Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Два. Щоб так само і в артилерії, кавалерії і таке інше й таке інше. Три. Поки нас не організують в українські частини, ми не йдемо на фронт. Согласні? Всі согласні?..

Від солдатів яро й одностайно відповіли:

— Согласні! Всі!..

Равич-Щерба опанував солдатів. Кожне своє слово він вбивав їм у душу і годі було заперечити його. Якби охота, Равич-Щерба міг би й не на таке ще підбити солдатів, та він скінчив і скромно став осторонь коло ґанку.

Василь Головчинський довго не міг одірвати від фе-єрверкера очей. Це не писар Богданець і не той тюхтій, що записував до Богданівського полку в Києві. Це зовсім іншої породи людина. Наче в нації протягом віків виросло дві рівнобіжні гілки — одна флегматична, покірна, слухняна, друга — непосидюча, ворохобна, бентежна. Малороси й українці. Павло Тетеря й Петро Дорошенко, Іван Скоропадський і Пилип Орлик. Феєрверкер Равич-Щерба належав до других. Йому нема заказаних стежок, якщо вони ведуть до мети. Він упевнено, спокійно й рішуче піде своєю дорогою, не згинаючись перед вадами й не нарікаючи на труднощі. Він міцно обо-

14*

419

ма ногами вперся в свій ґрунт і не викорчувати його живим звідти. Як дядько на своєму обніжку. Та чи ж багато таких?

Обирали до дивізійної української ради. Уже пройшли на членів прапорщик Точило — Згурський, Равич-Щерба, дотеперішній голова громади, військовий лікар. Хтось запропонував:

— Тут є між нами священик — отець Парфеній Ду-б'яга, його б треба було...

— А якої він партії? — спитало кілька голосів.

— Народний сиціяліст, — глухо відповів неподалік від ґанку опасистий веселий піп.

— А хіба ж є така партія? — непевно пролунав поміж солдатами тоненький голос, але голова зборів поспішив заспокоїти:

— Така партія існує.

— Ну так обрать і його, хіба що! — погодилися передні, й попа обрали також.

— Тут ще до нас новий приїхав, лекції про Україну може читати, так його б теж... Головчинський по фамілії, — заявив голова й обернувся назад, шукаючи Василя.

— А який він?

— Хай вийде наперед, щоб ми побачили!

Василь незграбно протиснувся до поренчат. Знизу зо всіх боків у нього втелющились солдати й цікаво розглядали, як феномена. Та з тисячі очей Василь почув зненацька на собі чийсь гострий погляд. Він глянув праворуч й одразу знайшов. Там, прищуливши очі, на нього пильно дивився Жорж Барабашев. Василь зніяковів і одвернувся. Він відчув себе, немов би його зловили на якомусь негарному вчинку. Наче він потай, нишком, хотів проскочити до непевного товариства, та не повелось: старший Барабашев таки підгледів: "Так, так, бачив, бачив, голубе, як ви там за "Україну". А я й не знав, що й ви — українець. Не знав, не знав..."

Василь густо зашарівся, але змусив себе ще раз просто подивитись туди, де стояв Барабашев, та вдруге, серед одноманітної солдатської маси офіцерські відзнаки Ба-рабашева здалися Василеві промовистими, мало не символічними. Там і досі докірливо й гнівно дивився на нього офіцер російської армії. Але цієї армії нема, є лише величезні дезорганізовані рештки. Самий цей натовп перед ґанком уже є живий доказ загибелі тої армії. Так чого ж ти зніяковів? Стара, надтріснута Росія ще сміє подавати на тебе якісь претензії? З якої речі? К чорту з цією хльондрою!

Василеві тепер прикро було за першу хвилину розгу-блености і хочеться запевнити когось, і насамперед Ра-вича-Щербу, який, схрестивши на грудях руки, спокійно стоїть коло ґанку, що в нього нічого, ну нічогісінько не лишилось російського, він давно вже витравив його з себе і колишня російська зверхність уже не потягне його назад. Василь міцно ухопився обома руками за поренчата.

— Товариші! Я... — але слів раптом забракло. Зовсім немає слів, щоб віддати той вир думок, який зароївся йому нараз у голові. І Василь випалив несподівано для себе: — Люблю Україну — от і все. І буду працювать...

Він мерщій подався за спини, а понад його ревло:

— Просимо!

— Конечно, такого вибрать!..

Вже зовсім смерклось, коли закінчились збори. Зійшов місяць і тьмяно освітив печальний краєвид занедбаного білоруського села. Перед школою знову шикувались солдати. Рівні солдатські шереги, коротка команда, двоїння рядів і ритмічний рух колон видавались під сумним місячним світлом таємничими, немов то не солдати повертались на свої запільні становища, а одчайдушні загони зухвалих інсургентів вирушали на небезпечну нічну операцію, що важила визволенням цілої країни. 1 тільки тоді, коли з рядів, як і перше, зірвалась пісня, солдати стали звичайними, як і годиться бути солдатам.

Збуджена нація, що колись на ввесь світ пишалась своєю мелодійною піснею, не схоронила пісень на день свого відродження. Вона не знала своїх карманьйол, що облітають народні верстви й ведуть на фронти хоробрі батальйони молодих патріотів, вона не мала своїх величних гімнів, що їх співаючи, жінки й коханки проводять на війну своїх звитяжців, вона не створила своєї Марсельєзи, що однаково натхненно й гордо лунала б на устах переможців і тих, що накладають головами. їй бракувало тепер бойових пісень і через те старі парубоцькі "Засвистали козаченьки" й "Ой на горі та женці жнуть" за-ступили їй марші й гімни.

