Самотній вовк - Дрозд Володимир

Олена не буде прикро вражена, якщо я і Віка порозуміємося. Не приведи боже мати ворогом жінку! Розмовляючи з Оленою, робитиму мудру, співчутливу міну на обличчі, ореол жертовності: заради твого родинного щастя, мовляв, я жертвую своїми почуттями і т. д.

Оленин дзвінок був покликом до дії, на арені цирку хльоснув гарапник, і звір стрибнув у вогняне кільце, я поспіхом одягався. Бюлетень по обміну житлової площі лежав на подушці, але найкращі ранкові хвилини уже спливли. Сів до столу, переписав з десяток адрес квартир у центральних районах. Я мусив спішити, поки все мені йде в руку. Доля примхлива. Харлан не раз скаржився, що трапляються дні і місяці, коли його зірка ледь жевріє, трохи не гасне. Була адреса однокімнатної неподалік Софії, до неї додавалася велика кімната в комунальній — хотіли двокімнатну окрему, але в центральних районах. Я згодився б для початку і на однокімнатну. Записав і адресу п’ятикімнатної квартири за два квартали від оперного, роз’їжджалися сусіди чи велика сім’я. На крайній випадок, я міг би взяти дві гарні кімнати в комунальній, втім, щаслива несподіванка...

Прискіпливо вибирав сорочку, краватку, шкарпетки. Костюм одягнув темний, парадний. Чорне мені зараз личило. Порившись у шухлядах, знайшов Петрові агатові запонки. Шкарпетки теж змінив на Петрові — той знався на гарних речах. Коли ж кинув на руку сірий плащ і став перед дзеркалом, був як нова копійка: солідно вбраний, миловидний, інтелігентний мужчина.

— Скроні які — прямі, косі? — запитали мене в перукарні.

— Прямі,— упевнено сказав я, хоч досі такі запитання дратували мене, і я завжди відповідав: "Які вам більше подобаються..."

Прямі скроні були в Георгія Васильовича.

Трапився день справжньої золотої осені. У ясному студеному небі багряніло листя каштанів та кленів.

Я постояв біля оперного, глибоко вдихаючи гіркуватий коктейль осені та машинної цивілізації. Потім нешвидкою ходою пішов по Володимирській у бік Софії. Вуличка за собором була тиха й світла. "Вікторії тут сподобається",— мимохіть подумав. Піднімаючись на третій поверх, хвилювався: долоні спітніли. Сходи були широкі, відлогі, шоколадних тонів поруччя облямовувала мідна стрічка. Двері квартир оббиті темним дерматином. Я жадібно вбирав у себе доброчинний дух дому, ніби уже мав ось-ось переселятися сюди. Витер хусткою долоні, подзвонив. Двері відчинила молода жінка в тренувальному костюмі. Я усміхнувся якомога приязніше:

— Даруйте, я з приводу обміну.

— Але чоловіка нема удома. Вам краще зустрітися з ним.

— Даруйте, чи не покажете мені квартиру? — Я благально дивився в очі господині.— Щоб зайвий раз не заходити.

— Будь ласка,— по хвилі сказала жінка. Певно, моя зовнішність викликала довіру.— Але у нас не прибрано. Я учора з відрядження. Кухня — десять метрів. Гарячої води немає, колонка. Кімната сонячна, двадцять два метри, балкон у двір,— вона цокотіла звичною скоромовкою, я був не перший, кому господиня рекламувала свою квартиру.— А ви що пропонуєте? Нам треба в межах старого Києва. Мій чоловік — художник, його майстерня тут близько. Сідайте.

— Мені здається, ми домовимося,— я охоче опустився в крісло.

Посередині кімнати лежав килим, на килимі — червоний обруч. Жінка до мого приходу, мабуть, займалася гімнастикою. Я майже байдуже ковзнув очима по її гарній постаті — нині я жив іншим. На стінах висіли етюдики. У кутку височів стелаж, повний книг. Канапу було застелено барвистим гуцульським ліжником. "Не візьмуть доплати...— тоскно подумав я, і чоло у мене збрижилося.— Цих доплатою не спокусиш".

