Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
З ними й відпустив мене капітан.
Зацокотіли колеса. Під їх перестук, мов на кінострічці, миготіли виднокола. Японія, навіть зблизька, – мініатюрна. Здрібнена, починаючи з поїзда, в якому їдемо. Такі у нас курсують на дитячих залізницях.
Гримкочуть віадуки, відлунюють тунелі, але це відлуння – смиренно тихе і до слуху долинає, мов крізь вату. Гать видовженою дугою – дві вузенькі стрічки, що блискотять на сонці, – підносить залізницю над навколишніми долинами:. Миготять скалки заток, чорніють плоти з густо повтиканими палицями. Неводи – не неводи. Нам сказали, що то ділянки штучного вирощування перлин.
Села туляться до скель: десяток-другий хатин. Біля них видовжена невеличка ділянка городу, у кінці, як у нас верба, самотіє пальма. І рисове пожнив’я нагадує осінні стерні в отчому краю, і скирточки рисової соломи розтривожують рій споминів. А тільки ти, хлопець-зірвиголова, з цих солом’яних карликів не з’їдеш від самого неба додолу, як, бувало, з’їжджав у дитинстві зі степових пірамід.
Коли ми, оглянувши Кобе, верталися назад, один з моїх супутників мовив:
– Їдемо з нами, не пошкодуєш: сьогодні зустрічаємося з емігрантами – нашими земляками.
Емігранти живуть у кам’яному лабіринті кварталів Ямо-Мото.
Знайти потрібну адресу в японському місті не так-то легко: вулиці назв не мають. І таксист добру годину катав пас, поки добралися до місця.
Товариші з посольства мали вручати подружжю Н. візи.
– Заходьте, панове, – запросив до кімнати сивобородий старець.
Не встиг це сказати, як його дружина, невеличка, згорблена бабуся, заперечила сердито:
– Та які ж вони пани? От і ми вже товариші. Доволі, за сорок п’ять літ "напанувалися" на чужині.
І заметушилася, підсовуючи стільці:
– Почувайте себе, товариші, як вдома.
Тісна комірчина ледве вмістила гостей. Господарі схвильовані, не знають, чим і пригостити.
За вікном – пальма, тінь імлистим віялом падає на шибку. І хоч пальма погойдується під вітром і тінь од неї ворушиться на вікні, вона здається лише декорацією – мертвою, безмовною красунею. А в хаті на полусканому етюді живуть і дихають повногрудо три білокорі берізки…
Людина без батьківщини – що птах без крил. Скільки блукає їх по світу, народжених під шепіт беріз, вогненним вихором закинутих далеко від рідної землі.
– На руднику я працював, на Уралі, – здалеку почав старий оповідь. – Жилу золотоносну шукав. Од Тагіла за двадцять верст. Чорноджерельний виселок був там, зараз, кажуть, Робітничим зветься. У лісі жив, тільки в неділю, бувало, приходив додому. Яке то життя! В лісі – гидь, здичавіння, а у виселок прийдеш – пиятика, мордобій жандармський… Під ружо поставили мене. Японець напав тоді на Росію. В Порт-Артурі був, на Електричній скелі, артилеристом. Олександр Степанов у своєму романі "Порт-Артур" гарно описав нашу батарею, про командира мого, Борейка, розповів. Багато наших полягло тоді, а я в полон попав. Під Осакою у в’язниці тримали росіян.
І замиготіли роки й десятиліття.
– На Хоккайдо переїхав – хоч трохи ближче до рідного берега. Японці добре до мене ставилися, рибу я з ними ловив. Про Радянський Союз нічого не знав, бо не можна було про це говорити. А тільки мої японські товариші розповідали: усе те, що пишуть про мою батьківщину газети, – брехня. Траплялися і серед них, правда, злі люди. От хоча б і Ояхасі. У війну він був поліцаєм. Завжди розпитував мене про Росію. Співчував. Тепер він начальник іноземного відділу жандармерії в Кобе. Теж завжди цікавиться, що мені пишуть з батьківщини. А тільки я розкусив його, хто він.
