Володимир - Скляренко Семен

Відтоді він ненавидів Ярополка разом з нею. Але що міг зробити колишній гридень, у якого забрали навіть меч і щит, могутньому князю?

Проте виходило, що людина з поля, ненависть якої загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один.

У городі Києві багато людей ненавиділи князя Ярополка так само, як і гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночі, ходила тепер по Подолу, по Оболоні — там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкіри — за шмат хліба, за куточок на ніч.

І тоді Тур узнав багато такого, про що навіть не міг думати, бувши в дружині княжій, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду.

Темна ніч. На Подолі й Оболоні не видно ні одного вогника, на сірому тлі неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Києві спить, спочиває, тільки десь удалині, біля Вишгорода, горять вогні — там стоїть з воями своїми князь Володимир.

На ці вогні й дивляться Тур і ще кілька чоловік, що сидять під хижею на Подолі.

— Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелі на виї наші, велику пагубу і гнесь нам творять. Мремо від гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина — м'ясо задавленої тварини.) не маємо, руб'я носимо на чересах, на попелі спимо, яригою вкриваємось, — говорить чоловік, у якого глибоко запали очі, вилиці нагадують висхлі кості, руки схожі на вузлувате коріння.

Тур знає цього чоловіка — це Давило, убогий смерд, що жив багато літ за Горою в хижі, мав там клапоть землі, тяжко працював, годував жону й дітей.

Нині вої Ярополка розкидали його хижу, на землі Давила викопали рів, от і пішов він з жоною й дітьми на Подол, викопав землянку в кручі над Дніпром — задушна* (*Задушний — людина, що нічого не має за душею.) людина.

З темряви долітає інший, хрипкий голос, що часом переривається сухим кашлем:

— А вже що вони уготували?! Дійдеш до річки — зупинять за побережним, перевезуть через річку — візьмуть перевозне, дійдеш до города — зупинять біля затвора, перейдеш через міст — візьмуть мостовщину, пустять через ворота — візьмуть мито, на Гору — візьмуть явлене, на ваги покладуть — помірне...

— Розбійник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають і умножають скотниці, суровством все в нас забирають...

Догоряють вогнища у стані князя Володимира. Низько над обрієм висить, але скоро зайде за хмару вечірниця. Десь далеко за лівим берегом у полі черкає й черкає небо сліпуча блискавиця. Вгорі переливається, мерехтить Волосінь* (*Волосінь — Плеяди, Волосожар.).

Під хижею тихо. Люди говорять пошепки — може, десь близько стоїть у темряві тіун, ябетник, а то й послух княжий.

— І вже добра нам від Ярополка не ждати, — каже все той же чоловік Давило. — Зла Гора, а він ще більше; з Володимиром, либонь, буде краще — наш-бо то князь.

— Чому ж наш? — виривається в Тура.

— Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... — глузує Давило.

— Був гриднем, а нині людина з поля, — глузливо відповідає й Тур, — непотрібен я Ярополку.

— То й краще, чоловіче Тур... — говорить Давило. — Князь Володимир не від якоїсь угорської князівни, а від простої руської дівчини.

— Від якої? Де ж вона? — пересихає в горлі в Тура.

— Оцього, чоловіче, я й не знаю. Що була вона — була, що від неї князь — і то правда, але де сама — і я, і ніхто не знає... А може, й не треба знати — нехай живе в полі, поки прийде сюди її син.

Дивлячись на вечірницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить:

— Болить моє серце, страждає душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наіпаче татьбою правди ніколи не сотворити. За все Ярополка і бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу і Київ, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отців наших, берегти Русь...

Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому конці валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, діють, — бережіться, люди, ворог ходить близько, він причаївся на Горі!

Ось всі розходяться, біля хижі залишаються тільки Давило й Тур.

— Не знав я, що тебе прогнали з Ярополкової дружини, — шепоче Давило, — давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як і ми...

— Хто ж ви?

— Такі, як і ти, задушні люди.

— Говори зі мною одверто, — ловить у темряві вузлувату руку Давила Тур. — Я ненавиджу, чуєш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка — вони в мене все, навіть життя, забрали.

— Тоді ходімо! — підводиться Давило. — Отам збираємось зараз, — він у темряві показує рукою, — в кручах. Ходімо, Туре.

3

Вої верхніх земель посувались до Києва, розтягнувшись півколом від Остра аж до Білгорода. На них налітали часом Ярополкові дружини, що діяли вже не так, як під Любечем, уникали зустрічі в чистому полі, скрадались у лісах і налітали темними ночами, намагались бити воїв Володимира ззаду.

Проте ніщо не могло стримати воїв князя Володимира, вони розтікались навкруг, понад Дніпром і Десною, як весняні води, впав Остер, Вишгород, Білгород, передня сторожа бачила Київ, слідом за нею йшли і йшли полки.