Прапорщик Точило-Згурський затримався на східцях. Він не міг одірвати очей від струнких колон, що проходили повз нього й віддалялись у темнозелені сутінки. Серед розкладу армії, серед бешкетів, конфліктів, серед загальної безмежної анархії — і раптом цей зразковий лад, цей муштрований вигляд, що міг би порадувати кожне військове око.

Гей позаду Дорошенко, Гей позаду Дорошенко...

затягнув десь високий тенор і прапорщик не витримав, штучним баском підтягнув і собі:

Веде своє військо, Військо запорізьке Хорошенько...

* Перший український полк ім. Б. Хмельницького, сформований 1917 р.

Прапорщик зробив похмуре чоло і збочив очима. Таким намальовано на портретах гетьмана Петра Дорошенка. Прапорщик граційно оперся ліктем на поренчата східців і уявив собі свій вигляд. Він замилувався з себе. Минуть бурхливі роки й історію України майбутні професори доповнять новими, кращими сторінками. Там на одній із цих сторінок буде такий портрет Степана Точила-Згурського. Прапорщика? Та ні, безперечно, не прапорщика. Таке — "прапорщика"... Хіба не він, коли військовий з'їзд рушив на Софійський майдан приймати парад богданівців *, навласнуруч вихопився на соборну дзвіницю й ударив у великого дзвона? Він сам знайшов церковного сторожа, взяв у нього ключі й подерся на дзвіницю. Йому важко було розгойдати важке стопудове било, воно ліньки, неохоче, як годований кабан, рухалось під несамовитими зусиллями Точила-Згурського аж поки, зрештою, не торкнулось краю старої міді й тоді вперше після Богданового в'їзду до Києва, вперше після довгих мовчазних століть, свята Софія привітала дзвоном своє українське вояцтво. Удари частішали, дужчали, потрясали старі мури дзвіниці, глушили Точилу-Згурсь-кому вуха, а він лиш бив. Він нічого не чув і нічого не бачив — лише бив і бив. Він знав тільки, що там, унизу сходиться, як колись бувало, на широкий Софійський майдан козацтво і ось почне зараз радити велику раду. І Точило — Згурський сіпав мотуз до била ще дужче. Здавалось — за кожним ударом одлітають назад пропащі десятиріччя, віки і над дзвіницею, над площею, над великим містом устає давня Україна. Козацька Україна. Україна вільна. Необорна Україна. її будив, її кликав до життя, її воскрешав Степан Точило-Згурський. Хіба він може після цього залишатись прапорщиком? Хіба не він ходив у делегації від з'їзду до київського коменданта Оберучева вимагати не чинити перешкод українізації військових частин. Хіба не він запалив увесь з'їзд своєю промовою? Він! Він! Він — Степан Точило-Згурський.

Прапорщикові заманулось нараз писати вірші. Він збіг східцями й швидко пішов упоперек вулиці. Додому прапорщикові йти було далеко. Треба вийти вбік із села, перейти поле й тоді три верстви вздовж залізничного насипу. Прапорщика гнало вперед палке піднесення й він ішов, не чуючи під ногами землі, сягнистий, напружений і легкий. А в голові йому снувались заклики, ладнались рими, громадились образи.

...Вставай же, вільна Україно, На смерть і гибіль всім катам. Ми розірвали вже кайдани Й дамо ще чосу ворогам...

Прапорщик хотів записати ці чотири рядки, що вже окреслились, як початок вірша "Синам України", але Він забув у школі, пишучи резолюцію, олівця. Прапорщик зітхнув і голосно проказав тричі початок вірша, щоб запам'ятати. Та раптом прапорщикові знову несподівано сплив на думку портрет Петра Дорошенка.

— Але чому Дорошенко носив бороду? Борода — це московська ознака, а не українська... — І прапорщик солодко подумав: "Степан Точило-Згурський був з голови до п'ят українець. Зовнішнім виглядом своїм він був типовий з діда-прадіда козак. Всі його думки, його звичаї, його поведенція, його смак до страви, до убрання, до помешкання — все це було щиро українське. Його козачій вдачі було чуже, як рибі — повітря, як огню — вода, все московське й лядське. Це був справжній лицар, будівник і оборонець України..." Так напише про Степана Точила-Згурського майбутній дослідник історії України.

Допіру на зібранні прапорщика обрано за делегата до корпусної ради. Це тільки черговий щабель. Степан Точило-Згурський мусить піти далі, він мусить працювати в самому Києві. Він таки дійде того Києва. І тоді, тоді він здійснить свою виплекану мрію. Це буде так: одної ночі мобілізувати в Києві всі, як є, пароплави, берлини й човни, посадити на них Богданівський і Полуботківсь-кий полки, Центральну Раду й Генеральний секретаріат і пливти до Канева. Другої ночі на Тарасовій могилі проголосити урочисто самостійність України, заприсягтись боротись до загину й посполитим рушенням — назад до Києва. Він, Степан Точило-Згурський, одбере до своїх рук команду й у кожному селі промовлятиме до народу. І на його поклик стануть під українські прапори тисячі самоохотників, що завалою посунуть усіма шляхами на Київ. Він в'їде повз довгі шереги козацтва на Софійський майдан і вдруге загуде, вітаючи переможця, великий дзвін святої Софії. І тоді здійсниться велика відплата. Воскресне скасоване колись козацтво й за порогами у Великому лузі повстане знову сплюндрована колись Запорозька Січ.