Коли ми прощалися, дружина емігранта мовила:
– Ночі не було, щоб не думали про рідну землю. Лягали і вставали з думкою про неї. "Ми помилялися. Ми стратили життя на чужині. Якщо можна, пробач, Батьківщино, і дозволь хоч померти під твоїми березами".
Так написав у листі до Президії Верховної Ради СРСР дев’яностолітній скиталець.
У глухому закутку бухти, на схилах високих гір, що оточують Нагасакі, кількома рядами сірих надгробних брил розкинулось кладовище. Хтось давно посадив тут берізки, і вони розрослися кучеряво. І повіяло рідним, найдорожчим – отчою землею.
Батьківщино, як далеко закинула доля твоїх синів!
Чи, може, це легенда? А тільки легендарне тісно переплелося з дійсністю.
На рейді стоїть "Витязь" – мій голубий корабель. Кораблі – естафета віків, символ діяння людського. Ми віддаємо людям серця свої й міць, а потім, як зорі, згасаєм.
Скільки вас було, моїх побратимів-матросів на борту цих кораблів! Російський корвет "Витязь", легендарна "Аврора", броненосець "Орел". З дитинства знайомі ймення. І нині на далекій чужині зустрівся я з вашими хлопцями-матросами, легендарні кораблі!
Йду від могили до імогили. Читаю: "Ескадренного броненосца "Орел" минер Петр Субботин. Скончался 3-го апреля 1906 года". Далі на кам’яній брилі: "Крейсера 1-го ранга "Аврора" матрос 1-й статьи Архип Григорьевич Бубелло. Скончался 27-го мая 1905 года".
Це – учасники Цусімського бою. Скільки тут їх, нездоланних! Матроси, каноніри, кочегари… Після падіння Порт-Артура сотні росіян перебували в полоні. Багато з них, як і ці матроси з "Орла" й "Аврори", так ніколи і не повернулися до рідного берега… Щемливе почуття стисло серце. Подумав: "Якщо доведеться побачити могилу фараона чи іншого владики, перед нею я не занімію в мовчанні і рука моя не покладе росяні квіти…"
А тут я стрепенувся, вражений. Павло Кононов, Василь Долгополов, Якір Іванов – мої побратими, матроси, які плавали колись на російському корветі "Витязь", поховані тут у 1872 році. І я поклав на сірий холодний граніт жмуток росяних гвоздик.
Там, унизу, багатоголосою незрозумілою мовою вирувало чуже місто, а білі берези, схилившись над могилами синів батьківщини моєї, шептали їм ласкаве й вічне.
ШТОРМ
Ці землі були вже далекою чужиною – острови, ієрогліфами розсипані з півночі на південь по незайманій сторінці океану… І потім довго ще, як залишили Нагасакі, вчувався мені журливий шепіт беріз над могилами російських моряків. Невесело думав я про земляків, котрим не судилося повернутися на батьківщину. А пісня про море, що "розкинулось широко", яку наспівував хтось на палубі, підсилила мою тугу – ніби камінь ліг на душу.
Японія зосталася десь збоку, ліворуч. Хлюпотів стрічний легковій. Дотик його крил був лоскотливо-ніжний, пестливий. Та навіть цю ласку я не сприймав, внутрішньо протестуючи проти неї. Око не тішили в серпанку блакиті далина ані казкової зваби острови, як це буває, коли стрічаєшся з невідомими краями. "Що людині потрібно ще? Такі моря, обрії такі!" – прискіпувався я сам до себе і не знаходив розради. Та даремне я ламав голову – розгадка настрою знайшлася. Подумки на якусь долю секунди майнуло з-поміж численних пригод і епізодів плавби: трюм, у кутку холодильника лапате деревце. Якось після вахти, коли я порався у трюмі, побачив непримітну, з краплинками загуслої смоли ялинку. Вирушаючи в далеке плавання, моряки взяли її, щоб десь на чужині, як настане Новий рік, влаштувати свято.
