Володимир - Скляренко Семен
Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.
Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав?
"Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва..."
Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.
Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці* (*Б а р м и ц і — напліччя, підвіски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі — неспокійні, тривожні.
— Чолом б'ю князеві Володимиру, — прохрипів незнайомий.
— Будь здоровий. Хто ти єси?
— Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.
— Вийдіть! — велів Володимир.
Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.
— Ти — Блюд, уй Ярополка-князя?
— Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?
— Прочитав, але не розумію... Що ж ти скажеш, воєводо?
Блюд приклав руки до серця.
— Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям...
— Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?
— Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона — грекиня Юлія, — це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.
Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.
— І нині я, — прошепотів Блюд, — не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.
— А що ти можеш сказати, воєводо? — руба запитав його князь. — Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: "Іду на ви", запропоную йому мир... От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.
— Я йому це говорив.
Воєводам, мужам київським скажи. Вони не тільки не послухають мене, а вб'ють.
— Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.
— Княже Володимире! — благальне промовив Блюд. — Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно...
Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу.
— Що ж ти замислив?
Блюд витримав його погляд.
— Я хочу чесно й вірно служити тобі і тому скажу правду... Уже давно на Горі чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. І нині я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, — і до ранку Ярополка не стане, і не буде ні січі, ні крові, а тобі буде честь і слава...
— Годі! — крикнув князь Володимир. — Чуєш, воєводо?! Я не хочу честі, до якої треба йти облудою, нелюба мені слава, окроплена кров'ю. Хочеш вірно служити мені й Русі — умов, приведи брата, а вже ми помиримось.
— З великим страхом, — сказав Блюд, відчуваючи, що йому пересохло в горлянці, — з мукою за кров і живот множества людей повів я тобі це, княже Володимире. Бачу твою правду — не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?
— Даю обітницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобі воздам велику, приязнь буде між нами.
— Княже мій, княже! — сказав Блюд. — Не відаю, коли це буде, недалеко ранок, і вже пізно зупинити січу, але я певен, що прозріє брат твій Ярополк і приведу його до тебе для миру й любові. Чи дозволиш мені тепер іти, княже, ніч коротка, ворогів багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всіх руських людей.
— Іди, воєводо! Мої вої проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слів.
Воєвода Блюд зав'язав бармиці, опустив личину.
Скоро вже й світатиме — високо на сході палахкотить денниця, в сяйві її в полі видно нібито краще, далеко.
Два чорні вершники — воєвода Блюд і риндя Згар — поволі їдуть від урвища до урвища, скрадаються в заростях над Дніпром, у верболозах.
Недалеко вже повинен бути і стан Ярополка. Воєвода схоплюється з коня, тихо шепоче:
— Ми не помилились?
— Ні, не помилились, воєводо, — стрибає з коня й Згар. — Проїдемо отак два поприща, — у півтемряві вимальовується довга простягнута рука, — завернемо ошую і опинимось у нашому стані... Будь певен, воєводо. Згар бачить уночі, як удень.
Воєвода мовчить, прислухається й раптом каже:
— Мені здається, я чую тупіт коня.
— Ні, воєводо, то лодія на Дніпрі. У полі тихо, я нікого не чую.
— Ти помиляєшся, я чую тупіт... Воєвода витягає з піхов свій меч.
— Ні, — спокійно промовляє Згар, — маю гостре вухо, але нічого не чую.
Тоді за одну блискавичну мить воєвода підносить меч, стинає голову Згара.
У полі тихо. Воєвода Блюд витирає меч об траву, вкладає його в піхви, стрибає в сідло, їде далі.
Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, він зупиняє коня біля одного з наметів, спішується, каже воєводам, що пильнують поля:
— Неспокійно там... Я виїжджав з риндево Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю... полунощні вовки бродять біля самого нашого стану...
Сли князя Володимира, як він велів, на конях доїхали до стану Ярополка вище від Любеча, зупинились на кручі, звідки видно було долину, полки, події на Дніпрі, княжий шатер вдалині, закричали раз і другий:
— Від князя Володимира єсми... Волимо говорити з Ярополком — князем.
Назустріч їм виїхало кілька воєвод, а між ними старшим воєвода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли?
— Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, — відповіли сли, — як до брата свого і як брату говорить:
"Не повинна бути вражда межи нами, брань між руськими людьми — то пагуба, хочу утвердити мир і дружбу".
Воєводи київські вислухали слів Володимира, веліли їм чекати, самі ж помчали до княжого стану.
Князь Ярополк ждав їх, одягнувши срібною ниткою шите блакитне платне, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем біля пояса, стояв недалеко від свого шатра, навкруг нього товпились мужі з Гори, тіуни ратні, тисяцькі.
— Хто то прибув? — запитав він.
— Сли Володимира.
— Що говорять?
Воєводи, що зустрічали слів, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали:
— Ми веліли Їм ждати твого слова.
Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блідий стояв він біля намету, дивився на стан, лодії на Дніпрі, слів Володимира, що все сиділи на конях і ждали його слова далеко в полі.
Це була година, коли вирішувалась доля його самого, Київського столу, всієї Русі. Ще не було пізно — коли б Ярополк згодився в цю годину взяти мир з своїм братом, може, у віках полинула б слава Володимира і його — Ярополка, може, багато людей не пролило б своєї крові й не наклало головами, а засіяли житом землю. Слова Володимира були такі прості, зрозумілі, щирі, що навіть у Ярополка здригнулось серце, щось йому владно говорило: "Не йди на брань, послухай свого брата". І саме в цей час один з воєвод, уй Ярополка Блюд, торкнувся його рукава, примружив очі, показавши, що хоче з ним говорити, одвів його набік, тихо сказав:
— То є лжа й облуда, не може противу тебе стати брат твій менший Володимир, якоже синиця на орла брань сотворити. Не бійся, княже, Володимира — сина рабині, наше воїнство достойно зустріне його воїв, жде тебе перемога на брані.
Князь Ярополк вже не чує голосу серця, швидким кроком повертається до свого шатра, зупиняється, каже воєводам, які зустрічались із слами князя Володимира:
— Перекажіть їм, що я не хочу говорити з сином рабині.
4
І досі на кручах і в пісках вище від Любеча, на крутому правому березі, коли одшумить весняна вода і з глибин дніпрових виринають глейовища й жовті піски, — скрізь там біліють людські кості, побиті черепи, іржаві мечі і списи, поламані сулиці.
Вої князя Ярополка і князя Володимира зустрілися на високій кручі, яку в пізніші літа, ніби бажаючи змити людську кров, прорвала, розрила, розмила вода, там, на Старику, як називають це місце люди, нині голубіють озера, росте осока, самітні чайки тужать над водою й кущами.
Це була дуже люта, кривава січа, бо тут збилися всі лодії Ярополка, сюди ж прибуло багато людей пішо й комонно з Києва і всіх земель — князь Ярополк розумів, що коли він не зупинить північного війська біля Любеча, то воно швидко розтечеться по Дніпру, перекинеться на Десну — і тоді йому важко доведеться в Києві.
Січа почалася поприщ за десять від Любеча, в дуже вузькому місці на Дніпрі. Князь Ярополк велів поставити на укоті й в'язати між собою мотузами й гужвою більш як п'ятсот подій, — так на Дніпрі була створена заслона, крізь яку не могли, здавалося, прорватися лодії Володимира.
Ярополк мав на мислі ще одно — він велів покласти з лодії на подію дошки, і на Дніпрі з'явився міст, по якому вої могли переходити з берега на берег.
А тим часом на березі рать стала проти раті: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списів, — бородаті бувалі вої, що мусили прийняти перший удар, за ними — пращники й лучники, що мали випустити в синє повітря перед собою тисячі стріл і гостре каміння, далі — вої з короткими сулицями й мечами, а позаду — тьма озброєних мечами, сокирами, довбнями з прив'язаним камінням або залізними гаками на кінцях і просто дубовими чи грабовими дрюками чорні, роб'ї люди-вої.
Мав у запасі Ярополк і комонне військо — воно чатувало в ярах понад Дніпром, у полі, в лісах і гаях, готове було летіти вперед, тільки буде надоба.
І ще раз, коли раті зупинились, наперед виїхали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю... Ніхто з стану Ярополка не одповів їм, а натомість лучники і пращники випустили першу хмару стріл і каміння, тисяцькі і воєводи веліли воям іти вперед.
Ці люди хотіли жити, тільки вчора, може, ходили вони з ралом у полі, і от під їхніми ногами загорілась земля, на обрії встали чорні хмари, безжальний князь і ще безжальніша старшина наказали їм іти вперед, нищити інших, бо тільки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя їх самих і родин.
А стріли й каміння летіли вже з обох боків, ось рушили вперед, як велетенський полоз, вої Ярополка, ось вони зіткнулись з воїнством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючі люди, дзвеніли списи й сулиці, свистіли довбні й дрюки.
Багато разів сходились і розходились вої, раті то відступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров'ю...
А в цей же час бій почався і в полі, там вирвались з лісів комонники.
Ярополк і його старшина помилились, іхніх комонників ждали в лісах комонники Володимира, вони прийняли бій і самі вдарили на ворога, тепер кипіли береги й поле, ніде не було рятунку...
І навіть на Дніпрі вже точився бій — перед на цей раз вели свіони, їхні лойви й шнеки поволі підпливали до лодій Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали заковані в броню вої, червона кров заливала борти, цебеніла в голубі води...
Варяги не змогли пробити мосту на Дніпрі, полунощні полки сходили кров'ю, а вої Ярополка стояли за заздалегідь насипаними валами, до них підходила й підходила допомога.
Вечоріло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тільки напружуючи всі сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар і стояла на місці рать Володимира.
