Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Намісник Галичини Франц-Серафим Стадіон після "весни народів" 1848 року намагався в інтересах австрійської держави видвигнути український елемент в противагу польському.

Ботокуди чваняться своїм "героїчним" минулим:

Ботокуди – то підпори,

То стовпи порядку й віри:

Латають усім сумління,

А в сорочці роблять діри.

За що ж вони борються?

Ботокуди – ціцерони,

Б'ються сміло, мов Горації,

О посади, ад'юнктури,

О стипендії та дотації.

Свій кар'єризм і моральну вигоду вони прикривають словами:

Ботокуди – ціцерони,

Ботокуди – то артисти;

Як говорять – то з амвони,

Як співають – анафисти.

Навіть учена Європа може сховатися перед ботокудами:

Не хвалися ж ти, Європо!

Шкода твоїх праць і трудів!

Що там маєш, те і маєш,

Та не маєш ботокудів.

"Бидло" (селянство) і "неприязні елементи" (польське панство) негативно ставляться до ботокудів:

Руки в них лиш к собі горнуть,

Рот кричить лишень, чоло

З міді й юхту, ані мізку,

Ані серця не було.

У першій редакції "Ботокудів" Іван Франко більш гостро писав про це:

Справді, твердість дивна в них,

Передвсім твердії зуби:

Все гризуть, що йно зарвуть,

Хоть би кусень як був грубий.

Пальці теж твердії в них,

Що раз хоплять, то пропало;

Совість теж тверда, як слід,

Не дрогне, щоб що ся стало.

А вже чола ті, на диво

В них тверді, так що сусіди

Чолобийниками звуть їх,

Що ці чола мають з міді.

Проте самі ботокуди вважають, що:

І з поміж усіх народів

На землі лиш ми єдині

Так, як вийшли з рук господніх,

Так лишилися й донині.

Ботокуди завжди зайняті дуже "важливими справами":

Славна "Ботокудська рада"

Аж спотіла вся в тумані,

Три дні радивши, який би

Герб дать на "Голоднім домі".

Три дні радять – годі врадить.

Вже четверта днина чеше,

І урадили такий герб:

Злотий пес на сонце бреше.

Рік робили того пса,

Рік несли, а рік ставляли.

"Стій же тут на нашу славу

І бреши!" – вони сказали.

Далі Франко пише,

Що на псі вони не стали,

Але далі в світ широко

Ботокудство прославляли.

"Подвиги" ботокудів описувала "славна" "Ботокудська зоря" ("Зоря галицька", перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 року як орган Головної руської ради, дотримуючись проавстрійської орієнтації; у 1852-1856 роках була органом москвофілів, припинила своє існування 1857 року).

Своєї філософії ботокуди не цураються:

Ми лояльні! Ми за волю

Шабельками не махали –

Що дали, ми брали смирно,

Ще й у ручку цілували.

Ботокуди, безперечно, "патріоти":

Доки молоком і медом

Ти пливеш, наш рідний краю,

Доки весело, в достатку

Череди твої гуляють –

Доти й ми усе при тобі

Невідступні патріоти,

Аж дійдемо – ми до панства,

Ти – до голої голоти.

Ботокуди, звичайно, "істинно віруючі люди". Але за свій обряд, каже Франко, вони готові стати навіть проти Бога. Всевишньому не залишається нічого іншого, як сказати:

В вашім краї най вовік

Релігійних війн не буде.

Не за віру, лиш за обряд

Ботокудські бийтесь люди!

І вовіки твердо стійте,

Хоч би як враги вас тисли,

Не за зміст, а лиш за форму,

За слова, а не за мисли.

Філософія ботокудів перемагає в їхній землі, і вони мріють про світове панування, де "ботокудська править воля". Проте спроба пропагувати ботокудську філософію на Холмщині терпить крах. Навернути Європу на свій ідеал ботокудам теж не вдається. І ботокуди (можливо, вперше самокритично) роблять вірний висновок:

Добре рибам у воді,

Але кепсько їм в окропі;

Добре ботокудам дома,

Та загибель їм в Європі.