— У мене неподалік — прекрасна двокімнатна квартира, стеля — три вісімдесят, коридор метрів дванадцять, кімнатки невеличкі, але ізольовані одна від одної, через коридор...

Кімната їхня справді була сонячна, золотистий прямокутник вікна, мережаний тінню од фіранки, лежав на килимі, в обручі; жінка сиділа за круглим, червоного дерева, столиком, і в півкулях її вирластих очей, схожих на очі Вікторії, відбивався залитий сонцем балкон і верхівки безлистих ясенів за ним.

— Квартира вам мусить сподобатися. Проти вікон — скверик. Повітря — як на дачі. Магазини за квартал, десять хвилин ходи до Хрещатика. Я з тещею не помирив, надумали роз’їхатись. У нас ванна і кухня білими кахлями обкладені. Вікна в кімнатах широкі, ясно, як на вулиці. Паркет новенький, лаком недавно покрили. Вогкою ганчіркою тернеш — блищить, наче золотий. Люстра...

Я відчув, що фантазія моя вичерпується, записав телефон і розкланявся. Домовилися, що подзвоню надвечір і запрошу їх. Або спершу підійдемо удвох з дружиною. Сказавши кілька компліментів на адресу їхньої квартири, я вийшов на сходовий майданчик. Почувався так, ніби вже хтозна з яких пір живу в цім домі і вже все мені приїлося, хочеться чогось нового.

Я брів навмання, зупиняючись біля будинків, які вподобав, вибирав квартири, оцінював вулицю, район, двір і розкошував, поки щаслива знахідка мені не обридала. Тоді йшов далі, заходив у двори, часом надибуючи гарні будиночки в найнесподіваніших місцях, виявляється, досі я погано знав Київ. Заплетені виноградом стіни, балкони-лоджії, балкони-галереї, вікна, засклені небом, і вікна вузенькі, наче бійниці, затишні палісадники в дворах — двори-парки, двори-плаци. Я жадібно тулив до очей калейдоскоп і кожен малюнок ненаситно вбирав у себе, аби за хвилину вибудувати в дзеркальному тунелі нове мереживо з мурованих стін, вікон та балконів, таке ж нетривке та ілюзійне.

В одній з квартир на горішньому поверсі, адресу якої я виписав з "Бюлетеня", був балкон, просторий, як волейбольний майданчик. Я попросив господаря відчинити балконні двері. На балконі, вилизаному вчорашнім дощем, було пустельно, незатишно, зате місто лежало біля моїх ніг. У блокноті Петра Харлана я прочитав: "Привиділось, ніби наснилося: я, Харлан,— вождь завойовників, що взяли приступом місто. Мої воїни з ґелґотом і свистом мчать вулицями. До мене приводять сановитих мужів — я мушу вирішувати їхню долю. Женуть вродливих жінок — вони усі мої. Страх в очах. Але я вже добрий — бо переміг. Місто визнало мою вищість, мою силу. Я — тільки милую. Я — добрий, бо головую над усіма". І я раптом подумав, зирячи на місто з балкона, що смерть Петра Харлана — закономірна. Його енергії, його темпераментові, його хіті до життя бракувало мого розуму. Він не здогадувався, що, завойовуючи місто, ти не повинен зупинятися, навіть на вершині. Твоєї перемоги загал ніколи тобі не вибачить. Помилувані тобою сьогодні повстануть супроти тебе завтра. Я не помилую нікого...

