слухайте, нікому про це ані слова. Будемо друкувати, прошу я вас, книжки тисячними тиражами… Розмах, прошу я вас, якого так бракує нашим галицьким ботокудам! Мало того, що я переношу друкарню, мені треба буде у найкоротший час подбати про нові машини. Раз бодай утнемо щось у Нашому на європейський масштаб! Я боюся, що вашому Зілінському від зависті печінка трісне… га-га!.. Я б хотів, пане Завадко, щоб ви подивилися… га-га!.. тепер на свою міну…
Вираз обличчя у Завадки, очевидно, був не дуже розумний, бо він усе ще не впевнений, що той шалапут не глузує з нього. Насувались питання, на які важко було відповісти: чому оте велике видавництво для свого перебування саме обрало паршивеньке Наше? Хто той таємний видавець і що він гадає видавати таке, щоб безробітний український інтелігент відірвав собі від рота, а купив його книгу?
— По-перше, прошу я вас, не всі інтелігенти безробітні. Людина з головою на карку завжди знайде собі працю, бо чим більша криза, тим скоріш доб'ється чогось спритний чоловік. Ви не бачите, як на базарі? Сидять дві баби з однаковим сортом грушок. В однієї будуть розхапувати, а другої ніхто й не спитає, чого на базар вийшла. А втім, пане Завадко, омнія мутантур ет нос мутамур ін іліс, — і, похопившись, що Завадка не розуміє його, пояснив: — Все змінюється, прошу я вас, і ми теж змінюємося. Ви знали такого пана Михайла Ковалишина?
"Михайла Ковалишина? Пана? З Нашого?"
— Слухайте мене, а ви часом не про Міська Ковалишина?
— Не знаю ніякого Міська. Знаю, прошу я вас, редактора і видавця "Цікавої книги" пана Михайла Ковалишина, і все!
— Хто? Місько — редактор? Слухайте мене, ви що, дурня з мене робите? Та як уже Місько має поставити підприємство на ноги, то я жити не хочу… Слухайте мене, хай я вам скажу, хто такий Місько Ковалишин…
— Мене не цікавить біографія мого клієнта!
— Як то не цікавить? Слухайте мене, то якесь непорозуміння, я боюся, щоб тут не було якогось шарлатанства. Ви знаєте, що той Місько Ковалишин, може, яких двадцять років тому був першим курокрадом на нашій вулиці. Ні, слухайте мене, я мушу вам розповісти одну історію, і тоді ви побачите… Одного разу впіймала його наша сусідка на гарячому, стягла штани з нього, обжалила понижче спини кропивою, правду кажу, на голову насипала йому гусячого пуху і в такому параді вела його через усю вулицю. Потім Місько кудись зник з Нашого. Я думав, що він притулився десь у майстерні якогось шевця чи кравця, а він — диви — у редактори вийшов! Ні, слухайте мене, це щось не так… тут щось криється…
— Нічого не криється! А просто, запам'ятайте одне, — попав у свій повчальний тон Кость, — що у переломні часи завжди випливають на поверхню спритніші, більш життєздатні одиниці.
— Та який там, до дідька, сприт у Міська Ковалишина? — розсердився Завадка. — В нього був лише один сприт — лазити по чужих курниках.
Філіпчук нервово постукав цигаркою об срібний портсигар.
— Пане Завадко, — промовив він бундючним тоном. — Я прошу вас висловлюватись про мого клієнта з належною пошаною! А "Цікава книга" потягне наше підприємство так, що вам і не снилося. А взагалі-то я просив би вас менше втручатись не в свої справи. Скільки разів ви вже хоронили мою друкарню, га? А вона, прошу я вас, живе й розквітає вам на злість. Як Філіпчук говорить, так воно й станеться. Запам'ятайте це раз назавжди! А тепер, перепрошую вас, будьте здорові, бо мені ніколи!
І як воно не неймовірно, а правда виявилася на боці Костя Філіпчука.
Друкарня в новому приміщенні (але й приміщення-бо, хай сховається Зілінський перед ним!) розрослася, наче верба, пересаджена у вологий грунт. Місько (Завадка ніяк не міг примусити себе титулувати його редактором) завалив друкарню рукописами так, що Філіпчук прийняв ще одного робітника і двох учнів.