"За одною невдачею йдуть другі, — пише Іван Франко. – З Холмщини находять холмаки і забирають ботокудам чимало масних посад. В головній ботокудській газеті наступає також зміна: уступає первісний редактор, а його місце займає новий":

Не один питав: "Чи правда,

Що новий редактор, де

Треба підписатись, тільки

Знак святий хреста кладе?"

Другі говорили: "Де там!

Се правдивий геній в нас!

Все, що тільки він уміє,

Він навчився "в адін час".

Новоспечений редактор промовляє до народу, і "слова ті, — пише Іван Франко, — справили чудо: весь народ ботокудський заснув відразу сном блаженних":

То вже буде сон медведя,

Що у гаврі зазимує:

Хай шумить, гримить і віє,

Він не бачить і не чує…

Довго здавлювана правда

Просипаєсь в серцях людських,

Тільки тихо, темно, сонно

В сонних серцях ботокудських.

За добро, за правду ллється

Кров широкою рікою,

Та се й крихти не бентежить

Ботокудського спокою.

Іронія Франка переростає в гнівний сарказм:

Спіть, борителі, герої,

Най вам буде сон спокійний!

Сніть про обрядові бої,

Про свої азбучні війни!

Спіть, нехай вам дійсність люта

Супокою не тривожить,

Най вам сон новую славу

І пановання ворожить!

Най ніколи вам не сниться

Хлоп обдертий і голодний,

Най ніколи не щемить

В серці вашім плач народний!

Спіть, моральності підпори:

Світ так красний і багатий!..

З чистим серцем у перині

Так солодко, любо спати.

Спіть, покіль зима лютує –

До весни ще довго ждати…

Змеркни, сонце! Стихни, світе!

Щоб нам тихо-тихо спати!

Час іде. За півтора століття ботокудська філософія галицької інтелігенції не змінилася. Філософія Ботокуда "П'ємонту в П'ємонті", як шашіль, роз'їдає сутність незалежності України. А ми? Ми спимо блаженним сном пересічного ботокуда, і нові драгоманови радять новим франкам "не виносити сміття з хати".

Анатолій ВЛАСЮК

МІЖ ДОБРОМ І ЗЛОМ, СВІТЛОМ І ТЕМРЯВОЮ

В'ячеслав Гук. Сад Галатеї. – К. : Український письменник, 2015.

Якщо називати десять найкращих романів, написаних українськими письменниками упродовж 1991-2015 років, то до цього списку неодмінно потрапив би роман В'ячеслава Гука "Сад Галатеї".

1

У творі фактично переплелися дві сюжетні лінії. Перша – це двобій між головним літературним героєм і слідчим, який звинувачує його у підпалі притулку для пристарілих, що призвело до людських жертв. Закінчується все несподівано й водночас прогнозовано, якщо зрозуміти сенс життя: слідчий стає на бік головного літературного героя, перейнявшись трагічними фактами його біографії. І друга – розповідь про стосунки між головним літературним героєм і Мартою. Жінка кохає його, а він її ні. Здавалось би, банальна історія, але скільки трагізму, емоцій, божевілля у буквальному розумінні цього слова.

Авторові вдається віртуозно перекидати містки між двома сюжетними лініями. І це завдяки тому, що за головним літературним героєм виразно проступають риси самого В'ячеслава Гука. Я далекий від думки ставити між ними знак рівності, бо це, звісно, не так. Але кожний письменник в тій чи іншій мірі пише книгу про себе. Все залежить лише від ступеню щирості автора, від того, наскільки він відкритий для читача. В'ячеслав Гук багато ще особистісного приберіг для наступних своїх романів, тому чекатимемо на них з нетерпінням.

