Посланець - Ячейкін Юрій

Він — німець, вона — німкеня. А нас можна підслухати: мусимо поводитись "природно"…"

Вона відповіла йому у тон, з манірним кокетуванням, запозиченим з типової геббельсівської кінопродукції фірми "Уфа-фідьм":

— Ви типовий завойовник, пане гауптман! Жінці лишається тільки коритися істинному представникові панівної раси.

— О, я бачу, що мила фрейлейн переконано висповідує філософію Зігмунда Фрейда. А він доводив, що схильність до агресії є рисою людської природи, яка не піддазться еволюційному руйнуванню, а тільки психологічному гальмуванню. Психіка людини — її ж довічна в'язниця. Зухвалий Фрейд звеличив одвічну боротьбу між Еросом і Таиатосом, особливо — в біологічному організмі жінки… Перепрошую, але, можливо, вам оці вчені теревені не цікаві?

— Що ви, пане гауптман? Так приємно спілкуватися з розумною й цікавою людиною… От ви щойно сказали: боротьба між Еросом і Танатосом. Адже дійсно, якщо розібратися, жінка породжує життя. Але для чого? Для смерті!

— Слушна думка, фрейлейн. Та я побоююся, що фрейдівською філософією ми засушимо наші почуття, які, сподіваюся, вже зародилися, і замість ніжного дотику пустуна Ероса відчуємо смертну відразу. Чи не краще перейти до більш предметної і близької нам обом теми?

"Конче необхідно побалакати, — натякав він і прискіпливо роздивлявся довкола. — Але де?"

— О, пане гауптман, я геть забула нашу жіночу, життєву істину: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.

— І знову слушно, фрейлейн! Балакати з вами — сама насолода….

— Але в мене, на жаль, жодних припасів. Я ж харчуюся в офіцерській їдальні… Хоча можна зазирнути до запасів хазяйки, їй вони вже ні до чого. — На її очі знову набігли сльози, бо для неї самої власні слова пролунали дико і ницо через свою істинно арійську "природність". — Здається, — гамуючи сльози, вперто вела далі, — дещо у неї є в погребі, в сараї.

— Дозвольте, я сам навідаюся туди!

— Е ні, у харчових справах чоловікам вишколу завжди бракує.

— Тоді дозвольте вам допомогти.

— Оце інша справа… Буду тільки вдячна!

Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:

— Щире вітання тобі від Владислава.

— Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?

— Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?

— Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…

— Отакої! — аж зупинився Шеєр. — Звідки?

— Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.

— Хто він?

— На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!

"Кепські справи, — замислився він. — Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на "нічиїй" землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?"

— Чому замовк, любий?

— Згадую людей, які "прийняли" гауптмана Краузе. Хтось із них — зрадник…

— А про тебе хтось знає? — сполошилася вона.

— Із сторонніх — ніхто і нічого.

Крістіна полегшено зітхнула:

— Просто камінь зняв з моєї душі.

— Та як твої справи? Як тобі повелося?

— Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив "гауптман Краузе". Співучасницею визнали агента СД Несмітську.

— Як це так? — здивувався Шеєр.

— Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут — за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони — Мюллер і Краузе — у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця — Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…

— Щось нове?

— Так. Учора він чистив мій пістолет. Власне, перевіряв, чи стріляла з нього. У присутності Кеслера, а відтак — за дорученням Хейніша…

— Не біда!

— Якби… Сьогодні завів зі мною поразницьку помовку, робив небезпечні натяки…

— Слухай, Крістіно, а чи не закохався він у тебе…

— Не залицяється, поводиться ґречно, скидається на щирого… Застерігав щодо тебе: "Птах! Поводьтеся з ним обережно!" Твоє поселення тут — зумисний наказ Хейніша… Для чого? Яка в нього мета?

Адольф щиро розсміявся:

— Суто фрейдівська, Крістіно! Виходить, це про тебе мені Хейніш казав: "Чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені". І навіть цинічно освідчився, що квартиру а чарівною хазяйкою спеціально для мене зберіг. Мовляв, на тебе тут уся чоловіча стать ласа. Тепер стає зрозумілою уся його награна шляхетність.

— Дивно…

— Що саме?

— Що Хейніш про мене для тебе дбав… На нього це не схоже.

— Ти просто не знаєш суттєвого, Крістіно: Хейніш приятелював з батьком твого покірного лицаря… А з Майєром будь максимально обережною. Можлива витончена провокація. У розвідці таке трапляється… Однак придивляйся: раптом — він справді…

— Зневірився?

— Хто зна… Проте доповімо в Центр. Нові відомості маєш?

— Навіть занотувала.

— Небезпечно.

— Багато, боялася забути…

— Мусиш запам'ятовувати. Розумієш? Мусиш! Треба думати про наслідки своїх дій. Передбачення в нашій роботі — це головне. Не передбачив що-небудь — і потім воно може повернутися провалом.

Він подумав про собаку Крістіни, яка впізнала його, коли побачила у коридорі.

— Та уявляєш собі, чим могло закінчитися це для мене з твоїм Вітерцем, якщо при цьому був би хтось з СД або абверу?.. Я повинен був передбачати це!.. Повинен!.. Роби висновок… Прошу тебе — будь обережна. Де ховаєш?

— У погребі.

— Ясно. Тож ходімо туди. І про справи — досить!

