Володимир - Скляренко Семен
Князь не спав. У теремі панувала тиша, ніде не горів вогонь, один світильник блимав у сінях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гінці з Подолу. Вони повідомляли, що на валах тихо, в стані Володимира не чути нічого...
Багато, дуже багато було діла у воєводи Блюда. Вивезти бояр, мужів ліпших Гори, зняти з валів у передградді і послати понад Дніпром воїв, — добре, що Блюд раніше про це подбав, усе приготував. Але дісталось і цієї ночі...
Усе своє життя Блюд дбав, — так думали люди, — про когось — князів, княжичів, Гору. Насправді ж думав він тільки про себе.
Навіть жони своєї Блюд не любив, а дітей не мав — про кого ж міг турбуватись і дбати воєвода?
У домі його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срібла й за всякої нагоди й за всяку ціну намагався примножити своє добро.
Цієї ночі Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подію й послав до Родні під охороною гриднів усю скотницю Ярополка — так велів князь, саме там вона була потрібна.
Але не забував Блюд і про себе — згинаючись під вагою, одніс додому, закопав під грушею, що росла на межі його дворища з воєводою Воротиславом, один міх з золотом і сріблом...
Була пізня година ночі, коли князь Ярополк разом з Блюдом, воєводами й кількома десятками гриднів проминули ворота Гори, переїхали міст, стали спускатись Боричевим узвозом.
Воріт за ними вже ніхто не зачиняв, моста ніхто не піднімав — на Горі нікому було це робити, — порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком і його дружиною.
Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували — в передградді й на Боричевому узвозі.
Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди він дивиться, що бачить у пітьмі ночі?
— Ой княже, лихо! — скрикнув Блюд.
Усі вони на якусь хвилину зупинились і прислухались.
Від Подолу долинув крик великого множества людей, глухі удари, в темряві спалахнуло чимало вогнів.
Кілька вершників мчали на конях угору Боричевим узвозом. Воєводи й гридні вийняли мечі.
— За Подолом іде січа! — зупинився біля князя Ярополка тисяцький Путша. — Це смерди з'єднались з воями Володимира і б'ють дружину на валах.
Блюд і воєводи оточили Путшу.
— Звідки вони зайшли? Де стоять? Чи є вої на березі Почайни? Чи вільний ще Боричів узвіз?
Путша ще раз відповів, що січа йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричів узвіз ще вільний.
Та їм і самим було видно: вогні — чимдалі їх було все більше й більше — палахкотіли на валах, на Подолі біля торгу.
— Швидше! До Почайни! — заволав Блюд.
І всі вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному відсвіті вогнів з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи передніми ногами й присідаючи на задні, бредуть у чорну пустку ночі коні, як сполохані князь, воєводи й гридні позирають і позирають на Подол.
Коли вони доїхали до кінця Боричевого узвозу, вогні смолоскипів були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усім Подолом, вривався в передграддя.
Тільки тут, у кінці Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, і вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березі.
Важко сказати, що робилось тоді тут на лодіях. І князь Ярополк, і воєводи його, і гридні діяли, як уві сні, у них була тепер єдина мета — попасти на лодії, одірватись від берега й тікати.
Деякі з них встигли вибігти на лодії походнями, перекинутими на берег, деякі стрімголов котилися з круч, забродили в воду й там дерлись на насади, сам князь Ярополк, спускаючись у лодію, посковзнувся, мало не впав у воду, промочив ноги.
А все ж вони вирвались — князь Ярополк з старшою дружиною сіли на великий насад, що одірвався од берега й швидко поплив за течією, ззаду за ними попливло ще чимало лодій, на яких сиділи й вдивлялись у темряву, приготувавши списи, гридні.
— Ми вчасно залишили Гору, — прошепотів князеві Блюд, що сидів у насаді поруч з ним.
Ярополк мовчав. Він тікав, як вовк, з города Києва, його дружина, що сиділа разом з ним, нагадувала збісілих голодних псів. Може, хоч тепер скруха й жаль за минулим краяли його серце, може, хоч тепер, раз у житті, зрозумів він, що жив не по правді, шкодував за содіяним і картав себе за бездоб пролиту кров?
Ні, не про це думав князь Ярополк: палаючий Київ відступав усе далі, вниз, чорні береги тікали за обшивкою насада, і такі ж чорні думки пропливали в його голові; він ненавидів світ, проклинав брата Володимира, мріяв про люту помсту.
Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, він буде безжальний і немилосердний до свого брата, він зітне голови тисячам людей, що прийшли з верхніх земель і нині подолали Київ, о, як затремтить і здригнеться Руська земля, коли він повернеться сюди!
— Вони ідуть Боричевим узвозом, — говорив Блюд. З Дніпра їм було видно, як люди з смолоскипами в руках поспішають вгору узвозом, сюди, аж на плесо, долітали їхні крики, ось вогні зупинились біля воріт, щось там спалахнуло, почало горіти.
— Добре, що ми вирвались, княже, — хижо шепотів Блюд. — Доки вони одоліють Гору, ми будемо вже далеко, вої ідуть берегом. Ні, тепер Володимир нас не дістане! А ми ще повернемось сюди.
5
Десь опівночі князь Володимир вийшов з свого шатра. Було темно. Близько стояла, перемовляючись між собою, старша дружина — князь пізнав голоси воєвод Кирси, Спирки, Чудина. Він підійшов до них.
— Либонь, скоро й почнемо.
— Полки готові, княже. Ждемо гасла з Києва.
