Посланець - Ячейкін Юрій
Квадрат… головний склад боєприпасів. Бензозапасів… Цистерни з нафтою… Майстерня по ремонту танків… Квадрат… 12 дотів. Найголовніше: квадрат… почато спорудження пускових майданів для керованих реактивних снарядів "Фау-1" і "Фау-2". Всі підступи міновані. Знищення можливе тільки з повітря. На місце будівництва прибула перша зенітна батарея…"
— Чому засумували, фрейлейн?
— Розмріялася, пане гауптман…
— Про що?
— Не про що, а про кого…
— Про кого, якщо не секрет?
— Про одного дурника, якого навчив цілуватися з коханою лише службовий обов'язок…
Вони розмовляли і писали.
Вона: "Ти надовго?"
Він: "По виконанню — назад".
Вона: "А я?"
Він: "Лишаєшся".
Вона засмутилася, спалила листок на хиткому вогнику свічки. На тому ж вогнику він спалив її записи, уже зашифровані у цифрові стовпчики. Шифровку скатав у тоненький валик, сховав у мініатюрний тайник у фотоапараті.
Потім був вечір і ще довша ніч, години відкриття і цнотливого звірення, пекучого щастя злиття і ніжних пестощів. І обох не полишала журба, яка тінню сповила їхню першу ніч. Вени могла лише мріяти про звичайне людське щастя. Бонн боялися сказати одне одному ласкаве слово, щоб не додати гіркоти Слово довго тримається в пам'яті і довго крає серце: всі спогади живуть у словах. А їхнє щастя — спогад про цю, поки що єдину, ніч, і вони боялися, жаліючи одне одного, перелити почуття в ласкаві слова, які потім у спогадах завдають болю.
Вони лежали поряд і рівне дихали з заплющеними очима. Вони удавали, що поснули, і подумки промовляли ті слова, які не наважилися висловити.
Вона: "Милий, коханий, любий Костику, я б хотіла віддячити тобі сином. Таким же дужим і водночас м'яким, таким же сміливим відчайдухою і скромно-пестливим, розумним і мужнім. Це найбільше, що я можу тобі дати, — нашого сина за твоїм образом і подобою…"
Він: "Ми підемо по веселки, моя Марічко. Візьмемося за руки і підемо. І не візьмемо нічого, окрім нас самих. Я ладен зробити гойдалки для тебе з тієї веселки, скупати тебе у сонячному семицвітті. Хай сонячні промені будуть твоїми шатами. Афродіта вийшла з прозорого моря, ти — із життєдайного сонячного світла… І як жити мені тепер, Марічко, без того сонячного сяйва? Не знаю, не відаю… Полярним зимівникам на закрижанілому камені легше — вони лише півроку не бачать сонця. А скільки ще триватиме страхітливий морок війни, який розлучає нас? На рік, на два, на довше чи й назавжди?.. А я прагну піти з тобою до веселки, Марічко…"
— Спиш? — ледь чутно спитала вона.
— Ні, тільки склепив очі…
— Щось хочу тобі сказати…
— Що, кохана?
— Це страшно, але я живу з цим…
— Кажи, не бійся…
— Запам'ятай це прізвище, любий, і донеси людям, які судитимуть цього недолюда: Герман Юліус Вальтер Рауфф Бауермайстер[49], есесівський генерал. Він "удосконалює газвагени", душогубки. Тут удосконалює, на нашій землі. Чи знаєш як? На дітях, маленьких дітях, які не можуть боронитися. На немовлятах….їх кладуть у душогубки штабелями, мов дрова, і досліджують, на якому рівні і в якому дозуванні краще нищити дорослих. Дітей, як сміття, закопують у протитанкових ровах… Запам'ятай ім'я цього ката! А разом з ним запам'ятай інших душогубів — "лікаря-спеціаліста" по удушенню Генріха Герца, шарфюрера СС[50] Горга Фольмера, начальника душогубного відділу — є й такий! — зондеркоманди СС 10-А Карла Раабе… Як ти можеш лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?..
