Долина жаху - Артур Конан Дойль

Почувши ці сумирні слова, майстер заспокоївся:

- От і добре, брате Морісе. Мені самому було б шкода, якби вам довелося дати урок. Але поки я посідаю своє місце, ми повинні бути єдині як у словах, так і в діях. А тепер, хлопці,- провадив він, оглядаючи компанію,- я скажу вам ось що: якщо ми покараємо Стенджера сповна, то справді завдамо собі клопоту. Ці газетярі тримаються один одного, і всі газети штату здіймуть галас, закликаючи до розправи поліцію та військо. Але провчити його як слід таки треба. Ви візьметесь до цього, брате Болдвіне?

- Охоче! - рішуче відповів молодик.

- Скількох помічників ви візьмете з собою?

- Півдюжини, й ще двоє вартуватимуть біля дверей. Підете ви, Говере, ви, Менселю, ви, Скенлене, і двоє братів Віллебі.

- Я пообіцяв новому братові, що він теж піде,- нагадав голова.

Тед Болдвін поглянув на Мак-Мердо; з очей його було видно, що він нічого не забув і не пробачив.

- Гаразд, нехай іде, коли хоче,- похмуро відповів він.- Годі вже про це. Чим швидше ми візьмемось до роботи, тим краще.

Товариство почало розходитись - із галасом, п’яними вигуками та співом. У пивниці лишалося ще багато відвідувачів, і дехто з братів приєднався до них. Маленький загін, що одержав завдання, поділився по двоє-троє й вирушив найбезлюднішими вулицями, щоб не привертати до себе уваги. Ніч була дуже холодна; в морозному зоряному небі ясно сяяв місяць. Загін зупинився й зібрався в дворі високого будинку. Між яскраво освітленими вікнами там виднілися золоті літери: «Верміса-Геральд». Зсередини було чути клацання друкарського верстата.

- Стійте внизу біля дверей,- мовив Болдвін до Мак-Мердо,- і пильнуйте, щоб дорога була вільна. Артур Віллебі постоїть із вами. Інші підуть зі мною. Не бійтесь, хлопці: дюжина свідків підтвердить, що цієї пори ми були в будинку спілки.

Вже повернуло на північ, і вулиця майже обезлюділа; лише двоє чи троє перехожих поспішали додому. Висадивши двері редакції, Болдвін та його люди побігли сходами нагору. Мак-Мердо з Віллебі залишилися внизу. З горішньої кімнати долинули крик, волання про рятунок, тупіт та тріск перекинутих стільців. Через хвилину на сходи вибіг сивий чоловік.

Його миттю наздогнали, окуляри бідолахи впали й брязнули об підлогу біля ніг Мак-Мердо. Пролунав глухий удар, потім стогін. Старий лежав долілиць, і півдюжини кийків гамселили по його спині. Він корчився, його довгі, худі руки й ноги тремтіли. Нарешті хлопці вгомонились, крім Болдвіна, що скривив обличчя в пекельній посмішці й далі гатив старого по голові, коли той намагався хоч якось боронитися. Його сиве волосся вкрилося кривавими плямами. Болдвін саме завдав своїй жертві короткого, лютого удару кийком, коли Мак-Мердо вибіг нагору сходами і схопив його за руку.

- Ви вб’єте людину,- мовив він.- Облиште!

Болдвін здивовано озирнувся до нього.

- Хай вам біс! - скрикнув він.- Хто ви такий, щоб утручатися,- ви, новачок у ложі? Геть! - Він підняв кийок, але Мак-Мердо витяг із кишені револьвер.

- Самі забирайтеся геть! - вигукнув він.- Якщо піднімете на мене руку, я вистрелю вам у пику. А щодо ложі, то хіба майстер не заборонив убивати цього чоловіка? Що ви робите, як не вбиваєте його?

- Він каже правду,- зауважив один з братів.

- Тікаймо мерщій! - гукнув чоловік біля дверей.- У вікнах світло, й за п’ять хвилин сюди позбігається ціле місто!

З вулиці справді долинули крики. Кілька складачів та метранпаж вибігли до передпокою й були вже готові оборонятися. Залишивши нерухоме тіло редактора на сходах, Чистії кинулись надвір. Коли вони добігли до будинку спілки, дехто знов подався до пивниці Мак-Ґінті й почав там перешіптуватись із майстром про те, що роботу виконано. Інші, серед яких був і Мак-Мердо, знову розсипались по вулицях і кружними шляхами подалися додому.

4. Долина жаху

Прокинувшись наступного ранку, Мак-Мердо згадав про свій вступ до ложі. І не дивно - голова його боліла з похмілля, а таврована рука розпухла й горіла вогнем. Пізно поснідавши, він сів писати довгий лист до друга. Потім узявся за свіже число «Геральда». В кінці, в окремій колонці, він прочитав:

«Злочин у редакції «Геральда».

Редактора важко поранено».

Далі йшов короткий звіт про вечірню подію, що закінчувався словами:

«Справу передано до рук поліції, але навряд чи можна сподіватись, що розслід дасть втішні результати. Проте декого з нападників упізнали, тож є надія, що їх усе-таки буде засуджено. Джерело злочину, звичайно,- та сама лиховісна спілка, яка вже стільки років тримає місто в покорі й проти якої «Геральд» так завзято бореться. Численних друзів містера Стенджера ми повідомляємо, що він, хоча й був жорстоко побитий і дістав пошкодження голови, зараз у безпеці».

Нижче було зазначено, що редакцію тепер охороняє загін поліції, озброєний вінчестерськими рушницями.

Мак-Мердо відклав газету вбік і запалив люльку; його рука тремтіла,- напевно, з похмілля. Раптом у двері постукали - увійшла господиня з цидулкою, яку щойно приніс хлопець-посильний. Підпису не було, і йшлося в ній ось про що:

«Я хочу поговорити з вами, але краще не у вас удома. Можемо зустрітися біля флагштока на Млиновому пагорбі. Якщо ви прийдете туди зараз, я повідомлю вам дещо важливе й для вас, і для мене».

Мак-Мердо двічі здивовано перечитав цидулку, навіть гадки не маючи, хто міг її написати. Якби то була жіноча рука, він подумав би, що це початок нової любовної пригоди, яких чимало траплялося в минулому. Але тут був почерк чоловіка - й чоловіка освіченого. Врешті-решт, трохи повагавшись, він вирішив піти на це побачення.

Млиновим пагорбом звався невеличкий занедбаний парк посеред міста. Влітку то було улюблене місце прогулянок; узимку ж він виглядав суціль порожнім. З вершини пагорба було видно не тільки похмуре, розкидане в долині місто, а й саму долину, вкриту чорним від