Самотній вовк - Дрозд Володимир
Як це я можу колективу підказувати? Такі справи у нас вирішуються демократично, воля усіх — закон. Тут уже не мій сектор. Я тобі казав, справді, але казав, щоб ти догледів квартиру. А кому і як передати — це уже громада вирішує, громада...
— Георгію Васильовичу, а як же з історією контори? Тиняючись по голосіївських кутках, багато не напишеш.— Я вдався до останнього козиря.— Дуже хотілося б увічнити...
— Дамо, Андрію, усім дамо. Будемо думати, радитись. У найближчі роки управління нам щось підкине.— Директор узяв з моїх рук чашку, надпив і знову поставив мені на долоню, що здерев’яніла.— А поки що, сам бачиш, сімейні люди без квартир. Он і твої друзі, Юрко з Льолькою, молодята, а без даху над головою. Думаю, що їм і віддамо Петрову квартиру, справедливо буде.
Цілилися у вовка, вовк схопився на ноги і стрибнув за скирту. Навколо біліла гола рівнина, тікати не було куди...
Я зіперся на край зливальниці і, недобре посміхаючись, зиркнув на директора:
— Ну що ж, я добрий, поки мене не заганяють у кут. Тепер я знаю, що я писатиму. Я напишу таку історію, що у вас із Прагнімаком п’ятки засверблять... Готуйтеся на пенсію йти, Георгію Васильовичу. Та не по-доброму, не з квітами й подяками, а з оргвисновками. Мені вас щиро жаль...
Тут я помітив, що Георгій Васильович майже не слухає, а вирячив на мене круглі, чудні очі, і хміль з його очей вивітрюється, ніби ранковий туман над ставом. Рука директора з дбайливо доглянутими нігтями виписала півколо, відпливла назад і намацала ручку дверей. Губи ворухнулися, але голосу не було чути. Ніби в німому кіно. У вітальні грали на піаніно танцювальну мелодію. Він кашлянув і спробував усміхнутися: так усміхаються в кріслі дантиста, коли бормашину вже увімкнено.
Я шаснув пальцями по обличчю: воно знову було чуже...
Випередивши директора, що ледве пересував ноги, я пішов у вітальню і запросив Вікторію до танцю. Музики я не чув. Я тільки вдавав, що танцюю.
— Я йду звідси, Віко.
— Ти розтривожив мою маму. Вона чомусь боїться за мене і, вже приймала валідол.
— Вони усі хочуть стати між нами. їм наплювати на інтелект, на духовність. Я для них — ніхто, я навіть не кандидат наук.
— Хочеш, я завтра подзвоню тобі?
— Завтра може бути пізно.
— Чому?
— Не знаю. Я боюся себе, я з людей, які, коли люблять, ладні на все. Я просто зникну. Там, де я буду,— ліс. Там усе природно і щиро. Звірі полюватимуть на мене, а я на звірів. Реальне життя. Я навіть не візьму з собою транзистора. Морозними зимовими вечорами я дивитимуся на місяць і думатиму тільки про тебе...
— Не треба так, надто сентиментально, мені захочеться плакати.
— Ти все гадаєш, що я жартую.
— Це я жартую.
— Проведи мене.
— Ні... Що подумає товариство?
— Ти зараз повернешся. Я хочу попрощатися з тобою без свідків. Іди перша і зачекай мене на сходах.
— Мама права, ти спокусник. Я втрачаю біля тебе волю. Але це уже востаннє, слово честі. Дай мені тихенько сигарету... Ти мене викрадеш, правда? Як цікаво! А поголос піде між знайомих! Вікторію викрали!.. Ти бачиш — я сміюся, хоч мені хочеться плакати. Не знаю чому...