Чим він міг відповісти їй?
Словом "треба"?
— Запам'ятаю! — мовив хрипко. — Нічого не забудемо! Помстимося за все! За кожну краплину людської крові… Кров за кров, смерть за смерть! А я прийду по тебе, кохана… Обіцяю. Прийду після відплати, разом з усіма.
Розділ одинадцятий
ВРАТА ТАНАТОСА
Геббельс галасував у ранковому повідомленні берлінського радіо:
— Німеччина значно поліпшила своє економічне становище головним чином за рахунок Кавказу. Ми одержуємо тепер з Кавказу тридцять відсотків нафти.
Усе той же блюзнірський стиль "великої брехні", коли бажане рекламується як досягнуте. Звідки та нафта? Промисли Майкопа і Малгобека зруйновані. Грозний і Баку радянські. Можливо, рейхсміністр пропаганди мав на увазі своє серпневе спеціальне повідомлення, коли він багатообіцяюче проголосив, що "віднині майкопське "чорне золото" слугуватиме рейхові"?
Не чорна нафта — лилася червона людська кров. Насильства і репресії, примус до праці, обіцянка харчів і пільг — ніщо не могло схилити перед загарбником радянських людей, які мали нещастя опинитися на тимчасово окупованій ворогом території. В Армавірі, попри звабливе оголошення про набір на роботу, на біржу праці не з'явився жоден мешканець. Тоді фашисти провели масові облави і без розбору вивозили спійманих під станицю Новокубанську, де кілька днів у нелюдському озвірінні мстилися кулями — розстріляли близько семи тисяч армавірців. Біржу праці там довелося ліквідувати…
"Ні", — відповіли мешканці робітничого селища Михизієва Поляна на вимогу окупантів стати до праці. Військовий комендант Гофман погрожував розстріляти кожного, хто не вийде на роботу. Не вийшли. І Гофман з патологічною жорстокістю виконав свою обіцянку: вигнав на страту всіх робітників разом з родинами. В робочі груди впиналися багнети, жінок вбивали "гуманно" — косили з кулеметів, на дітях заощаджували кулі — більшим рубали голівки саперними лопатками, немовлятам і малюкам трощили голівки на стовбуринах дерев, човгаючи чобітьми в місиві з дитячого мозку… І так було скрізь, по всіх усюдах нафтоносного краю — Абинську і Апшеронську, Нафтогорську і Сіверську, Ільську і Майкопі…
Машину з номерним знаком СД гнав на передову Лютке. Гауптман Шеєр, як і належить, паном спочивав на задньому сидінні, зовні байдуже і безвиразно, ніби знехотя позираючи з автомобіля. Мчали до Ельхотових воріт, де вже десяту добу йшли на безнадійний штурм танки 13-ї дивізії генерал-майора Траугота Герра. Втрати, що несли на маленькому клапті землі німці, приголомшували — вже було відомо, що протягом кількох днів загинуло понад шість тисяч вояків, а втрати у техніці — по кілька десятків спалених бронебійниками танків щодня. Вузьку терську долину, що за ім'ям правобережного селища набула назви Ельхотових воріт, німці називали по-різному, проте зберігаючи єдину сутність, — "долиною Смерті", "ворітьми Смерті", "вратами Танатоса". Однак десяту добу вони вперто сунули в ці пекельні ворота, гнані нагальними наказами з Берліна. Вояцька машина, що перла на Кавказ за наперед вирахуваним графіком, раптом загальмувала на холостих обертах. А саме через ці "врата Танатоса" пролягали стратегічно важливі, танкопрохідні шляхи: шосе Прохолодне — Владикавказ, залізнична колія Прохолодне — Грозний по долині ріки Сунжі, накатані грунтові дороги на Ардон, Алагір і Беслан. Та всі вони пролягали" там, де шлях заступила невблаганна й безжальна Смерть.
Вже проминули спалене селище Ногай-Мірза, де зовсім не залишилося людей і тільки поміж попелищ іноді тінню майне сторожкий, здичавілий кіт, коли Шеєр побачив військову пішу колону, що потомлено чалапала їм назустріч.