Запах хвої, іскристі крижинки на смарагдових гілках…
– Для когось вона, красуня ця, – мовив Касянович, що завітав до трюму, – може, всього лиш голяк, яким підмітають палубу, а нам, чий корінь наміцно в землі, то життєдайне деревце. Принаймні для мене ялинка – і радість і смуток. Ось і тепер серед моря-океану відчуваю в ній пахощі трав.
Я його тоді вислухав, не надавши словам тим значення. Забувся про них. Та підсвідомо почуте воркувало в мені, як воркує струмок, невгамовно й настирно, десь під кіркою березневого снігу. Звичайно, що й струн моєї душі торкнулося це почуття. "Витязь" поминув південні ворота Японії – острови Токара і вийшов у Тихий океан. Стрілка компаса показувала 90°, себто ми простували на схід. Я стояв на палубі. Підшкіпер з боцманом упрівали біля трюму, силкуючись задубілим брезентом зачохлити люк. Кілька океанологів-бороданів стояли на кормі, розглядаючи хвилі. Ці юні "дідусі", які стрічаються частенько й на суходолі, мабуть, новачки, вперше на морі, бо тільки посміхалися глузливо, спостерігаючи, як інші працюють, – жоден не кинувся допомогти, аж поки хтось із містка не гукнув:
– Так не годиться, хлопці! На морі один за всіх, усі – за одного.
Совість заговорила в бороданів. Зачувши звернені до них слова, всі кинулися до трюму, і за хвилину люк було задраєно.
Звечоріло. Десь із темряви викотився місяць – вогниста повінь хлюпнула довкола. Здавалося, місяць переходить її вбрід. Багатоликий, незвичний місяць, що то всміхався, то хмурився, вишкіривши щербаті ікла, як Будда в тому храмі, де ми були напередодні відплиття з Нагасакі.
Від бортів щоразу долинав плескіт, ніби там пручалася хвостата риба. То хлюпотіла вода – заколисливе, мрійливе диво, що в кожній краплині приховувала демона. Бо коли вона збурювалася, ті, нині сумирні, лагідні краплинки-карлики, розлютувавшись, перетворювалися на злих велетнів і, дружно схопившись за руки, заводили навколо корабля свій несамовитий танок. У штормовому морі їх причепливості важко уникнути, як кібчику нападу вертких, що ширяють у передосінньому небі, ластівок.
Глянувши на збурене море, я згадав, що синоптики казали: мовляв, чим далі від екватора, тим небезпечніший вітер, бо, взявши розгін на півдні, він мчить у вищих і високих широтах, нестримно розпростерши над океаном могутні крила. Так поводяться всі вітри, з яких вилуплюються тайфуни…
Ще кілька днів тому було тихо. Ніби підтверджуючи справедливість свого наймення, Тихий океан зустрів нас привітно. Відразу, як тільки дісталися до нього, "Витязь" ліг у дрейф, і дослідники заходилися, як кажуть, штурмувати глибини. Проте затрималися тут недовго: так само несподівано, як і зупинилися, залишили ті води. Протокою Вілінтанг, між Філіппінами, вийшли в Південно-Китайське море.
Отут і обрушився на нас вітер.
Підкрався він якось неждано, одного погідного дня, коли плавба була схожа на прогулянку під блакитним небом, а на морі – жодної зморшки. Та ось над водою залягла тиша, те підступне безгоміння, коли не знаєш, чим усе скінчиться бурею чи спокоєм. Таке іноді буває в степу, як баню небесну нагріє сонце і вона, вихлюпнувши на землю палахкотливе тепло, висне над нею важкими хмарами.
