Хтось із дитинства - Шевчук Валерій

1.

Тут немає історії, хоч, па мою думку, оповідання зумовлює виклад саме її, але людське життя складається не лише з історій, але й емоційних, а часом позасвідомих течій, котрі й творять нас, як одну із річок буття. Зрештою, все, що я хочу розказати, відбувалося не зі мною, автором, а з моїм приятелем, жуком-самотником, як люблю його прозивати; він має своєрідне переконання, що, коли в людини є душевна незлагода, їй треба йти не до психолога, лікаря, священика, а до митця, а що з митців знає тільки мене, доводиться виконувати для нього ролю душпастиря, хоч, кажучи відверто, бути душпастирем — не моя місія, можу тільки безсовісно використати оповідані речі, як сировий матеріал для власних фантазій, а це не завжди подобається тим, що сповідаються. Але мій приятель, звісно, справжнього прізвища його не назву, тим визначальний індивідуум, що нітрохи не ображається на спотворені моїм мистецьким утручанням його житейські колізії, де він (у мене) не завжди виступає як цяця й ляля. Отож приятель має від нашого спілкування якусь не зовсім збагненну мені сатисфакцію; дістаємо тут ідеального варіанта, коли і вівці цілі (оповідач) і вовки ситі (митець, тобто я), а чого іще бажати?

Цього разу приятель притяг з собою блокнота, в якому в жахливому неладі складено ряди вельми розхитаних літер ~ я мав ту абракадабру розібрати й розгадати, що, в міру сили своєї, вчинив, тут допомогла мені моя архіографічна підготовка, як фахового історика, тим то це писання й стало можливе. Відтак в оповіданні будуть присутні два "я" — моє, авторове^ його, оповідача — форма,яку любили використовувати ранні модерністи, отже старомодна, але де дітися? І в старомодності можна знайти свій шарм! Додам іще в оцьому вступі, що мого героя описано в другій частині повісті "Двоє на березі", оповіданні "Жінка-змія" та епізодично чи надто модельовано, тобто відтягнено від правдивого житейського образу, в інших місцях, тобто цей герой у моїх писаннях має досить сталу прописку. А що факти його в мене бувають перебріхані, то хай це читача не дивує, така вже специфіка літературної творчості. Щоб було зрозуміло, приведу приклада: в "Оказії не на щодень" (друга частина повісті "Двоє на березі") говориться, що герой не мав батька, а тільки матір, при тому батько загинув в автомобільній катастрофі. В житті ж, тобто насправді, з моїм героєм було навпаки: батько в нього був, а загинула мати, але в творі мені було пригідніше вжити перекрученого варіанта. Чому про це нагадую? А тому, що тут йтиметься саме про ту трагедію з матір'ю мого приятеля.

2.

Ця жінка з'явилася в нашому домі раптово, а може, я раптово її побачив, зрештою, подія для мене, старого парубка, абияка — яке мені діло до того, що з'являється якась там жінка? Але річ у тому що, зирнувши на неї, відчув раптом щось дивне. Це не було захоплення чи ураження, інтерес чи відраза, потяг чи відтручення, як трапляється в нормальних випадках при випадкових зустрічах, тобто коли виникає елементарна біологічна реакція на первісне скрешення супротилежних енергій — це було схоже на глибинне почуття тривоги, коли людина ще цілком безпечна, але починає прочувати з'яву небезпеки. Зрештою, й це неточно сказано, можливо, точніше: було це легке затурбування, при цьому здалося, що сексуальні чинники тут не грали жодної ролі, хіба звернули мою увагу на трохи зависоко поставлені гострі перса, ніби жінка вживала штучні підкладки. Вона на мене уваги не звернула, хоч облила водою зелено-холодних очей, оточених, як мені здалося, пухнастими віями; її обличчя не назвав би гарним: довгообразе, а довгообразі мені не подобаються, з досить протяглим носом, із видимими ознаками старіння, які однак її зовсім не потворили, а навпаки, додавали певної пікантності, а загалом те обличчя було трохи маскарадне, як в актора, котрий грає в міраклі, бо застигле, навіть повні губи не чуттєві, а якісь загуслі чи неживі. І лишень кілька речей дивно освітлювали те лице: ямка на лівій щоці й родимка над горішньою губою, майже біля краю рота. Усе це вихопив поглядом і ніби сфотографував.

