Віщий Олег - Іванченко Раїса

Здригнулись чорні вологі ніздрі. Уперед, мій конику, уперед, мій Лебедю! Твій господар має довершити свою правду на цій добрій і багатій землі: володарюють-бо жорстокі й зухвалі. Вони ж і уславлюються крізь віки... По обіді сонце визирнуло з-за важких сивих хмар. Засвітилися золотими косами притихлі верби. Ба, то земля вітає його, переможця — сильного й відважного войовника. Бо всі люблять сильних і відважних. Земля скніє, коли простий душею і розумом стає володарем її. Вона світиться, барвиться, коли сильні злітають над нею. Тому, гадав собі впевнено Олег, його справа праведна: імена негідних володарів, котрі не могли володіти своїм народом, мають зникнути... зітертись безпам'ятством. Його ж ім'я повинно заступити всіх інших. Олег! Це творець . Країнці-руси сіє знають. Як знають і те, що імена, які від правіків дають людям, завжди відповідають своєю сутністю людині, котра його носить. Олег! Творець! Слідом за Олегом злетіли на своїх коней його невідступні мечники. Всі вдивлялись в окольні лісові хащі, які оточували Київ. Де той храмець нечестивий, куди іти? З-поза спин осторожників випірнув увесь змаснілий Олій. — Сюди завертати! Через Хрещатий яр і на гору. Ці послужливі київські бояри всюди спрямовують його кроки. Якби не вони, чи й почувався б так упевнено в Києві цей невситимий зайда. Мовчали вулиці рукомесного київського кінця. Рублені доми на підклітях — у два чи три вікна — таємничо-сліпо дивились на вершників своїми каламутними, невидющими шибками. І мовчали. Чи від незбагненности пристрастей, котрі колотили цими людьми, чи від незмірної печалі за захланність людських душ. Завернули за якийсь путівець і вже попереду побачили самотній, зажурений дерев'яний храмець. Стояв серед безлистого лісу, одинокий і беззахисний, як людська душа на схилі віку. Над ним пливло несколошкане синє небо ранньої осені, підсвічене ще по-літньому теплим сонцем. На стукіт копит із церковки вийшов сивий старець у довгополій чорній рясі. Се, певно, і був той самий святитель, який творив оте диво світу — вносив людські імена та діяння в пам'ять вічности. Правий рукав його був порожній і заткнутий за шкіряний пасок. Святитель був схожий через те більше на воя, а не на служителя Бога. З-під навислих сивих брів зірко блиснули на прибульців гострозорі сиві очі. — Ти єсть священик сього капища? — нетерпляче гукнув до нього здаля Олег. Священик мовчав, очікуючи, доки вершник наблизиться до нього. Негоже кричати йому у відповідь. Вдивлявся в прибульця — не личить доброчинному мужеві отак поспішати язиком своїм, навіть не привітавшись. Новий володар Києва уже гарцював перед ним, але шапки не знімав для вітання. Його білогривий кінь вирланив розгарячені червонясто-вогненні очі, гордо трусив довгою гривою й розпушував хвоста. Красень! Та й вершник!.. На сонці відсвічували блискітки шовкової брачини на каптані, на голові м'яко ворушилось соболине хутро шапки, а з-під неї до пліч спадало чорне волосся. Чорне як ніч, вибивалось з-над скроні лишень одне сиве пасмо. Священик Местивой уже збагнув, хто був перед ним. — Пощо мовчиш, хулителю богів і небес? До тебе мовлю я! — скипів Олег, Местивой ступив до нього крок, заклав руку за пасок. Олег розглядав його гарячково-нетерпляче. Невже отією єдиною рукою сей старець здатен передавати вічности хулу і славу земель і володарів? Але... пощо не зігнув перед ним хребта? — Я єсмь священик сего храму. Ти вгадав, Вольже. Чого прийшов? — А щоб тобі сказати: годі розставляти свої ромейські сіті над Києвом. Годі ловити довірливі і чесні душі. Твориш гріх. Сього не дозволяю більше у Києві. — Не примножуй гордих і свавільних речей, Вольже. Прийшов-бо не у свою вотчину, Олег не чекав зустріти такого зухвальця в одязі тихого служителя Бога. — Пощо хулиш повелителя сеї землі? — кинув з-за спини Олега боярин Олій. — Не його се земля, боярине, відаєш-бо! І не йому тут ряст топтати! — Местивой гордо тріпнув сивим чубом і, не кліпаючи повіками, пронизливо вдивлявся в тверде обличчя Олега. Бачив, як гаряча хвиля гніву владно вливається в його плечі, руки, як смикнулись у стременах ноги. — Я віддам твоє тіло птахам небесним і звірам лісовим! — гримнув розлючено Олег. Але погляд його знову зачепився за порожній рукав правиці, потім перейшов оглядати ліву руку, яку Местивой все ще тримав за паском. При тому погляді священику зробилось якось ніяково — він глибше засунув ту свою єдину руку за пасок, ніби хотів десь із глибини свого старечого тіла набратися сил, може, для останніх своїх гордих слів, які він ще встигне сказати на цій землі. — Нечестиві твої помисли, володарю. Але моє тіло не знищать ані птахи, ані звірі. Воно ляже у сю землю Оскольдову. Бо се він творив на цій землі добро, і сіяв мудрість, і ставив храми, і заводив письмена. А ти все це загарбав мечем. Від меча тобі й погинути! — Побачимо! — Олег зіскочив з коня, рішуче пішов до храму. Але священик випрямив свою лівицю й перегородив йому дорогу. — Не достойний заходити у святе місце...— прохрипів священик.