— Здається, вони вже рушили... Усі прислухались. Десь у темряві й тиші, які оповивали Подол, передграддя й Гору, почувся шум.
— Мовчіть! — крикнув воєвода Кирса на воїв, що гомоніли недалеко на валу.
Вої замовкли. І тоді зовсім виразно з глибини ночі, спочатку глухо, а далі дужче, до них долинув шум і багатоголосий крик людей. Ще хвилина — і вони побачили вогні, тут-там серед темряви горіли смолоскипи, їх було все більше й більше, вдалині, здавалося, переливався жар.
Це була хвилина, якої всі ждали. З кількох боків Київ оточили вої Володимира, а на поміч їм вставала ще одна сила — перед ними вирував, шумів, весь горів вогнями Подол.
І вже через рови бігли роб'ї люди, вони кричали, що на верхньому валу і на всьому Подолі немає Ярополкової раті — усі вони повтікали вночі; незабаром прибігли смерди й з передграддя. "І на Горі, — говорили вони, — немає воїв, на городницях не видно сторожі, князь Ярополк з воєводами й мужами утік вночі до пониззя".
Полки князя Володимира рушили разом від Дорогожичів, з лугів за Оболонню, з Перевесищанського лісу вирвались комонники, земля загула від кроків тисяч ніг і тупоту коней, шум долинув і з-за Дніпра, вої перепливали на лодіях і конях плесо, город Київ упав.
Князь Володимир в'їжджав до Києва на чолі старшої дружини під знаменом батька свого Святослава, на якому були вишиті два перехрещені золоті списи, за ними їхали ринді, гридні.
З трепетом дивився Володимир на город, який покинув багато літ тому, й не впізнавав його. На Оболоні, де колись хижі стояли серед лугу на поприще одна від однієї, вся земля була зорана й покопана, всіяна домами, халупами, землянками. На Подолі навкруг торгу й над берегом Почайни виросло багато нових теремів з клітями й підклітями, склепами й коморами; тереми ці й дворища, розгороджені високими тинами, тягнулись аж до гір, утворюючи конці.
Змінилось і передграддя. Володимир пам'ятав, що тут раніше просто в землянках жили кузнеці, гончарі, скудельники та кожум'яки, недалеко від воріт Гори був один тільки кам'яний терем княгині Ольги і кілька дерев'яних — бояр; а тепер нові добрі тереми — кам'яні й дерев'яні — оточували всю Гору, вони, здавалося, наступали на землянки кузнеців, ремісників, розчавлювали їх.
Де не їхали вої Володимира, їх радо вітали кияни, на Подолі в одному місці воєводи з Новгорода зустрічались із земляками — новгородськими купцями, там перелякані хозари частували воїв медом і олом, ще в одному місці свіон обнімав свіона, посеред торгу вже палало високе вогнище перед дерев'яним Волосом, що стояв без срібних вусів — їх уночі, як таті, вирубали з дерева вої Ярополка.
І скрізь навкруг — на крутих схилах над Глубочицею, що вилась до Почайни, над швидкою Сітомлею, яка струмувала з Щекавицького лісу, на концях Гончаровому, Кожум'яцькому — стояли люди, чулись жваві голоси й крики.
На Подолі князя Володимира зустріли й ті люди, які вночі вдарили в спину полкам Ярополка.
Вони ждали його недалеко від торгу, на широкій, обсадженій липами площі; їх було кількасот, деякі на конях, з мечами й щитами, деякі — піші, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках.
Володимира вразив один із них — старий, сивий уже чоловік, слутий на ліве око, що сидів на коні попереду всього земського війська.
— Чолом тобі б'ємо, княже Володимире! — промовив чоловік.
— Слава князеві Володимиру! — закричали всі вої.
— Хто ти єси? — запитав старого Володимир.
— Я — воєвода Рубач, — відповів той.
— Ти служив у Ярополка?
— Ні, княже Володимире! Я ходив з отцем твоїм Святославом на ромеїв і привіз до Києва меч його і щит... Та я віддав зброю не в ті руки: князь Ярополк повернув їх супроти людей руських...
— А мені і руським людям служитимеш?
— Я вже послужив і служитиму, скільки маю сил, княже! — відповів воєвода Рубач, і з єдиного його ока викотилась сльоза.
Увагу князя Володимира привернув ще один воїн, чоло якого перетинав глибокий шрам, він стояв позад воєводи Рубача.
— А ти хто єси? — запитав князь Володимир.
— Тур, — коротко відповів той.
— Але хто — ремісник, смерд, робочич?
— Гридень...
— То ти служив у князя Ярополка?
— Ні! Я гридень князя Святослава, Ярополк забрав у мене меч і щит.
— Спасибі тобі, Туре, за те, що добре служив отцю моєму й допоміг мені... Хочу пожалувати тебе. Тур повів плечима.
— Мене пожалувати? О ні, княже Володимире, пожалування не треба... Навіщо воно мені? Та й за що жалувати? Не я один, багато людей допомагали тобі.
— Ти дивний чоловік, Туре! Хіба ж хто відмовляється від пожалування? Тоді скажи, чого б ти хотів?
— Верни мені меч і щит, що їх у мене забрав Ярополк.
— Дайте гридневі Туру меч і щит! — велів князь.
6
Серед людей, що зустрічали князя Володимира в передградді, стояла немолода вже жінка з привабливим, але трохи суворим обличчям, тонкими бровами, ледь вицвілими, проте теплими карими очима, в темному платні й з такою ж хусткою на голові.