— Лютке, зупини машину, — наказав Шеєр, — треба трохи розім'ятися.
Сьогодні вранці в Центр пішла від нього перша радіограма з відомостями, зібраними Крістіною Бергер, і Шеєр взявся за виконання основного завдання — з'ясування планів подальшого німецького наступу. Він вийшов з машини, налагодив для зйомок фотоапарат.
Вояки сунули згорблені, без ладу, із застиглим стражданням на схудлих, неголених обличчях. Подерті й брудні, вони ледь совали ногами, знесилено несучи зброю. Шеєру ще не доводилося ні в газетах, ані в кіно бачити отаких — пригнічених, битих фріців.
— Лейтенанте! — гукнув хмарного до відчаю молодика, що з німою відразою втомлено крокував край шляху.
— Що вам треба, гауптмане? — непривітливо спитав молодик, якийсь злинялий і посірілий, спитав і холодно стиснув тонкі, бліді губи.
— Я кореспондент з Берліна. Адольф Шеєр, — мовив чистенький, акуратно випрасуваний гауптман, демонструючи своє повноважне, міністерське посвідчення.
Лейтенант понуро мовчав, не виявляючи ні цікавості, ані будь-якого бажання вести теревені, хоч би і з самим рейхсміністром пропаганди.
— Що вам треба? — перепитав сухо.
— Куди крокуєте, лейтенанте?
— На відпочинок, — відповів по-військовому лаконічно.
— Надовго?
— До повного укомплектування за штатним розкладом.
— Що, великі втрати?
Лейтенант нараз знавіснів:
— Втрати? Хіба це можна назвати втратами? Це винищення! Тотальне винищення… Від деяких батальйонів лишилися самі трупи. На полі бою… У ротах у живих — по дюжині солдат. Бачите нашу куцу, мов собачий хвіст, колону? Знаєте її назву? Оця юрба — не що інше, як штурмова дивізія генерала Штофа. Уявляєте? Ціла дивізія, що складається з трупів…
— Де це вас шматували?
Лейтенант згас:
— Росіяни називають той цвинтар Ельхотовими ворітьми, а ми — "ворітьми Смерті"… Та чи у вас уже вичерпалися запитання, гауптмане? Вибачте, але вони безглузді… Бувайте!
І лейтенант пішов, втомлено й хитко переставляючи в багнюці ноги, геть байдужий до шляхового бруду.
Голос єфрейтора Лютке вивів Шеєра з глибоко прихованої, радісної задуми: дають наші духу німакам! Не все котові масниця…
— Будемо їхати, пане гауптман?
— Так, Лютке, їдемо!
У селищі Сагопшин зупинилися вимушено — вояки засипали величезну воронку, що вивернула могутнім вибухом шлях. Вийшли з машини удвох. Як і в Ногай-Мірзі, нікого з місцевих жителів не було видно, проте на відміну від попереднього селища збереглося задосить вцілілих будинків, по яких хазяйновито нишпорила солдатня, тягнучи з хатин якісь клумаки і важкі чемодани, качок і курей зі скрученими шиями, перини і ковдри.
— Цікава жанрова картинка, Лютке, — мовив Шеєр, — метод тотального збагачення панівної раси…
З хатини обіч шляху долинув дитячий зойк. Єфрейтор з незвичною суворістю глипнув на свого гауптмана. Шеєр на мить завагався, але ще за мить підкорився цій невисловленій людській вимозі.
— Зайдемо, Лютке…
Двері і вікна в хатині були розчахнуті навстіж, по ній вільно гуляли протяги, гортаючи на підлозі якісь папірці, переносячи пір'я і ватяне клоччя. На порозі до вітальні застиг стариган з проламаним черепом. На припічку нажахано тулилося в затінок двійко дітей — хлопчик і дівчинка.
— Я заопікуюся ними, — тихо почав благати єфрейтор.
— Не треба! — жорстко зупинив його гауптман. — Жалість — не природна риса у німецького вояки.
