Хтось із дитинства - Шевчук Валерій

Іван, хлопець за нас старший, сказав: "Усцялася, ги-ги!" Дівчинка заридала. Не втікала, стояла на місці. Рот її став великий і порожній. Витрушувалися потужні крики, переривні та грубі. Рипнули найближчі двері. На ґанку з'явилася жінка. Я продовжував реготати. Сонце освітило обличчя жінці. Хоч реготав, а вразився. Ясніло дивною і незбагненною привабливістю. Але тільки на коротку мить. Раптом нависла на мене чорною тінню і сама ставши чорна. Крикнула іржавим, противним голосом: "Чого регочеш, байстря?" Зігнула мене навпіл і дала кілька болючих шльопанців. Схопила під пахву заревану дочку. Енергійно поволочила її до розчинених дверей на ґанку. Кров прилила мені до обличчя. Закричав, не тямлячи себе: "Та щоб ти здохла! Ти помреш, як і моя мама!" Гримнули двері. Жінка з дівчинкою зійшли з мого визору. Я стояв, тремтячи як листок.

Мав тоді два зворушення, ба потрясіння. Перше: дівчата, як істоти, фізіологічно зовсім не різняться від нас, хлопців, і можуть, як і ми, елементарно влю-ритися. Отож нема чого їх любити. І я перестав. Друге: в світі можуть існувати залиті сонцем жіночі обличчя. Але за мент вони можуть перетворитись у разюче чорні. Ці відкриття були для мене заважкі. Моє маленьке чоловіче серце тричі перегумелькнулось у грудях. І нормально на своє місце так і не стало.

Який стосунок це має до теперішніх зустрічей? Здалося: обличчя нової сусідки, яке мене так нітить і тривожить, ніби з'єднане з двох. Моєї матері й матері дівчинки Нати. Спробую пояснити чому. Річ у тому, що та жінка невдовзі померла. Як я і передрікав. Тобто мій проклін ніби здійснився. Не знаю, що там сталося. Добре пам'ятаю похорон. У дворик набилося повно людей. Вони розтоптали наш зелений моріг. Накидали в нього квітів, їх також розтоптали. Я дививсь, відхиливши кутика фіранки. Бачив ріжка труни. Але мертва у мій визір не потрапила, хоч я того бажав. Вигинався так і сяк, аби в труну зазирнути, міг би вийти на двір, але щось не пускало. Це точно пам'ятаю: щось не пускало. Відчував жах, якого годі перебороти. Нестерпуче дико вила мідна музика. Щоб не збожеволіти, я забив пальцями вуха. Продовжував дивитись у щілину між фіранками. Бачив спини, голови. Вони зміщувалися й мінялися місцями. І нічого більше.

Цей спогад прийшов несподівано. І відразу після зустрічі з Н. Логічного зв'язку не добачаю. Н. і цього разу помітила мій до неї інтерес. Демонстративно відвернула голову. Пройшла мимо, ніби я стовп. Очевидно, має рацію. Веду себе щодо неї як вар'ят. Щось продовжує турбувати. Та ж таки безпідставна тривога. Нічого не розумію. Одне очевидно: згадалася матір і та моя сусідка з дитинства, обидві, у зв'язку з їхньою смертю. Смертю, до якої я мав так чи інакше певний стосунок.

4.

Я, автор, не можу тут не вставити і своїх п'яти копійок, зрештою, це мій твір, і коли збудую його па самих цитатах, це не далеко відійде від плагіату, а нащо воно мені?

