Віщий Олег - Іванченко Раїса

І жона є, і діток двійко нащадив. Уже можна б і другу жону брати — за обичаєм і поконом нашого роду... — і звіряється стара княгиня в своїх потаємних мріях. От якби болгарський цар дав Маломиру в жони якусь свою доньку. Мовлять, могутній цар Симеон переможно прийшов на Босфор, витіснив ромеїв з Балкан. Важить на столицю Ромеї — Царгород! Відважний цар Симеон, а відважним доля завжди йде назустріч. — Як гадаєш, отче, згодиться Симеон дати нам свою доньку чи хоча б якусь родичку... — зсивілими очима, у яких сплелися сумнів і сум'яття, Ярка боязливо вглядається в обличчя київського пресвітера. Він понуро опустив голову на груди: пізнє твоє прозріння, княгине, пізнє! Християнський цар не дасть язичникові ані доньки, ані якоїсь навіть далекої родички. А якби думала була про це раніше — хрестити б треба було сина, віри Христової триматись і сили держав християнських тоді б можна сподіватись... А так що? Один той Маломир у всьому розбурханому світі! Один яко перст... Та навіщо їй говорити цю гірку правду? Сама ж бо знає, ніхто не дасть у жони християнської невісти язичнику-поганину. — Чому ти не кажеш нічого? — гіркі зморщечки затрусились на її старечому обличчі. Хто і впізнав би в цій стариці колишню деревлянську красуню Ярку із золотистим снопом волосся! — Що думаєш? — Хтозна... Треба спитати... Пошліть сольбу до Преслави. Хто іде в світ — побачить сонце... — А як скаже охреститись,— що робити? — Як підкаже йому його душа... — А може, зараз охрестить його, отче? За тим і покликала тебе з Києва. Охрести! Як ото колись Оскольд прийняв Христову віру. — Чи ж він захоче взяти цю віру в своє серце? Без такого бажання не можна класти хрест на його душу... — Я казала йому... упирається... Але ти умов!..— благала стара княгиня.— Скількох хрестив у житті... Я знаю!.. Местивой прикрив очі повіками. Згадав своїх великих хрестителів — філософа Костянтина і брата його Мефодія, і далекий Царгород згадав, і Моравію, і Паннонію... А ще враз пригадались йому хозарські путі-дороги. І Вадима Хороброго, і Славину згадав. І князя-християнина Оскольда... Де вони всі тепер — у раю небесному чи в чортоломах пекла пекельного за гріхи, які творили на землі... Бо жили і боролись — а хто бореться, той і грішен. На яку суєту сотворені сини чоловічеські! Живуть, борються, утверджують свою правду — через те стають великими грішниками. А помруть — і пам'ять про них стирається. І знову все повторюється: народжуються нові люди, до чогось прагнуть, за щось б'ються — і не думають про свою конечність. Не думають, що другого дня по смерті люди забудуть найліпші твої діяння... А може, це і є найбільшим благом для людини — жити, діяти, творити, грішити, не думаючи про свою конечність і про невдячних нащадків. Інакше люди нічого не робили б на цій землі... — Ти знову мовчиш, Местивою. — Я думаю, княгине... — Ходімо, я тебе погодую.— Ярка звелася на ноги. — Я й сам якось. Тільки налий у мису. Навчився, мов пес, хлебтати з миси...— І зітхнув, притиснувши обрубки рук до боків. Уже увечері Ярка, ховаючи в очах моління, спитала: — А ти як... не пішов би у Болгарію із сольбою? Хоча це далеко... Местивой почудувався. Невже ще не всі стежки він перейшов на цій землі? Може б, він і справді когось знайшов для Малка? — Не так уже й далеко... — Я так і знала! Я вірила в тебе...— Щось далеке, молоде проблиснуло в ній і згасло. — А тепер охрести його, отче! Зараз... Ходімо... Ледь переступили поріг стравниці, як до старої княгині прибігла служниця. — Княгине, біда! Київський Олег веде своїх зміїв-гориничів на нас. — Швидкий на руку цей лютісний Ольг... Швидкий! — майже застогнав Местивой. — Що ж робити? Застоять себе треба від нього...— побивалась Ярка. — Оскольд не застояв себе, і Маломиру не вдасться. Яка сила у деревського князя? Лише дружина в п'ятьсот мечів. А в нього нині і варязькі мечі, і новгородські та смоленські пішці... Інші шляхи потрібно шукати. — Які ж? Порадь!.. — Хтозна. Думаю, хай краще замириться: будь-що. Хай визнає себе данником. А водночас матиме змогу домовитись із сусідами — і уличі, і тиверці не визнали влади Олега. А може, увійде в соуззя ще й з Болгарією... — О, як ми запізнилися!..— вигукнула Ярка...— А тільки краще смерть, аніж визнати цього убивцю... — Ні-ні, не згоден. Смерть не краще, княгине. Смерть — це вже нічого. Це коли й коріння вимирає, коли й пагін не відроджується. Де смерть — там немає життя. Ні, для життя потрібна все ж хоч надія. Біжи, проси його... Ярка почалапала до сина. Може, й справді для її роду настав час ганьби і приниження. Може, й справді нині володарюють безчесні ошуканці, а дороги правди ведуть у безвість. Вона навчала сина завжди бути добрим і справедливим до всіх — і до ворогів. Учила бути мудрим і берегти святині роду. А виходило, що її наука була неправдива. Бо не могла дати її синові величі й могуті. Бачила тепер, що ця велич здобувається не мудрістю і не добром — за ними стояли кладовища і попелища, замість зелених нив вони сіяли чорнотропи в степах... О, сину, прости їй гріх — не ту науку дала вона тобі, не ту... Тепер