Тепер я зосередив свою увагу на обличчі, що ставало усе свавільнішим. Одвернувшись, причепурився перед склом книжкової шафи. Лице було пластичне, наче розім’ятий у долонях теплий пластилін, слухалося найніжнішого дотику пальців, але швидко втрачало форму. Виліпивши меланхолійну зосередженість на виді, я обережено, ніби боявся розсипатися, попрямував до директора. Віки у вітальні вже не було. Темно-коричнева сукня її матері виднілася крізь прочинені кімнатні двері. Гості знову збиралися довкола святкового столу. Ошелешений Георгій Васильович сидів під рожевою парасолею бару, прикривши очі долонею. Я сів поруч. Мені схотілося розповісти директорові про Харлана.
— ...Ми ним легковажили. Ми цінуємо людину по-справжньому лише після її смерті, лише після похорону починаємо розуміти, кого ми втратили. Хіба не правда? Це була велика особистість. Він умів триматися сам перед собою за командою "струнко" і не дозволяв моргнути вією, хоч часто стояв на вітрі і сльози котилися з очей. Він проріс із свого поліського Пакуля, як парость проростає крізь жорству й асфальт. Він усього себе поклав, щоб пробитися, і вже зеленів над асфальтом, коли зла недоля скосила його. Ніхто з вас не знає, як божевільно він любив Льольку і пожертвував нею, віддав цьому рахітичному святеннику, бо Льолька тільки заважала б йому рости. Я був з Петром того вечора, коли він їх познайомив, і до ранку. Він дудлив горілку, як воду, і десь опівночі, облігши на стіл, плакав! Він знав, що це уже — все, що вони, Льолька і Великий Механік, ніби одне для одного створені, він знав це зарані, він усе зважив, але так, як Харлан, ніхто не вмів любити...
Безсила лють розпирала мене, я хрипло розсміявся, і раптом побачив Прагнімака, що наближався до нас. Я підхопився, намірившись відступити за крісло, але було вже пізно: жилава Прагнімакова п’ятірня лягла мені на груди, зіжмакала у тугий вузол комір сорочки та краватку, і бісеринки поту на крутому чолі заступника директора почали катастрофічно швидко наближатися до моїх очей: сила сільського парубка ще жила в ньому. Сірі губи Прагнімака розтулилися, і з них стрелило:
— Вовкулака!
Я шарпонувся і, лишивши в руці заступника директора Харланову краватку, підбігцем подався до дверей. У коридорі мене наздогнала Олена:
— Не сердься, Андрію, сама не знаю, що з ним скоїлося. Але справді, ти зараз не схожий на себе! На кого ж ти схожий, боже мій!..
— На вовка! — реготнув я і ошкірив зуби.
Тієї миті двері з вітальні розчинилися навстіж, на порозі з’явився Прагнімак. Я крутнув голівкою англійського замка, випурхнув на сходи. Замок голосно клацнув за моєю спиною.
Віка стояла кількома сходинками нижче. Я дістав Петрову запальничку і викресав вогонь.
— Що там за шум? — запитала Віка, припаливши.
— Ледве утік од Прагнімака. Присікався: вип’ємо та вип’ємо.
— Він такий гостинний. Я люблю в них бувати.
— Гостинний, але я не вмію багато пити.
Ми зайшли у двір. Була справжня горобина ніч — вітер котився по дахах будинків і вогкими брилами падав у палісадники.
— Такої ночі гарно сидіти вдвох на канапі і слухати, як за вікном шумить вітер,— уголос подумав я.
— Тепер ти умовляєш мене втекти? Але на чому ти мене повезеш? Де коні і ведмежа шуба? Он рідне київське таксі.— Ми вже виходили на вулицю, зелений вогник мерехтів між дерев.— Я не сміюся, я серйозно сьогодні роздумувала: а що, як нам здивувати товариство і одружитися? Чому ти мовчиш?
— Ти усе сказала сама, хіба ні?
— Що з тобою, Андрійку?
Несподівано мені згадались, як щось невимовно щасливе і сонячне, хвилини, коли я був людиною і з людьми.