Князь Володимир велить поставити свій намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись між Дорогожичами й Оболонню. День і другий Володимир пробує копієм пробити вали на Глубочиці, вої його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочиці, де піниться ручай, переходять його, видираються на верхній вал, рубають околля, нищать воїв Ярополкових.

Це — страшні дні, бо коли починається січа й вої сходяться віч-на-віч, кров тече по землі, збігає в Сітомлю й Глубочицю, виливається в Почайну.

Це — страшні дні, бо Ярополк, не надіючись на дружину, піднімає земське військо — княжі гридні женуть з Подолу, передграддя, Оболоні всіх чоловіків — старих, молодих і юнаків навіть — на вали, в рови, на видиму смерть.

А на самій Горі день і ніч підняті мости, зачинені ворота, якщо хто приїжджає на Гору, сторожі довго дивляться з високих веж і через прорізи в стінах і тільки тоді опускають мости, відкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота.

Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'їхались не тільки київські, а з багатьох земель і городів волостелини, посадники, воєводи, тіуни, мужі ліпші й нарочиті. Гора нагадує великий стан, в усіх кінцях її стоять навантажені всіляким добром вози, іржуть коні, ревуть воли, бігають, напуваючи й годуючи тягло, а вночі стережуть добро холопи, смерди.

Особливо важко на Горі вночі. Ворота зачинені, підняті мости, сторожа стоїть на стінах, дивиться в темряву, але кожному ввижається, що там, унизу, вчиняється й наростає шум, може, підступний ворог уже дереться на городниці. Хто там крикнув біля Перевесищанських воріт, чому риплять жеравці на воротах від Подолу?

Князь Ярополк також не спить. Неспокійний ходить він у темряві — то посидить у Золотій палаті, то вийде в палату Людяну, спускається в сіни, позирає на вікна, прислухається до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах.

Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пізньої ночі на Горі?

Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони ідуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешує вогонь, запалює свічку й ставить її в куточку на підлозі.

— Що скажеш, воєводо? — запитує Ярополк. Блюд важко зітхає й поволі говорить:

— Смутні вісті на цей раз у мене, княже.

— Вони прорвали вали?

— Ні, княже, вони не прорвали валів, боюсь, що їх рватимуть з двох боків...

— Я не розумію, що ти говориш, воєводо. Блюд стишує голос, схиляється до самого вуха князя, шепоче:

— Неспокійно на Подолі й у передградді, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю.

— Так ловити їх, нищити, аки псів.

— Ой княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всіх їх виловив. Мої люди ходять скрізь по Подолу, на Оболоні, в передградді, але нікого не можуть виявити.

— Спалити! — виривається в Ярополка. — Чуєш, воєводо, ой як би я хотів запалити весь Подол, передграддя і навіть Гору, аби все це не дісталось Володимиру.

— Це так! Сину рабині найліпше було б залишити вугілля та попіл, але як будемо самі?

Воєвода довго мовчить, дивлячись за вікно, де за Щекавицею видно вогні в стані Володимира, а потім каже:

— Думаю, княже, що нам треба вийти з Києва. Ми підемо до Родні* (*Родня — древня фортеця, що стояла над Дніпром, нижче від Канева.), там Володимир нас не одоліє, там зустрінемо печенігів, діждемось допомоги від ромеїв.

— Тікати в Родню?! Залишити стіл отців, Гору?

— Не думай, княже, що Гора так радісно зустріне Володимира. Хто він? Язичник, син рабині... Ще покійний князь Святослав хотів посадити його на Київському столі, Гора не його, а тебе попросила князем, він пішов до лапотників-новгородців. Буде йому й тепер на Горі як синові рабині...

Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось від болю. Він ступив кілька разів по світлиці, і в тиші терема звуки його кроків лунали, як грім.

Тікати в Родню?

4

Кілька днів і ночей тікало з Києва воїнство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею вої, зібрані з земель Сіверської, Деревської, Полянської, княжа гридьба виходили з Києва, скрадаючись уночі, прямували лісами й ярами понад Дніпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною.

Виходили з Києва не тільки вої — разом з ними на возах, запряжених волами й кіньми, навантаживши туди всякі добра, тікали з города воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й ябетники, купці.

Ще в одну ніч Ярополк вирядив з Києва жону Юлію — сама вона їхала в закритому візку, охороняли її кількасот вершників — гриднів князя.

Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городі й на валах над Щекавицею залишалось зовсім небагато полків, вої князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копієм взяти Київ.

Проте князь Ярополк і старша його дружина були до цього готові — вони не шкодували людей, що сиділи в ровах над Щекавицею, скрізь по горах, на березі Почайни й на самій Горі, — це були приречені люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь.

Сам же Ярополк і старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березі Почайни стояли споряджені в дорогу лодії, день і ніч на них з веслами в руках сиділи гребці, в стайнях на Горі увесь час стояли осідлані коні, кількасот гриднів ждали біля воріт, щоб супроводжувати князя чи на лодіях, чи комонно.

Так прийшла остання ніч.