Хтось із дитинства - Шевчук Валерій
В цей час над столом загорлав чоловічий голос, хтозна й чий: чи співав, а чи щось гукав, аж я перелякався і знову заховавсь у півтемряві. І мені було напрочуд самотньо під тим столом, і знову затужив за матір'ю, ніби прочував, що це моє останнє з нею пробуття, тож поліз до інших жіночих ніг і торкнувся обома долонями. І знову піднялася скатерка, і до мене зазирнуло обличчя, якого я не знав. І досі не відало, хто то був, ота дивна жінка із білим, ніби в борошні вимащеним обличчям, одягнена в усе чорне, з чорним волоссям, з величезними чорними очима, ота Чорна Пані, як називав її, коли згадував, а її чомусь не забув і досі. І я тоді, під столом, страшенно перелякався й не так поповз як кинувся до третіх жіночих ніг, і втретє піднялася скатерка, і до мене зирнуло обличчя, яке сказало материним голосом: — Що, синку? Туляєшся?
І я засміявся весело, бо захотів погратись із цим обличчям, тобто з матір'ю, — з обличчям, якого спершу не пізнав, і знову поліз у півсутінь, а край скатірки опустився. І мені стало жаль, що мати не шукає мене під тим столом, тож заплакав, а може, й трубно заревів, бо ноги довкола сполошилися, замоталися, а чиїсь руки витягли мене з-під столу й поривно притисли— до м'яких, колихливих грудей, і я відчув безпорівняльний запах матері, її лагідні руки, її тепле дихання й гарячі вуста, з яких тепло сходили ніжні примовки, бо я ревів, не перестаючи, й ніяк не міг заспокоїтися.
Це один епізод того фільму, а другий лучився до цього без плавкої переключки, а грубо примонтований.
Густі фіолетові сутінки, і ми йдемо хідником чи дорогою: розсипані постаті — одні попереду, інші позаду, хто попарно, хто сам, а в одному місці — троє. І всі ті люди кричать, а мене веде за руку батько. Мати — попереду із сестрою, веде якусь палку балачку. Враз вони зупинилися і щось гукнули тим, котрі йшли позаду, а тоді рушили через дорогу, по якій вряди-годи проскакували машини. І я відчув, що та дорога відрізала мене від матері, ніби опинялася в одному світі, а я в іншому; через це стьобнув мене непідробний жах, і, вирвавши з батькової долоні руку, раптом кинувся на дорогу, щоб дістатися до матері, бо конечно відчув, що її втрачаю.
І тут почув зойк. Страшний жіночий зойк, котрий розрізав повітря навпіл, а в ньому й мене, я злетів і опинився на чиїхось руках, а зойк обірвався, ніби в криницю впав. І настала якась чорна й негнучка тиша, але тільки на хвилю, бо в тишу ту раптом увірвалися розпачливі голоси, і плач, і лементування — ось як загинула моя матір. Вона побачила, що я вирвався від батька, котрий був більше як напідпитку, й кинувся на дорогу, а в цей час бозна-звідки з'явилася машина; мати з відчаєм кинулася мені назустріч, але не я, а вона потрапила під колеса, бо я до машини навіть не добіг. Підхопив мене на руки, як оповідав пізніше батько, чоловік материної сестри, бо сам батько, хоча й п'яний, щосили мотнувся до матері і до машини, яка різко зупинилася...
Цього фільма проздовж життя я прокручував не раз, бо це найболючіша історія в моєму бутті, адже виходило, що причиною материної смерті був таки я, хай і несвідомо й мимовільно. Отже, зустріч із жінкою, яка мене так незбагненно стурбувала, у якийсь спосіб поєднався із цим фільмом, хоч зв'язувальних ниток я ще не бачив. Тому, повернувшись додому, витяг фотоальбома, де зберігалися нечисленні материні фотокартки (їх було тільки чотири) — конче хотілося їх побачити. Річ у тім, що по-справжньому матері я не пам'ятав, тобто бачив якусь постать із вийнятим обличчям. Обличчя ж на фотокартках, які збереглися під її ім'ям, робились у рівночасся: мати-дів-чинка, мати-підліток, мати серед випускників свого класу, і нарешті — подружнє фото із батьком, оце й усі! Коли ж розглядав зображення, завжди здавалося, що на них зображено не одну людину, а чотири різні, хоча й чимось схожі поміж себе. А найдивніше: в уяві ті обличчя не прикладалися до того півстертого образу, але все-таки живого, не відбитого на папері, який у мене часом виникав. Сьогодні ж роздивлявся ті обличчя із химерного передзавзяття: чи не схожа моя матір на жінку, котра мене так стурбувала. У тверезо мислячого читача може виникнути резонне запитання: а чи не досить було швидкого порівняння з материним образом, що його мав би вивчити напам'ять? Очевидно, ні, бо кажу: всі чотири зображення ніби подавали різних людей, а не одну. Я ж бажав вдивитися уважніше, хтозна й чому, просто бажав та й усе!