Загалом кажучи, і кожен чоловік тут мені признає рацію, всі ми, незалежно від персонального ставлення до жіночої статі (негативного, позитивного, приязного чи захопленого), маємо звичку чи потребу пасти їхні обличчя, чи постаті, чи відповідні пункти й частини тіла — все це на рівні інстинкту, тобто живої біологічної реакції, але раз глянувши, навіть вразившись, миттю про те забуваємо — вони, ті обличчя, вимиваються з нашої пам'яті, як осіннє листя під струменем поливної машини. Бувають і винятки: якийсь листок так уклеюється в асфальт, що його змиває другий чи третій злив, а чи він сам спокійно розкладається в первісне ніщо. Але цього разу сталося щось цілком протилежне: я йшов на роботу, їхав у трамваї, потім працював, потім обідав і так далі, а те обличчя від мене ніде не дівалося, так ніби й справді я сфотографував його своїм єством, і воно відбилось у моєму мозку, як парсуна якогось ідіота на майці піжона. На такі випадки існує формула: закохався з першого погляду, але річ у тому, що я зовсім не закохався і за природою старого парубка, давно відучений від подібних безумств, бо забагато в мені не так мудрої, як мудрасної іронії, та й сексуально, як вже казав, та жінка зовсім не була приваблива: вона лишень тривожила мене, ніби щось чи когось посилено прагнеш згадати, але ніяк не можеш — воно блукає біля тебе тінню, але зі світу тіней не виходить. Отож мені чомусь здавалося, що те обличчя також було зі світу тіней, але до жодного реального спогаду начебто й не підводило. Одне тільки спалахнуло в мені, як магнієвий полиск: "Це хтось із дитинства!" Не відаю, чому саме це подумав, і безглуздо, майже цілий день, брьо-хавсь у глибинах пам'яті, намагаючись видобути звідти цього образа, при цьому мав переконання, що шукати далеко не треба, а розгадка поруч, як то кажуть, на носі. Отже, обличчя мені здалося знайомим, навіть, дуже знайомим, болюче знайомим, інакше б не зміг би так довго втримати його відбитка в мозку. Логічний складник умовиводу: коли воно тобі знайоме, отже, ти його десь бачив, згадай — і всі проблеми! Але біда в тому, що згадати нікого з таким обличчям не міг. Признаюся, що цей день у мене був ніби праця у фотоархіві: перебирав в умі сусідів, яких знав у дитинстві (поле пошуку мого чомусь обмежувалося таки дитинством), знайомих батьків моїх, знаних родичів, тобто прикликав у пам'ять світ облич мого дитинства — це ж обличчя до декого наближалося, а до декого ні, а від тих, до кого наближалося, швидко віддалялося. Таким чином мій логічний умовивід розпадався чи розвалювався, як недоладно збудована споруда, якою він зрештою і був. Отже, можливість розгадати ребуса відпадала, а що я недавно прочитав повість свого знайомого, якому й довіряю цю історію, "Жінка в блакитному на сніговому тлі", то подумав: чи не є ця сьогоднішня аномалія залишком враження від тієї повісті, а може, навіть явищем реінкарнації, описаним там? Але річ у тому, що я в такі дурниці не вірив, про що відверто сказав писаці-приятелеві, але під впливом його естетичних словесних маніпуляцій признав, що це може використовуватися, як прийом для пізнання тих глибин людського єства, які перед видимим зором зачинені, оті "зачинені двері нашого я", за термінологією того ж мого знайомого письменника. Він, зрештою, має право вигадувати будь-які дурниці, хоч би і з переселенням душ, а мені, людині реальній і тверезій, навіщо те?

Заспокоївся лише під вечір. Повернувшись додому, прийняв ванну і, змив із себе куряву дня, а що частину тієї куряви складала зустріч із тією загадковою жінкою, то й вона, жінка, з мене змилася, погуркотівши із водою в труби каналізації — я припинив це навадження резонною гадкою: "А чи воно мені треба? А коли не треба, то задля якого біса мордуюся?" І я мордуватися перестав, тобто щасливо про ту зустріч забув: дурниці на те й дурниці, аби на них не зважати.

Але біда в тому, що жінка поселилась у моєму домі, отже, перше враження можна було злити в каналізаційні труби життя, але я був приречений на інші принагідні зустрічі, котрі враження й тривогу мою знову й знову поновлювали б, хоч, з другого боку, тверезо сподівався, що при повторних зустрічах навадження, чи одур, атрофується, а відтак щасливо зникне, і жінка перейде у ряд істот, одягнених у трохи іншу, відмінну від чоловічої, одежу, до яких інтерес у мене зберігається цілком на платонічному рівні, а зберігається тому, що я нормальний мужчина без сьогочасних голубих чи якихось інших вивихів, але мужчина, можна сказати, самодостатній — такими були, до речі, в давнину відлюдники та філософи, Григорій Сковорода, наприклад.

Отже, друга зустріч із Незнайомкою, назвемо її Н. не забарилася: все відбулося точнісінько за тією ж схемою, як і першого разу, і знову цілий день тримав відбите в мозку, як на майці піжона, те обличчя і морочив собі голову, коли й де воно мені зустрічалося і чому так мене турбує. Цього разу мені здалося, що Н. нагадує мені матір.

Але тут дещо треба пояснити. Річ у тім, що матері я майже не знав, вона загинула, потрапивши під машину, коли мені було чотири роки, і це сталося не в Києві, а в Житомирі, де ми тоді мешкали. Той епізод відбивсь у моїй пам'яті яскравим, навіки вкарбованим у тямку фільмом. Ми пішли в гості до тітки, материної сестри; було типове застілля: густі запахи їжі й трунків, від яких мені, малому, паморочилася голова, бо я їх вдихав; якісь голосні балачки, обличчя —самі обличчя, ніби вирізані з картону, підвішені над столом на білих нитках, котрі мали рухливі вуста, що швидко чи й повільно стулялися й розтулялися; якісь пісні, які верескливо співалися тими ротами, і я, уражений гротескною потворністю зібраних там людей, загнавсь у куток і, німо дивився; відтак конче захотів сховатись од них (а може, це була така дитяча гра?), тож поповз під стола, де стало мені ще дивніше, бачив-бо краї скатерки, в яку всовувалися коліна, жіночі й чоловічі ноги стояли при цьому, ніби дивні стовпці, часом вони зворушувалися чи тупцю-валися. І я сидів поміж тих стовпів у півмороку й розширеними очима дивився, намагаючись упізнати, де чиї ноги і котрі із них материні; коли ж торкнувся одних, жіночих, скатірка піднялася і до мене зирнуло веселе, розсміяне обличчя, але не материне, а тітчине, я її по-дитячому називав тьотя Ші, і вона почала щось проказувати до мене солодкавим, розтяглим голосом, немилосердно сюсюкаючи.