...Я — інженер цегельного Заводику, перший місяць самостійної роботи, нікого гаразд не знаю, день будівельника, наприкінці літа колектив їде на екскурсію до Києва, по дорозі звертаємо в ліс, розстеляємо на теплій глині брезент, жінки дістають припасені з дому гостинці, ми випиваємо по чарці, співаємо пісень і танцюємо під баян на слизькій глиці, і зворушлива рідність з людьми, і приязнь, і пронизані сонцем вершини сосон у голубому небі...
...Я і Льолька допомагаємо Великому Механіку викреслити останні вузли його нового творіння, ніч за вікном, а ми втрьох у залитій світлом кімнаті, біля креслярських дощок, на яких листи ватману з кресленнями, що з них народиться, утвердиться в металі тіло машини, я вперше заздрю Юркові, але це доброзичлива заздрість, і я витискую із себе все, що можу, хоч перед стомленими очима пливуть по ватману червоні кола, я пообіцяв Великому Механіку допомогти і допомагаю, заходить Харлан, він з якоїсь важливої і втаємниченої, як завжди, вечірки, сідає на край столу і під’юджує Великого Механіка, набиваючись у співавтори,— напівжартома, напівсерйозно, мовляв, оформить авторське свідоцтво, доб’ється, відхопить добрі преміальні. Юрка відволікає і стомлює Харланова балаканина, і вперше і востаннє я ошкірююсь супроти свого товариша: "А чи не пішов би ти звідси, Петре?.." Здивований моїм бунтом, Харлан мовчки виходить...
— Що з тобою, Андрійку? — термосила мене Віка.
— Довірся мені і ні про що не запитуй. А завтра я буду ніжний і щирий і дуже-дуже любитиму тебе...
Але я вже знав, що завтра для мене ніколи не буде, як ніколи не буде свята у гурті, під соснами, пронизаними сонцем, і вечора в залитій світлом кімнаті, втрьох, над листами ватману, і не буде в мене цього довірливого дівчиська, яке й справді я міг би покохати. Нічого того не буде, бо жодної хвилини в житті не повернеш, не проживеш спочатку, бо, вибираючи між людиною і звіром, я пожертвував людиною в собі.
— Ти так втаємничено про все говориш, а мені смішно, може, тому, що я випила, а може, через те, що мені було б страшно, якби я не сміялася. Ти пам’ятаєш казку про виродка, якого любила дівчина, і машкара з нього спала, він був хороший, але зачарований злим духом...
— Пізно, Віко...
Між гілля заклично, ніби два вовчі ока, зблиснули зірки, те видиво тривало лише одну мить, зорі тут же заволокло хмарами, що тічкою бігли по холодному, вітряному небу. Скоряючись тому німому поклику, знаку, я ступив до Віки, увібрав її тіло в свої кліщуваті лаписька і припав до губ. Відчув у роті солоний присмак, ніч стрепенулася в моїх очах, червоні вогні побігли по видноколу... Жадібно ворухнув крильцями ніздрів — хмільний запах крові. Віка рвонулася з обіймів:
— Зуби у тебе, як у вовчиська...
Її слова вже ледь пробилися до мене крізь рожевий туман, що набрякав і густішав. У голові мені шуміло, червоні кола пливли перед очима, обличчя взялося жмачками шерсті, а в пуп’янках пальців залоскотало — і випнулись кігті.
Вовк потягся мордою до лиця Вікторії, тицьнувся в руку, якою дівчина затулилась — ікла легко простромили шерсть осіннього пальта і впилися в живе, солодке тіло. Дівчина зойкнула. Од перехрестя вулиць, де блимав світлофор, бігли люди...
Вовк припав до асфальту, розпластавшись на тротуарі,— весь, від бакирів на щоках до оцупкуватого хвоста, у рухливих сріблястих хвильках, неначе марево. Асфальт був твердий, жорсткий, кігті ковзали по ньому, як по кризі, асфальт тхнув гасом, смолою — містом, що зирило зусібіч на вовка безліччю світлих очей, а люди були уже зовсім близько, нічого він так не боявся, як людей.