На користь моєї версії про переплетення життєвих колізій Гука-Янсона свідчать багаторазові згадки про Крим, де жив свого часу наш автор. Вони виникають несподівано, ніби в мареннях головного героя, але стає зрозумілим, що це суть його життя, а не просто щемливий спогад. Ось як тут, наприклад: "… я уявив тьмяну спеку, що засотала цупким павутинням рейки, притрушену гарячою курявою стару залізничну станцію, що загубилася десь у кримських полях, вельми спекотний полудень, чорний вітер і золоті сни" (25). Для Янсона ці спогади головніші, ніж бурмотіння слідчого та й, зрештою, усвідомлення того, що життя вже доволі швидко закінчиться.

В поетику твору автор вплітає роздуми героя про ті чи інші книги. І знову тут можна провести паралель між Гуком і Янсоном. Ось, наприклад, Асар пригадує твір "Плач" американської поетки Едни Сент-Вінсент Міллей: "Це вельми зворушливий твір про те, як діти зненацька дізнаються про смерть власного батька, про те, що тепер його куртка й штани будуть перешиті на них, а ще, що в кишенях їхнього вмерлого батька було знайдено ключі та монетки в кришках тютюну – смерть завжди забирає найрідніших, найліпших" (с.28). І таких міні-рецензій ще буде декілька в тексті роману.

У головного героя – не просто поетична душа, він відчуває поетику душею. "Мене завжди цікавили не надто відомі мені речі, я це називаю – сліди рядів, – каже він, – не дуже зрозуміла, на перший погляд, сполука слів, але прихована чарівність якої не викликає в мене жодного сумніву" (с.48).

Як відомо, В'ячеслав Гук пише не лише прозу, а й поезію. І знову ми вбачаємо авторське начало в словах головного героя: "Знаєте, я вважаю, що мої спроби добре складати вірші все-таки гідні бодай якоїсь оцінки. Тут я іноді пишу вірші німецькою, яку знаю, як рідну, і англійською, якою теж непогано володію, а також – перекладаю. Мій теперішній світ – це папір, каламар, атрамент, перо…" (с.55). Асар Янсон порівнює себе з гітлерівським злочинцем Бальдуром фон Ширахом, який, перебуваючи у в'язниці Нюрнберга, перекладав німецькою вірші славетного англійця Теннісона.

Словами Янсона письменник говорить у третій особі ніби сам про себе: "На диво, я теж маю власний шлях розвитку свідомості, як письменник, який напівсвідомо починав свій шлях до великої літератури з поетичної збірки, можливо, навіть із не надто вдалої книжки, слабкої та учнівської, а з часом його дар або хист набував певних ознак, невпинно зростаючи, і перші вже прозові його речі – оповідання, передусім, – доводять його безперечне право займатися цією справою на повну силу" (с.90).

В'ячеслав Гук ніби перекидає місточок до сьогодення, зокрема, говорячи про деякі нюанси книговидавничої справи. Янсон каже: "Марто, так деякі видавництва чомусь беруть до розгляду тільки частину рукопису, себто вони читають тільки початок, Марто, уяви ж но собі, тільки початок! Це така груба помилка, це таке безглуздя…" (с.99).

"Сад Галатеї" В'ячеслава Гука можна віднести (щоправда, з певною долею умовності) до тих романів, про яких кажуть, що це "потік свідомості". Цікаво, що автор вустами героя згадує саме про це: "Я, щоб ви знали, визнаю, що ніколи не вірив у потік свідомості психолога Вільяма Джеймса. Господи, спитаєте ви, до чого тут цей пан Джеймс?!. Я так бажаю, і край! Я вважав, що його думки – це все штучне, несправжнє. Науково все це дуже важко довести. Навіщо так ускладнювати людське життя?.. Воно ж і так здається нудним… Наприклад, я був твердо переконаний, що за днем усе одно настане вечір, а перегодя – ніч, що людські почуття і є тим одним суцільним потоком, як плин крові, що все у природі має свою логічну послідовність і химерну циклічність, усе підкорюється її правилам і законам, тому навіщо ж іще щось вигадувати??? І так – завжди.