Тож вимкнувся зі світу. Очі стали, ніби кишенькові ліхтарики або прожекторики, які яскраво освітили те обличчя; мені здалося, що якась далека подібність є між матір'ю та Н., ледь-ледь прозначна, ледь-ледь уловима, ніби павутиною прокреслена риска. При тому не в першій, ні в другій, ані третій, а таки в четвертій світлині, тобто останній. І знову-таки, навіть не в ній. Просто четверта фотокартка наблизила мене до п'ятого зображення, яке на фотопапері не відбилося, а тільки в моїй пам'яті, і яке тільки вряди-годи в ній проявлялося — саме те, яке засвітилося до мене, коли блукав між чужих ніг під столом, шукаючи материних, і коли піднявся край скатерки, і пролунав ніжний її голос. Здається, саме тут і вловлювалася та подібність, яка мене стурбувала. Але логіки з'єднання збагнути не міг та й чи була вона? Найпевніше, це одна із чергових ігор випадковостей збігів — чи ж такого в житті не буває? Досить, наприклад, згадати, як я свого часу зустрів химерного дідка, котрий всерйоз переконував мене, що я як дві краплі води схожий на його сина. Невдовзі після трагедії з матір'ю, минув по тому рік чи більше, батько, щоб позбутися важкої туги, використав з'явлену на роботі можливість і перебрався до Києва, а я разом із ним. Тобто батько хотів порвати нитки тієї драми, але, як розповів невдовзі перед смертю, не так заради себе, як заради мене — весь час боявся, що ця історія згубно подіє на формування мого характеру, тобто, щоб я не звинувачував себе, як винуватця материної смерті. Саме тому цю історію довгий час мені затуманювали, говорячи, що то не я вибіг на дорогу, а син материної сестри, мій брат у перших Микола, до речі, його я довгий час не знав, бо батько до Житомира не їздив, відтак і я, отже, стосунків із материною сестрою не підтримував. Однак якось той Микола приїхав у своїх справах до Києва, розшукав тут і нас. Я повів показувати йому красоти міста, отут він мені все й розповів, власне, я в нього те випитав, бо й сам мав підозру, що в цьому мене дурять; випитав, як то кажуть, собі на голову, бо відтоді ця історія застрягла в мені не тільки болючою голкою, як досі, а невирізаною із тіла кулею.
Однак цілковито не був упевнений у припущенні, що Н., оця новооселена в нашому будинку жінка, таки подобала на мою матір. Загалом, логічний ряд тут елементарний: зустріч з незнайомкою мене стурбувала перший силогізм; вона мені здалася віддавен знайома — другий; з-поміж колишніх знайомих чи навколишніх облич такого я, здається, не зустрічав — третій; стосовно жінок, болісне переживання у мене зв'язано тільки з матір'ю — четвертий. Отже, умовивід: вона нагадала мені матір, у смерті якої я був опосередковано винуватий. З другого боку, щось у мені протестувало й переконувало: довільно зв'язав нитки. Знову згадаю другу частину повісті Валерія Шевчука "Двоє на березі": там я довідався про існування власного двійника. А який між нами був зв'язок? Та ж ніякого. Так само може бути й тут, отже, все це бридня, —гра моєї схвильованої психіки, чи, точніше, ніколи не заспокоєної, в ліпшому випадку, чергова гра випадковостей...
Тут хочу втрутитись у розповідь я, автор оповідання, до цього місця мій приятель про свою пригоду розповів, я ж розповідь і записав. Ну, що ж, цікавий випадок і не більше. Але існують ще записи в блокноті, які мені довелося розшифровувати; вони, зрештою, робились у продовження цього психологічного акту, не історії — нагадую, ніякої історії тут нема. Є система психічних постулатів із здогадним, а отже, умоглядним зв'язком. Спершу я хотів розписати ті записи оповідним стилем, як це вчинив вище з приятелевою усною розповіддю, а потім вирішив, що ліпше подати їх документально, принаймні найцікавіші їхні шматки, а власною оповіддю чи розмислами їх доповнювати: хочу тут щонайменше бути присутній сам — не про мене йдеться, а про одне із зачинених дверей іншого "я".
Отже, подаю кілька записів із щоденника.
ЗАПИС ПЕРШИЙ
Зустрівся з Н. утретє. Те саме враження. Вона мені глибоко симпатична, але це не сексуальний інтерес, щось інше, що? Не відаю. Неймовірно вабить її обличчя. Не тіло — обличчя, дивна притягальна сила, що викликає... Гм, гм, спогади з дитинства. Тільки з дитинства! Матір? Не знаю. Здається, так, але іншого разу — ні! Сьогодні, приглянувшись, переконався ще більше: таки схожа вона на матір. Але певним чином і ні. Тобто на те обличчя ніби наклалося кілька, які частково проступають, частково покриваються. Тепер знаю: Н. живе в моєму під'їзді. Помітила мій інтерес, від того — горда незалежність і відчуження. Ха-ха!
Після цього запису в блокноті — малюнок; знаю, що приятель по-любительському малює, але не фарбами — олівцем. Тут зображено жіноче обличчя: і справді довгообразе, з великими очима, подовженим носом, пухкими в'ялими губами та гострим підборіддям — мені воно теж здалося негарним. Ясна річ, без жодного виразу, тільки обрис. Але дивно не те: па цього образа приятель наклав ніби інше обличчя, тобто іншого обриса, з'єднуючи в одному два. Здається, перший обрис — материн, щодо другого, то про це розповідає інший запис, зроблений так само протоколярно, короткими реченнями.
ЗАПИС ДРУГИЙ
Починав туманно пригадувати. Двір, у якому я жив до п'ятого року. Це в Житомирі. У ньому три будинки, в кожному по кілька родин. Наша — в частині центрального. Двір великий. Порослий моріжком. Огороджений од квітників парканчиком. Тут ми, діти, й гралися. Моє перше закохання — дівчинка Ната, якій чотири роки. Жила в лівому бічному будинку. Яскраво зелена трава. Ми бігаємо, падаємо, перекидаємося, борюкаємося. Та раптом несподіване. Ната широко розставила ноги і їй на ноги струмками полилася рідина. Дивилася на мене із жахом. Я ж розреготався.