— Не оскверняй святі могили... Дружина завмерла. Боярин Олій витер рукавом своє широке, завжди масне лице. Його короткі білясті повіки закліпали над маленькими цятками очиць. Олег миттєво рвонув меч із лагалища і рубонув над священиком. Щось гупнуло поряд з ним, щось хлюпнуло. Змокріли довгі поли чорної ряси. Біля ніг Местивоя розпливалась червона калюжа. Онімілий священик не зрушив з місця. Олег просунув меч уперед, відчинив ним двері храму — і зайшов усередину. Тиша і прохолода вдарили в його розгарячене обличчя. Журливо блимали під трьома іконами три тонкі воскові свічечки. Попід стінами зашаруділи якісь тіні. Олег підійшов до різьблених позолочених воріт амвона, рвонув їх. Зайшов за царські врата. Тут було майже порожньо. Лишень один стілець і дощаний столик притулилися до бокової стіни. На столику лежав сувій пергамену. А поряд товста, в ошатному окладі книга. Се ті самі книги, що несуть крізь віки славу і неславу людську... Отут і возславлений останній володар Києвичів — князь Оскольд... Отут, певно, вже зганьблене навіки його, Олегове, ім'я, ім'я переможця!.. Зганьблений отією лівицею, якої вже немає... Го-го, нехай тепер щось напише возносливий нечестивець! Нічого вже не напише отець Местивой. Навіть добрих слів не напише про Олега, обранця богів. Але ж де воно, оте, що написане? Олег підняв угору ще скривавлений меч і несамовито почав рубати на шматки і пергамен, і книгу, і поверхню стола. Розколовся на дрібні черепочки кухлик із чорною в'язкою рідиною, розлетівся ошатний срібний оклад книги, на долівку посипались дрібні посічені шматочки пергамену і тріски... Ось!.. Ось тепер нічого не дістанеться нікому — ні слави, ні хули! Нічого й не було. А є тільки він, звитяжець і завойовник! І все, що довкола, все, все його! І храмець сей хай зникне у вогні! Зараз же! Як навіжений вилетів на ґанок. Його мечники і кілька бояр уже спішились. — Паліть се гніздо безчестя! — люто крикнув до них. — Мечники забігали, заметушились. Поперед них вертлявий Олій уже викрешував огонь для підпалу. Местивой усе ще стояв, обіпершись об стіну. Враз він стрепенувся. Вони хочуть спалити Божий храм! Священні книги... пергамени... Бігти — врятувати!.. Йому здавалося, що він щосили біг. Насправді тих сил у нього вистачало, щоб ледве пересунути ноги і вповзти боком у церквицю. Перед його очима все пливло, гойдалось, під ногами хиталась твердь. Відразу ж до нього підійшло два молільники — десь у кутку їх і не видко було. — Поможи отцю, синку,— прошепотіла жінка до малого хлопчика. Отрок узяв його за полу ряси і спитав: — Ти хочеш туди? — ткнув пальцем на розтрощений олтар.— Там він усе порубав! — Синку, біжи візьми, що можна ще... Там пергамен країни нашої... країнців-русів доля! Хлопчик метнувся за царські врата. — Скоріше, Степку, усе, що бачиш, забери. І тікай. Вони зараз підпалюють сей храм. Хутчіш-но! Отрок за хвилю вибіг назад. У пелені сорочечки купою лежали рештки потрощених пергаменів. — Оце усе, що було... Священик мовчки дивився на сю купу сміття, і по його глибоких зморшках котилися гарячі ручаї. Сей приходень знищив слов'янське Євангеліє, яке він переписав ще у Паннонії, при отцеві Мефодію. Порубав і його пергамен. Хіба що кілька великих шматин можна якось скласти... — Тікай-но, сину, звідси. Заховайте, жоно, це. Колись хай Степко навчиться читати і, може, тоді прочитає сі письмена. Тут правда про країну русів-полян... і їхня давня слава тут... Ідіть. — А ти, отче? — схилилась над ним жінка, бо отець Местивой уже не мав сили стояти і зсунувся на підлогу. — Я тут... Що я без рук?.. — Ходім, ходім... І не думай! — Вона рішуче взяла його за спину, і вони всі вийшли із Оскольдового храму. Навколо нуртував дим. Уже зайнявся ґонтовий дах. Язики полум'я облизували сухі стіни, ніби винюхували, де б оце їм зачепитись. Верхівці уже вскакували у сідла і поспішали за своїм повелителем. — Он і хрести на могилках уже горять! — скрикнув хлопчик. Священик і жінка повернули погляди до кладовища: там поміж хрестів,, що раптом усі спалахнули, яко свічки, носився із смолоскипом боярин Олій... Певно ж, хотів довести свою відданість новому київському владці, щоби потім зрадити і його, як те він зробив з Оскольдом... — Горить храм... Горять хрести... Але могили залишаться, сину. Їх не забудуть... Священик відчужено дивився на веселе вогнище, що запалало довкола. Горіла його земля і його дім. Горів храм Оскольдів — церковка святого Миколая, який той воздвиг після свого хрещення. Тут йому і лишитися. — Ідіть, жоно. А я тут... біля могилок буду. — Жінка тим часом відірвала полу від його сорочки і перетягла вище ліктя обрубану руку. — Що тут робитимеш? — Старий-бо вже. Звікував своє життя. Нічого в мене нема, окрім сих могил. Стерегтиму їх. Хай лишиться людям хоч пам'ять про Оскольдову могилу, коли вже не вберегли його держави і храму... Воля святого мужа, який спілкується з найвищим Господом Богом, має бути уважена. Жінка посадила його на звалене буревієм дерево, підхопила за руку хлопчину і зникла. Священик ще довго спостерігав, як від церкви розлітались жадібні зміїсті язики полум'я, як почорніли, а потім і впали крокви, бані...