владарюють всепожираючі змії-гориничі, невдситці-зайди... У них сила — у них і правда... А деревлянський князь уже збирав свою дружину, кликав бояр-радників до Великого Каменя, який перетнув скелею річку Уж. Ця неширока, але кришталево чиста річечка котила свої чисті хвильки через валуни й гранітні скелі, навпіл перетинала стольний деревлянський град Іскоростень. А на тому місці, де Великий Камінь, немов обтесаний могутнім каменотесом Неба, перетинав Уж, справіку було капище Дажбога, найпершого кумира у деревській землі. Во дні смут і тривог волхви-чародії творили тут треби своєму покровителю, палили священний вогонь, приносили в жертву худобину, а колись, мовили, і людей. Над цим великим пласким Каменем, що лежав посеред річки, здіймались уступи, ніби висічені щабелі для тих, хто приходив до требища відмолювати свої гріхи. Нині на Камені стояв молодий князь Маломир. Був без ратного обладунку — у звичній полотняній сорочці з мережаним подолом, у вузьких білих ногавках і червоних хзових чоботях. Був без опоясся і без меча. Мідяво-яскраве волосся легенько ворушилося від подуву теплого вітру, невеличка ріденька борідка відтіняла темну смагу лиця. Кажуть, що Маломир був дуже схожим на свого батька — Оскольда. Та хто тепер згадує у деревській землі того забитого полянського князя? Тривожні часи нині пливуть над їхньою землею. Чужі копита б'ють у їхню землю. Знову біда внадилась до них і посилає поперед себе Моранусмерть, щоб забрати життя найліпших синів деревської землі. Погляди зосереджуються на корогві, яку тримають біля князя. На полотнищі золотисто-яскраве коло, від якого випромінюються такі ж золотисті промені. Це Дажбог, Ярило-Сонце, добрий кумир і покровитель деревлянської країни. Зі сльозами в очах молиться до нього стара княгиня. Захисти нас від ворога лютого, незваного... Від меча підступного... від стріли летючої, від смерти безчесної, від змії повзучої... На Великому Камені уже розгоралось вогнище. Іскоростенський волхв запитував у Неба віщування. А Небо мовчало. І тоді волхв почав говорити від себе. Перемога буде із князем деревським! Бо його дружина гартована духом волі, напоєна чистими хвилями річки, бо вони, деревляни, на чуже не зазіхають, але й від свого не відступлять. Тож сини землі деревської мають взяти свою правду від находників зміїв-гориничів... І він, Маломир, має відомстити за вітця свого. Народ деревський піде за ним. Бо тільки народ чує правду і береже істину. — Дажбог-Ярило благословляє тебе, княже! — Волхв здійняв руки до неба, і товписько мовчазних мужів також простягло руки до небес. Бо тільки вони, небеса, ховали таїну їхнього майбуття. Скільки їх, мужів деревських, можуть взяти до рук меч? Кілька сотень. А суне на них рать незчислима... — Пощо речеш супроти сумління свого, волхве? — раптом скаламутив тяжку святочну тишу чийсь гучний голос.— Пощо мале видаєш за велике, а велике принижуєш? — Розштовхуючи мужів, до жертовного Каменя йшов сивий безрукий чоловік. Ніхто раніше його не бачив ані тут, ані у стольному Іскоростені. Хто він? — І слова свої забери назад, волхве. Коби вони були віщими, сказали б твоєму народові правду: великота сила суне на вас. Грізна дружина варязька із лютим витязем Свенельдом і пішці смоленські й новгородські... і лодії київські водою ідуть сюди. Пощо просиш милости у Неба? А є в тебе багато мужів, що одягнуть шолом і кольчугу? А є в тебе соузник — народ чи плем'я, яке підіпре твій народ, коли він буде падати? Волхв одступив ближче до скелястої стіни, притиснувся до неї спиною, пальцями обхопив виступи граніту. — Хто ти? Чому речеш підлі слова, які вселяють непевність у мій народ? Згинь у хвилях річки, Чорнобогів посланець! — Одним стрибком волхв опинився біля безрукого й щосили турнув його в груди. Той хитнувся, підняв обрубки рук, ніби обрізані крила. А в цей мент волхв штовхнув його ногою в живіт — і безрукий чоловік вниз головою полетів у крутий вир, що бурунився під Великим Каменем. — Ой! — зойкнула стара княгиня.— Се ж Местивой, Малку! — скрикнула вона.— Рятуйте його!.. Але волхв люто обернувся на її лемент й розставив руки — ніби жадав упіймати того, хто кинеться рятувати потопельника. Та ніхто й не ворухнувся. Маломир розгублено дивився, як піниться, вирує вода попід боками Каменю. До того крутолому всі прикипіли поглядами. І мовчали. — Як же се? — безнадійно пролунав голос старої княгині.— Він же без рук. Не зможе випливти... Він же... прийшов до нас з добром... — Се жертва нашим богам. Се їхня воля! — врочисто прогримів голос волхва-чародія до Ярки. І вона зіщулилась від страху й безнадії.— Жахи, ями, петля нечестивому, хто стане супроти волі богів. Мертві да не оживуть!..— грізно лякав волхв слухняний натовп... Бо товпище завжди іде за тими, хто більше має зухвальства й сили в голосі. А Ярка мовчки плакала. Як плакали в ній і її надії. Воістину, праведники гинуть в праведності своїй, і немає влади над смертію... * * * Деревська дружина князя Маломира перестріла рать Олегову уже на річці Тетереві. Численні пішці йшли сушею, а лодії з варягами допливали водою до градка Малина.