У погребі, щільно обшитому сосновими дошками, було сухо і тьмяно. Шеєр посвічував кишеньковим ліхтариком.

— Отут, пане гауптман, — знову зацвірінькала провінційною німкенею Крістіна, бо вони вже не могли спостерігати за вартовим, — чудові огірочки, маленькі і смачні, як мої пальчики. Посвітіть, будь ласка! — вона занурила руку в діжку і виловила маленьку, міцно закорковану пляшечку з-під ліків, засипану для ваги сухим піском. — Ось тут вони, пане гауптман! Ну, як?

— Ви чудова господиня, фрейлейн. — Він сховав пляшечку до кишені. — А що у цій звабливій скляній посудині?

— Місцеве виноградне вино. Найвищого гатунку.

— Невже справді гарне?

— Розкішне! От спробуєте — самі переконаєтеся… А ще… Ви полюбляєте мед?

— Особливо вранці, натщесерце…

— То беремо?

— Безумовно!

Згори на них впала тінь.

— Вам допомогти, пане гауптман?

— Геть! — не на жарт розлютився Шеєр. — Ти що собі дозволяєш, свиното? Марш на місце з очей моїх!

Вартовий злякано відсахнувся.

Шеєр вмить видряпався драбиною нагору. Вартовий поспішно віддалявся.

— Стій! — гаркнув Шеєр. — Ану, йди сюди!

Солдат чітко, мов на плацу, карбував крок.

— Стій! Як звати?

— Карлюдвіг Бьоме, гер гауптман.

— От що, Карлюдвіг Бьоме, якщо ще хоч раз сунеш куди не слід носа, то ритимеш своїм довгим носом окопи на фронті. Досить мені мовити хоч слівце штурмбанфюрерові Хейнішу…

— Я прагнув тільки допомогти вам, гер гауптман, і нічого іншого! — заблагав вояк.

— Затям собі, покидьок, у стосунках з жінками я нічиєї допомоги не потребую…

— Слухаюсь!

— І передай це своєму наступникові на посту…

— Слухаюсь!

— Твоє місце — біля хвіртки і більше ніде! Збагнув?

— Слухаюсь!

— Кругом! На пост — кроком руш! Раз, два, три!.. Фрейлейн Бергер, а як це отакі хвацькі вартові ще не порозтягали і не зжерли ці харчеві поклади?

— Бо тут живу, по-перше, я, а по-друге, до мене. навідуються панове офіцери з СД. Чого вартий хоча б унтершгурмбанфюрер Майєр, офіцер для доручень самого пана Хейніша!..

Вояк Бьоме прискорив крок.

— Фрейлейн, але ж ходімо нарешті до покоїв.

— Вибачте, пане Шеєр, якщо вечірка вийде надто провінційною. Я жила серед унтерменшів, а не в культурному Берліні, як ви…

— Ну що ви, фрейлейн! Ваша краса з найрафінованішого товариства зробить отару здичавілих троглодитів. У вас від природи щедро закладено вибухову, руйнівну силу. Геббельс нищить спорохнявілу культуру пістолетом, ви — красою… Як на мій погляд, ваша зброя набагато небезпечніша.

Вони поверталися до будинку, і Шеєр, несучи у кошику наїдки, зумисне продовжував:

— Зігмунд Фрейд звеличував цю зброю — Ерос і Танатос, життя і смерть — в одвічній борні. Зараз на всій земній кулі панує Танатос, і я, фрейлейн, усе більше схиляюся до логічної думки, що сутність жорстокого від природи Агресора, тобто чоловіка-винищувача, може пом'якшити лише лібідо жіночого Ероса. Таке містичне призначення Жінки в історії людського самовинищення.

— Боже мій, ви геніальний вчений, пане гауптман! — захоплено цвірінькала підкорена фрейлейн. — Я вже навіть боюся за себе…

— Не хвилюйтеся, фрейлейн, ви поза усякою конкуренцією. Навіть на всесвітньому конкурсі найчарівніших жриць вас би обрали богинею.

Інтимна вечірка удвох, яку, власне, благословив сам штурмбанфюрер Хейніш, вийшла на славу. Ніхто не заважав, навпаки — вартівник увесь час стовбичив на чатах, оберігаючи абсолютний спокій гера історика. Єфрейтор Лютке мав наказ обладнати у комірчині фотолабораторію, і то — на ранок. З комірчини слід було винести все зайве, вичистити й вимити, розташувати раціонально і зручно необхідну апаратуру.

Стіл виглядав гарно. Дерев'яний національний посуд, саморобний майстерно оздоблений орнаментом, дерев'яні ложки і виделки, з широкими, пласкими ручками, теж зі смаком різьбленими колоритними візерунками, створювали якийсь затишний, хатній антураж. Горіли свічки, сповнюючи кімнату тихим, живим світлом і духмяними восковими пахощами, неголосно лунала музика з невеличкого "Телефункена", видобутого з ошатної валізи гауптмана. У келихах прозоро гепліло вино.

— Це не Берлін, мила фрейлейн, — просторікував Адольф Шеєр, — це куточок раю…

За дим столом, у гойдливому світлі, під тиху музику і хвацьку мову, він зосереджено працював — зашифровував у стовпчики чисел зібрані Крістіною відомості: "Квадрат 17–23, селище, південніше п'ять, фальшивий аеродром.