"Шкода лише — запізнився народитися на тисячі літ,— криво усміхнувся.— Тоді місто було крихітне — від нинішнього Ярославового валу до Десятинної". Я хапався іронізувати, бо з балкона відкрилось мені, яке безмежно велике місто, що я хотів утвердитись над ним. Розпростершись від обрію до обрію, воно благодушно, недільно мружилось до осіннього сонця, і навіть стрічка Дніпра лежала на його тілі, як пасок на велетневі. Вона вочевидь росла — риштування новобудов підпирали небо, переступаючи за пруг. Місто сміялося з Андрія Шишиги — комашини на його тілі. Я майже підбігцем подався з балкона. Чекати ліфта не було снаги, і я, кинувши господареві квартири, що навідаюся завтра, поспішив по сходах униз. Хотілося напитись.

Давно час обідати. Скоро Віка повернеться з лекцій. У ресторані замовив найдорожчі страви, найдорожчий коньяк і найкращі сигарети. Я не Харлан, який боявся витратити на себе зайву копійку. Петро не мав смаку до життя, він мав лише апетит. Найвишуканіші страви, коли ми гуртом обідали в ресторані, він глитав, наче солдатський борщ на тактичних заняттях, коли знаєш, що кожної хвилини можуть підняти в атаку...

У вестибюлі ресторану кинув у таксофон дві копійки і набрав номер директорової квартири.

— Слухаю,— прогучав у трубку Георгій Васильович.

— Пробачте,— я щосили басив, аби директор не впізнав мого голосу.— Вікторію Георгіївну можна?

— Вікторіє Георгіївно, вас...

Андрій чув, як вицокують каблучки по паркету, нарешті обережне:

— Слухаю...

— Це я... Я хочу тебе бачити.

— Ну що ви, я тільки-но з лекцій, я... не можу.

— Я весь день ходжу по Києву і думаю про вас. Не примушуйте мене повторювати банальщину. У вас аналітичний розум, ви все розумієте. Я мушу вас бачити. Інакше...

— Я справді дуже зайнята сьогодні.

— Інакше я прийду до вас додому. Ви знаєте, мені нема чого втрачати і мені байдуже, що подумає Георгій Васильович.

— Андрію...

— Я ненавиджу гру і кажу вам те, що відчуваю. Вас я теж прошу бути щирою. Коли вам не хочеться бачити мене, не йдіть. Ви розумієте, як важко мені казати ці слова. Але милостині я не хочу. Я зроблю все, щоб ми ніколи не зустрілись. Я зникну, розтану — і ви будете щасливі, Віко. Я людина старосвітська і відчуваю так, як відчували до нашого синтетичного віку...

— А котра зараз година?

— П’ять хвилин на четверту.

— До мене ось-ось мае прийти кравчиня... Але...— Вона явно вагалася.

— За годину я чекатиму тебе в Золотоворітському сквері. За годину в Золотоворітському сквері,— я ніби заклинав Вікторію.— До зустрічі.

— Я не обіцяю,— похопилася вона.

— Ви знаєте, Віко, що я все одно ждатиму. Після четвертої в Золотоворітському, Віко...

І швидко натис на важіль апарата.

Я відійшов від таксофона в кепському настрої.

Усе ніби було гаразд, я поводився і говорив так, як ще надумав у ресторані. Я натякав Вікторії на свої почуття до неї, заінтриговував. Слова про кохання замацані, наче старі паперові карбованці, і я ніби боявся їх чи не вмів повторити. Чим ближче підходив до контори, тим штучнішою видавалася мені розмова з директоровою дочкою, буцім я збирався подарувати їй квіти, а підніс обшморганий віник. Звичайно, вона не повірить, бо за тими ковзкими фразами майже немає почуття. Я неспроможний навіть вигадати почуття, я вигадував слова.

— Заступник директора був? — запитав вахтера контори, так, аби щось сказати, на цю хвилину мені все збайдужіло.

— Сьогодні не приходили.

Я мовчки узяв пошту і замкнувся в приймальні. Пошпурив газети на стіл секретарки, а сам пішов до кабінету. Повітря було затхле, вахтер на ніч зачиняв кватирки. Пахло сигарами і одеколоном. Директор любив гарний одеколон, а ще — сигари.