Долина жаху - Артур Конан Дойль

- Хто це? - коротко кинув він.

- Це мій друг, наш новий наймач. Містере Мак-Мердо, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.

Молодики похмуро вклонились один одному.

- Міс Етті, мабуть, розповіла вам про наші наміри? - спитав Болдвін.

- Як я зрозумів, вас із нею ніщо не пов’язує.

- Справді? Ну, тепер ви знатимете інше. Я скажу вам, що ця молода леді - моя наречена, тож ідіть собі погуляйте,- за вікном чудовий вечір.

- Дякую. В мене немає настрою гуляти.

- Немає настрою? - Шалені очі молодика спалахнули гнівом.- То, може, у вас є настрій до бійки, містере наймачу?

- Так, є! - відповів Мак-Мердо, скочивши на ноги.- Залюбки.

- Заради Бога, Джеку, заради Бога! - вигукнула розгублена Етті.- О, Джеку, Джеку, він уб’є вас!

- То він для вас уже «Джек»? - загарчав молодик.- Дійшло вже до імен, так?

- О, Теде, будьте розумним, будьте добрим! Заради мене, Теде, якщо ви коли-небудь кохали мене,- будьте добрим!

- Гадаю, Етті, коли ви залишите нас наодинці, ми швидко це скінчимо,- спокійно промовив Мак-Мердо.- Чи, може, містере Болдвіне, вам охота прогулятися зі мною вулицею? Надворі чудова погода, а за першим рогом звідси - чудове пустище.

- Я не хочу бруднити руки,- відповів його суперник.- Скоро ви пошкодуєте, що зайшли до цього дому!

- Зараз саме час для такої прогулянки,- відповів Мак-Мердо.

- Я сам виберу час, містере. Залиште це мені. Погляньте-но! - Він несподівано відгорнув рукав і показав на руці дивний знак - витавруване коло з трикутником усередині.- Ви знаєте, що це таке?

- Не знаю й знати не хочу.

- То дізнаєтесь. Це я вам обіцяю. Раніше, ніж постарієтесь. Може, міс Етті скаже вам щось про це. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах - чуєте, любонько? На колінах - і тоді я скажу вам, якою буде розплата. Ви посіяли - і я присягаюся Богом, що побачу, які будуть жнива! - Він люто глипнув на них обох, крутнувся на закаблуках, і наступної миті за ним грюкнули двері.

З хвилину Мак-Мердо та дівчина стояли мовчки. Потім вона обняла його:

- О, Джеку, який ви сміливий! Але це не допоможе, вам треба тікати! Цієї ж ночі, Джеку, цієї ж ночі! Це ваш єдиний шанс. Він уб’є вас. Я прочитала це в його лютих очах. Що ви можете вдіяти проти дюжини людей, за якими стоїть Мак-Ґінті і вся сила ложі?

Мак-Мердо вивільнився з обіймів Етті, поцілував її й ніжно посадив на стілець.

- Ну, ну! Не бійтеся за мене. Я й сам масон. Я щойно сказав про це вашому батькові. Навряд чи я кращий за інших, тож не вважайте мене за святого. Може, дізнавшись правду, ви теж зненавидите мене.

- Зненавиджу вас, Джеку? О ні, не зненавиджу! Адже я чула, що в тому немає нічого поганого, тож чому я повинна за це ненавидіти вас? Але якщо ви масон, Джеку, то чому досі не зазнайомилися з Мак-Ґінті?

- Я теж подумав про це,- відповів Мак-Мердо.- І піду до нього просто зараз. Скажіть вашому батькові, що сьогодні я ще переночую у вас, а завтра знайду собі інше помешкання.

В пивниці Мак-Ґінті, як і завжди, юрмився люд; то було найулюбленіше місце розваг на всю Вермісу. Господар мав гучну славу - і насамперед через те, що незмінно носив личину веселуна, шибайголови, яка приховувала його таємні справи. До того ж, багатьох приводив сюди страх - ніхто не насмілився б піти проти нього не тільки в місті, а й по всій долині аж до гір.

Крім таємної сили, що її він мав як голова ложі, Мак-Ґінті обіймав високі офіційні посади - був міським радником та інспектором шляхів. Звісно, що його обрали на ці посади ті негідники, які в свою чергу сподівалися милості з його рук. Податки в місті були величезні, а громадська робота - занедбана; аудитори не звертали уваги на його сфальшовані звіти, а городяни боялися розголошувати ці шахрайства й прикусили язики, щоб на них не звалилося більше лихо.

Через те діаманти на шпильках Мак-Ґінті щороку більшали, золоті ланцюги на жилеті - важчали, а пивниця ширшала та ширшала, аж поки не зайняла цілий кут торгового майдану.

Мак-Мердо штовхнув двері пивниці й опинився серед завсідників, що наповнювали повітря тютюновим димом та випарами спирту. Пивницю освітлювала безліч ламп; це сяйво відбивалось і множилось у величезних дзеркалах уздовж стін. Кілька служників за широкими, оздобленими міддю стойками наливали та змішували напої для гостей.

У дальшому закутку, спершись об стойку, стовбичив з сигарою в роті високий, огрядний здоровань,- то був не хто інший, як сам Мак-Ґінті. Голову цього велетня покривала чорна кучма волосся, а обличчя аж по вилиці заросло бородою, що спускалась на самісінький комір. Його обличчя було смагляве, наче в італійця, а трохи косі очі світилися якимось мертвотним блиском; це надавало їм лиховісного виразу.

Все інше в цього чоловіка - шляхетна статура, гарні риси, щира поведінка - цілком пасувало до машкари веселого, товариського чолов’яги. Кожен відразу сказав би, що то чесний ділок, чиє серце таке ж просте, як і слова. Лише тоді, коли його мертвотні темні очі втуплювались у людину, вона мимоволі здригалась, відчувши, що за ними приховано безодню зла, поєднаного з силою, відчаєм та хитрощами; від того його погляд ставав у тисячу разів зловіснішим.

Побачивши господаря здалеку, Мак-Мердо сміливо проштовхався до нього, відтрутивши купку облесників, що юрмилися довкола, заливаючись сміхом від примітивних жартів Мак-Ґінті. Сірі очі молодика хоробро зустрілися з чорними вирлами, що різко блимнули на нього.

- Щось я не пригадую ваше обличчя, хлопче.

- Я тут нещодавно, містере Мак-Ґінті.

- Не настільки, щоб не знати, як слід до мене звертатися.

- Це радник Мак-Ґінті,- промовив хтось із завсідників.

- Пробачте, раднику. Я не знаю тутешніх звичаїв. Мені порадили побачитися з вами.

- Що ж, я перед вами. І якої ж ви про мене думки?

- Важко сказати одразу. Якщо ваше серце таке ж велике, як тіло, а душа - така ж гарна, як обличчя, то кращого й бажати не варто,- відповів