Ясно й сліпому, що коли підприємство набирає нових робітників, то це говорить не про занепад, а навпаки — про його процвітання. Завадка був певний, що тесть Філіпчука нарешті додержав слова і видав зятеві придане, давно обіцяне за дочкою, бо нічим іншим не міг собі пояснити цього нового розмаху в Костя. За дуже приблизними підрахунками Йосифа, оті переносини й нове поповнення в обладнанні мусило коштувати не менше трьох тисяч злотих.
А втім, чи тесть дав, чи Кость роздобув цю суму яким-небудь іншим способом, факт той, що підприємство серед загальної кризи розцвіло, і Завадка мусив визнати, що сьогоднішня молодь куди спритніша й заповзятливіша, ніж колись.
Та коли б він, Йосиф, затіяв був отаке діло, то зійшов би зі світу від самої лише безсонниці, а той собі пиво попиває та на бороду плює, як то кажуть. Говоріть, що хочете, а таки є якась рація у словах Філіпчука, коли він говорить, що самовпевненість і сміливість — це вже половина успіху.
День, коли Бронко з учнів перейшов на самостійну роботу, був для Йосифа першим усміхом долі за багато понурих днів.
— Сьогоднішній день, — сказав він Павлині, з якою став щораз частіше ділитись своїми думками, — в мене, жінко, вартий сто тисяч. Слухай мене, хіба не варте сто тисяч те, що я показав тому гицлеві Зілінському, що мій син і друкарським майстром став, і честі своєї не запродав? Видиш, я раніше якось так не відчував цього, а тепер життя мене навчило, що свій як не заплаче, то бодай скривиться. Який той Філіпчук не є, але кривди нашій дитині не робив, і якби не він, — та що тут говорити! У Нашому не було б ні української друкарні, ні видавництва. Бо то, слухай мене, стараннями Філіпчука Ковалишин саме в Нашому осівся з своїм видавництвом.
Тепер Завадка навіть поза очі не називав більше редактора видавництва зневажливим — Місько. Правда, слово "редактор" й досі не пролізало йому крізь горло, але, у всякому разі, називав його бодай по прізвищу.
І в цьому випадку мав рацію Філіпчук. Справді. Все на світі змінюється, і ми самі не стоїмо на місці серед тієї загальної метелиці. Був Ковалишин у юності курокрадом, але — невідомо, що його призвело до цього, — тепер це всіма шанована людина, — і яке кому діло до його минулого?
Це достеменно так, як буває з дівчатами (говорив про себе Завадка). Гуляє дівчина в молодості, не жалкуючи собі того медку. Сусідоньки, коби здорові, всіх здохлих собак перевішають на ній, десятого застерігають, щоб, боронь боже, не оженився на такій, а вийде наперекір усім дівка заміж, і дивись — з гулящої виходить мати і господиня що називається!
На скромній вечері у ресторанчику, яку Завадка зафундував з цієї нагоди для принципала, членів комісії і ще Декількох товаришів, Бронко вперше закурив та випив при батькові. Та по тому, як він скручував цигарку, як затягувався димом, як вправно перехилив келишок, можна було зміркувати, що і те і друге йому не першинка.
Хоч Бронко вже з півроку працював самостійно і навіть дещо одержував "на пиво" від принципала, проте згідно з вимогою закону треба було скласти договір між власником Костем Філіпчуком і друкарським кваліфікованим робітником Броніславом Завадкою.
За тих стосунків, які були між одним і другим, договір цей був чистою формальністю, якої годі було уникнути, зважаючи хоч би на інспектора праці. Завадка з власного немалого досвіду знав, що в такому договорі за взаємним порозумінням часто визначається нижча ціна тижневого заробітку — для замилювання очей податковому апаратові.
Завадка пам'ятав сказані Філіпчуком чотири роки тому слова, що він платитиме Бронкові не по цінникові, а по совісті, і тепер з вдячності за колись проявлену щирість перший запропонував Філіпчукові внести в договір фіктивну суму.
— Напишіть, пане Філіпчуку, п'ятнадцять злотих на тиждень.
Філіпчукові ця сума видалась підозріло малою.