Отже, мій приятель знайшов ланку, яка лучила історії двох жінок із його дитинства, які найбільше його уразили (не вразили, а таки уразили, бо перше слово від "враження", а друге, від "урази", речі далеко не тотожні). Чому так глибоко запала йому в тямку смерть материна, говорити не випадає — річ натуральна й зрозуміла; інша справа, чому, на одному рівні, запало в пам'ять обличчя іншої жінки, сусідки? А тому, що була подібна до матері й так само померла, річ також начебто проста. Коли йти цією стежкою, легко будується третій силогізм: незнайомка, яка стривожила приятеля, мала подібний фізіологічний типаж із тими двома жінками, а це будило в приятеля важкі згадки, стимулятором яких і стала Н. Коли прийняти цього висновка, подія позбувається містичного присмаку й переходить у ряд ординарних. Адже річ конечна: мій приятель, переживши таку незвичайну драму в дитинстві, став психічно ранимий, відтак найменша пригадка тієї драми збурювала і збуджувала його, повертаючи знову в той відлетілий час. Можливо, тим можна пояснити його трохи дивний характер і деякі питомі риси: праг самотності, від людського тлуму тікав, відтак, хоч і мав кілька амурних пригод, зокрема й описані мною, хоч би в "Жінці-змії", залишився неодружений, отже, певною мірою, можна сказати: ота материна смерть, усугублена сусідською, стала своєрідним фатумом у його житті, отим "Хтосем із дитинства", що повсюдно і несхитно ступає за ним слід у слід і не дає отямитися. Відтак мій герой (чи й живий приятель, але думаю, що герой, бо, може, я його й вигадую) здобув комплек-са ескапізму, тобто прагнення до втечі, бо той "Хтось із дитинства" не покидав його переслідувати, а цей опис — один із його актів.

Признаюся, розрахувавши все це й розклавши по поличках, я міг би залишитися задоволений собою і це оповідання завершити, значно розчарувавши цим читача, бо таємниче звів до буденного та елементарного. Алея ще не використав усього наявного матеріалу, отож обрубувати твір не маю естетичного права, якщо таке в природі існує. Але тішило принаймні те, що здобув у оповіді реальну точку опертя, а це і є ота безперепинна нитка, що зв'язує словесний плин у художнє тіло.

Про зустріч у ліфті з Н. у приятелевому блокноті коротко записано: "здибались у ліфті — це дивовижно!" Мені ж вельми закортіло, прочитавши це речення, фантазійно, не без романтичних прикрас, розписати ту зустріч — так велів чинити захований у мені белетрист, але побіч нього важко виступила інша антропоморфозна особа — раціональний і доскіпливий дослідник людських "я". Мушу сказати, що цей останній переміг. Я потелефонував приятелю й попросив розповісти докладніше про ту зустріч у ліфті чи персонально, прийшовши до мене, чи хоч би те-лефоново. Приятель вибрав перше. Я пригостив його кавою, бо від чогось гарячішого він рішуче відмовився.

— Чому тебе так зацікавила та зустріч у ліфті? — спитав не без остороги.

— Бо написав у блокноті: "Це дивовижно!"

— Я так написав? — здивувався приятель. Мовчки розгорнув у певному місці блокнота й показав.

— Погано читаєш мого почерка, — мляво мовив приятель. — Там написано: "Це очевидно!"

— Нехай і так, — сказав я. — То що очевидно?

І тут побачив дивну річ: приятель якось стрепенувся, його обличчя потьмарилося, відтак зблиснув очима й раптом гарячково заговорив:

— А те очевидно, що вона зовсім па мою матір не подобає, і що це просто випадкова чужа жінка, яку випадково вкрутив у свої абсурдні витівки. Знаєш, часом людині втелющується який цілком дурний блаж, тож починає варуятувати. Тобто, коли такі речі в собі послабити чи розпустити, вар'ятом можна й справді стати.

— Але ти не вар'ят, а цілком нормальна, розсудна людина, — сказав я спокійно.

— Так, — згодився приятель. — Та не сплутуймо вар'яцтва із метафізикою життя, її також треба брати до уваги.

— То що сталось у ліфті? — спитав я тим-таки спокійним тоном. — Тобі здалося, що вона архетип жінки, призначеної для тебе біологічно?

— Звідки знаєш? — підозріливо спитав приятель.

