Долина жаху - Артур Конан Дойль

- Могли б урешті-решт і посоромитись.

- Хай йому грець! Що ви хочете цим сказати?! - гаркнув Мак-Мердо, стиснувши кулаки.

- Ну-ну, Джеку, на мене це не діє. Перед тим, як приїхати до цієї вугільної ями, я служив у Чикаго, і добре знаю тамтешніх молодчаг.

Мак-Мердо вражено видивився на нього.

- Невже ви той самий Марвін з Чиказької центральної управи?! - скрикнув він.

- Той самий старий Тедді Марвін, до ваших послуг. І ми досі не забули про застреленого Джонаса Пінто.

- Я його не вбивав!

- Не вбивали? Оце так заява, авжеж? Ну, вам його смерть - на руку ковінька, бо вам непереливки було б за ті грошенята. А зараз, між нами кажучи, свідків проти вас немає, тож повертайтеся собі до Чикаго.

- Мені й тут добре.

- І все ж таки, хлопче, я на вашому місці подякував би за таку звістку.

- Що ж, дякую,- не дуже люб’язно відповів Мак-Мердо.

- Тільки не здумайте знову взятися за ті штучки! - відказав капітан.- А тепер усім на добраніч - і вам на добраніч, раднику.

Цього вечора молодик вийшов з пивниці героєм. Про чиказькі справи Мак-Мердо тут уже шепотілися. На запитання він відповідав усмішкою, як і кожен, хто не хоче, щоб його надто вже звеличували. Але тепер чутки дістали підтвердження. Завсідники пивниці оточили Мак-Мердо й наввипередки тисли йому руку. Тепер він був своїм серед цього товариства. Він міг, не п’яніючи, випити дуже багато, але того вечора, якби не його приятель Скенлен, навряд чи дійшов би додому; йому, мабуть, довелося б провести ніч під стойкою.

У суботу ввечері Мак-Мердо прийняли до ложі. Він гадав, що вступить до неї без зайвих церемоній,- адже посвячено його було ще в Чикаго,- але в ложі Верміси були свої звичаї, якими вона пишалася. Збори відбувались у великій кімнаті в будинку робітничої спілки. Ложа нараховувала близько шістдесяти членів, але то була лише частина товариства - ще кілька лож існувало в різних містечках долини, інші - в горах. Тож злочини могли коїти й нетутешні члени банди. Загалом у шахтарській місцевості було не менше ніж п’ятсот членів товариства.

Ложа зібралася в кімнаті за великим довгим столом. Інший стіл було заставлено пляшками та склянками, на які дехто з членів жадібно позирав. На місці голови сидів Мак-Ґінті - пласка шапочка з чорного оксамиту покривала його скуйовджену чорну кучму, а круг шиї був пов’язаний малиновий шарф. Він скидався на жерця, що здійснює якийсь диявольський обряд. Праворуч і ліворуч від нього сиділи брати вищих ступенів, серед яких виділялося гарне, але жорстоке обличчя Теда Болдвіна. Кожен мав на шиї шарф чи медальйон як відзнаку ложі.

Майже всі вони були людьми зрілого віку; решту компанії складали молодики від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років,- вірні агенти, ладні виконувати будь-які накази своїх начальників. Серед старших було чимало таких, чиї риси свідчили про їхні тигрячі, розбійницькі душі; але в бадьорих молодиках важко було розпізнати жахливу банду вбивць. Вони відверто пишалися своїми кривавими справами й з повагою поглядали на тих, хто славився «чистою роботою».

Їхнім скаліченим душам це видавалося чимось шляхетним, лицарським - боротися з людьми, що не лише жодного разу не скривдили їх, а навіть не бачилися з ними. Вони скоювали злочин, сперечалися за те, хто завдав жертві останнього удару, й тішили один одного та своє товариство розповідями про крики й страждання замордованих ними людей.

Спочатку вони діяли потаємно, але зрештою їхні діяння ставали все відвертішими: з одного боку, поліція тут була безсила, а з іншого - ніхто не наважувався виступати проти них свідками, а коли справа все-таки доходила до суду, вбивці щоразу знаходили достатньо свідків на свою користь - повна скарбниця дозволяла їм не шкодувати на це грошей. За десять довгих років жодного з них не було засуджено й над Чистіями тяжіла лише одна небезпека - та, що йшла від самої жертви: захищаючись, вона могла завдати їм утрат чи принаймні когось поранити, що вряди-годи й траплялося.

Мак-Мердо вже знав, що на нього чекає якесь випробування, проте ніхто не сказав йому, в чому воно полягає. Двоє братів урочисто провели його до сусідньої кімнати. З-за дерев’яної перегородки долинав гомін багатьох голосів. Зо два рази хтось вимовив його ім’я - він зрозумів, що там обговорюють його кандидатуру. Нарешті двері відчинив чоловік із зелено-золотавим шарфом через плече.

- Майстер наказав засукати вам рукав, зав’язати очі й провести до зали,- мовив він.

Троє братів зняли з Мак-Мердо піджак, загорнули по лікоть правий рукав сорочки й швидко скрутили мотузком руки вище ліктів. Далі вони натягли йому на голову чорний каптур, що затуляв усю верхню частину обличчя, крізь який він нічого не бачив. Нарешті його повели до зали.

Він чув довкола бурмотіння людей, а голос Мак-Ґінті, що заговорив з ним, здавався глухим і далеким.

- Джоне Мак-Мердо,- промовив цей голос,- ви вже належите до стародавнього ордену масонів?

Він ствердно кивнув.

- Ваша ложа - двадцять дев’ята, в Чикаго?

Він знову кивнув.

- Темні ночі неприємні,- мовив голос.

- Так, для подорожніх чужинців,- відповів він.

- Насунули хмари.

- Так, наближається буря.

- Чи задоволені ви, братове? - спитав майстер.

У відповідь загомоніли схвальні голоси.

- З ваших відповідей, брате, ми бачимо, що ви справді один з нас,- сказав Мак-Ґінті.- Але знайте й ви, що в нашій та інших тутешніх ложах - особливі звичаї й особливі обов’язки для наших добрих людей. Ви готові до випробування?

- Так.

- У вас мужнє серце?

- Так.

- Ступіть уперед, щоб довести це.

Тієї самої миті він відчув, що його очей торкаються два вістря; здавалося, тільки-но він зробить крок уперед - і втратить очі. Проте він змусив себе рішуче ступити - і вістря вмить зникли. Знову долинув схвальний гомін.

- Серце в нього мужнє,- промовив голос.- Ви здатні терпіти біль?

- Незгірше за інших,- відповів він.

- Випробуйте його!

Він ледве не скрикнув: пекучий біль пронизав його руку. З несподіванки він трохи не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й стулив уста, щоб