— Твоєю волею, іду за тобою і в тобі, — мовив я, —тобто мушу в тебе перевтілюватися — в цьому смисл будь-якої творчості.

— Ясно, — сказав приятель. — Але здається, тут складніше.

Отже, я повинен розписати белетристично ту зустріч у ліфті, зуживши звичного метода перевтілення, бо той епізод для розуміння ситуації має-таки значення.

5.

Ми зустрілися біля ліфту, тобто вона вже там стояла, натисла кнопку й надчікувала, поки той прийде, а я саме підійшов. Відтак опинилися разом у тісній, кволо освітленій вельми економною лампочкою, кабіні. В ліфтах незнайомі люди (я це вже десь писав. —Авт.) намагаються не дивитися одне на одного, і я спершу так і чинив.

— Вам який поверх? — спитав.

— А ви й не знаєте! — почувся теплий, але й іржавий голос.

Отоді на неї й подивився. І мені увіч здалося, що те обличчя по-особливому підсвічене, чи осяяне, чи казна-що, але воно й справді якось дивно на мене діяло, а всі негарні риси гармонійно з'єдналися, точніше, злучилися, від чого й виник отой ефект.

— Знаю тільки, що ви тут недавно, — сказав твердо я. — А поверху таки ні!

— Восьмий! — кинула холодно вона.

Я жив на дев'ятому, і вона, був у тому переконаний, встигла це взнати. Натис на кнопку восьмого, і ми дістали кілька хвилин отакої тимчасової замкнутості в тісному просторі. І я вже не відвертав од неї погляду, бо невідь-чому не міг не дивитися. Стояла, загнана до кутка кабіни, завернула голову вбік, на мене не дивилася, але увіч лишалася напружена.

— Скажіть, — мовив я, бо не міг витримати тієї напруги. — Ми ніколи не зустрічалися раніше?

— Це у вас такий метод знайомства? — трохи грубо спитала.

Виглядав вар'ятом, тому відчув: починаю сердитися.

— Ні, я серйозно. Ми раніше ніде не зустрічалися?

— Вперше вас бачу, — сказала вона. — Тобто вперше в цьому будинку.

— Гаразд, — сказав я. — А ви ніколи не жили в Житомирі?

~ Ні, ~ сказала вона. — Ніколи там і не була. Я дививсь упритул, і мені увіч бачилося: каже неправду.

— А вас часом не звуть Ната? — спитав так само прямо й нетерпляче я.

~ Мене звуть інакше. Нічого й подібного, — відказала і її повнуваті, безживні вуста ледь-ледь усміхнулися.

— Тоді вибачте, — сказав я. — Здалося, що ми колись зустрічалися.

У цей час ліфт приїхав — відведені нам кілька хвилин вичерпалися. Жінка гордо звела голову і рушила з ліфту, сказавши при цьому:

~ Не тратьте сили, я заміжня.

Стулки ліфту із шумом заплеснулися, відрізавши мене від Н., а я відчував себе бевдзем, ніби й справді до неї залицявся, а вона хвацько дала мені відкоша, зовсім не дбаючи про моє самолюбство.

Отже, все відбувалося на рівні абсурду, а може й примітиву. Чи вважав я, що вона архетип жінки, призначеної для мене біологічно? Звісно ні, не сексуального потяга до неї мав, про це вже не раз наголошував, а тільки химерні асоціації із тим "Хтось із дитинства". Але цього разу відчував за собою і провину: навіщо заговорив, збаналізувавши своє глибоко персональне рефлектування? І ось тут, на мою думку, й прозначилася метафізика життя, бо, заперечуючи сексуальне ставлення до жінки, я не мав цілковитої рації, тобто не був тут до кінця щирий.

Річ у тому, що жінки (та й чоловіки, зрештою) безпомильно пізнають, коли особа протилежної статі виявляє до них сексуальний інтерес, а вона, оця Н., безпомильно те відчула, навіть відверто про те мені звідомила.