Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

В своїй уважності вони були пунктуальніші й уїдливіші за першого-ліпшого фельдфебеля, що стоїть рекрутові над душею, чекаючи найменшої нагоди вчепитись. І досить капітанові хоч один раз схибнути проти усталених правил, як вони одразу загомонять, залунають кпини, смішки й переможний солдатський регіт затопить офіцера, фельдфебеля й від того, що здавалось ротою, не залишиться нічого. Це добре розумів і Жорж Барабашев. Від тої тиші й десятків пильних дошкульних очей, що вперіщились йому в руки, Жоржева самовпевненість почала швидко в'янути. І руки під тими поглядами не такі тверді й дужі, і шомпол рухається в цівці вже без його волі, а сам абияк. Що за чорт? Він не пізнає себе й своєї роти. Але від його вправности залежить усе: дух, послух, дисципліна ще підкорених йому солдатів. І Жорж намагається робити щонайкраще. Та його руки давно вже одвикли чистити гвинтівку. Після юнкерської школи він жодного разу не взявся за шомпола. А до того ж — ця ворожа увага й нестерпуче вичікування солдатів. Можна було б, розуміється, вжити якихось інших заходів, щоб змусити "товаришів" бодай хоч чистити гвинтівки; можна було звернутись до полковника, вдатись до комітету, до дивізії, до корпусу. Але поки він командує ротою, він не вдаватиметься до нікчемних паліативів. Він мусить сам, одним помахом розчахнути гнійну болячку.

Здавалось, солдатська пильність іще побільшала, коли Жорж почав складати рушницю. Він пригадав усі приписи юнкерської школи й робив це так, немов стояв на випускному іспиті в присутності вищого генералітету й самого імператора. Він приладнав уже до кольби цівку й почав складати закривку. Виделка, курок, гребінь закривки — все на місці. Ще тільки всунути стрільну бляшку й — кінчено. Та саме туг Жоржа несподівано охопив сумнів. Щось ніби не так із стрільною бляшкою. її, здається, треба було інакше повернути... Солдати застигли як перед стрибком. Тоді Жорж навмання рвучко сунув наперед закривку, але...

— Как есть и неправильно! — скрикнув тріумфуючи передній соддат і за його окриком до самих Жоржевих рук посунула вся рота пересвідчитись у офіцерській помилці.

Закривка входила тільки до половини й далі рішуче не йшла. Жорж клацнув нею раз, другий, але марно. Що таке?!

Стурбований фельдфебель заклопотано нахилився до Жоржевої кольби:

— Так что, не иначе, как боевая личинка... Шанцем пройшов радісний гомін, немов роту нараз

випустили з гауптвахти.

— Тоже офицерье: с солдата три шкуры дерут, а ежели сами, так вот как раз и маком...

— В блиндажах им кофей пить харашо, а пусть бы в секрете полежали.

— Дозвольте, господин капитан, я вам вакурат справлю її, сказав, зухвало усміхаючись у вічі, низенький солдатсько. Він простягнув уже до гвинтівки руки, як раптом над головами із запілля — осатаніло хрюкаючи й лютуючи, як зацькований блискавичний вепр, над шанцями пролетів важкий російський гарматень і плюснув із страшним вибухом за німецькою лінією.

Солдати прикипіли до місць. Але їх задубіння тривало тільки мить. Ярий лемент зірвався над російськими шанцями. Солдати вилазили з шанців, бігли ходами сполучення й обурено махали до своєї батареї за лісом.

— Сво-ло-чи-и-и...

— Провокація!

— Стріляють, щоб знову нас німець трощив.

— Та перестріляти всю батарею! Розтуди їх!..

— Що артилерія, що кавалерія — сама контрреволюція сидить.

— В комитет! Звони в дивизионный комитет!

— Штыками их гадов!

Солдати шалено видряпувались із шанців на поверхню; біжучи, набивали поспіхом рушниці, одв'язували від поясів бомби й безладною юрбою бігли до лісу. Так могли б бігти на останній штурм тільки запеклі фанатики, тільки смертельна ненависть могла б зрушити вперед такий пломінь гніву й помсти. Ні, Жорж Барабашев не пам'ятав, щоб його солдати будь-коли так ішли на ворога. Але Жоржеві тепер уже було все байдуже. Яке йому, зрештою, діло до нікчемних паліативів, що на них пускається з розпачу, втративши голову, командування. Воно гадає, роздражнивши артилерією, викликати німців на активність. Ці штабні маніяки сподіваються, що в умовах ворожого обстрілу наша піхота почне видужувати. Вони покладають на ворога важку ролю лікувати російську зреволюціонізовану армію. Наївні люди... Ні, Жорж Барабашев на ці іграшки не пристане. Він навіть не поцікавився, як реагуватимуть на артилерійський обстріл і раптовий сполох у російських шанцях німці. Став на виступку й мовчки дивився на ліс, де губилась за деревами безладним товпищем його рота. Здавалось, коли зникне за стовбурами останній солдат — рота зникне з його очей назавжди. 1 хай... А високо понад верхівками сосен, через російські шанці до німецької лінії летіли важкі гарматні. Це була ніби остання агонія російської артилерії. Немовби гарматні вже бачили неминучу смерть під багнетами своєї піхоти й хоробрість одчаю надихала їх на пекельну роботу. Артилерійська стрілянина переходила на ураган, на смерч, на шалену інтродукцію до божевільного штурму, коли мільйонні армії сходу зірвуться із своїх шанців, розтрощать нужденний опір ворожих корпусів і нестримною лавиною смерти й руїни вдеруться до Європи.

Але німці мовчали. Жодна рушниця не вистрелила з їхнього боку, й тільки дозорці пильно стежили за лісом, куди побігла Жоржева рота.

— Все'дно — бути лихові, — важко зітхнув коло Жоржа фельдфебель і скрушно похитав головою, — німець — він ніколи не простить цього; якщо сьогодні мовчить — завтра почне, ну тільки, щоб так воно й минулося, то цього ніколи не може буть. Німець — той ні. — Жоржеві здалось, ніби фельдфебель задер погордливо голову, готуючись із кимось невідомим змагатись за німецьку честь, і тоді Жоржеві нараз промайнула дошкульна, разюча думка: "Не для російської армії бандитів родився такий фельдфебель, а... він родився для німців. За колючими загородами, по той бік фронту, в умовах суворої кар-ности й пруської муштри, під командою незламних талановитих генералів, фельдфебель був би на своєму місці. Російська одчайдушна хоробрість і німецька техніка й муштра".

Але Жорж знав: ця думка народилась у ньому одразу, як вибухнула революція; вона затаїлась у ньому до часу, щоб зненацька сплинути на поверхню й вразити своєю гострою правдою. І то не про фельдфебеля він думав (фельдфебель — тільки оболонка про око людське), а про самого себе. 1 цей новий, несподіваний для самого Жоржа висновок, роздратував його. Жорж шаленів. Так, йому, справжньому офіцерові, теж личило б бути не тут серед розбещених босяків і офіцерської безініціативної лемішки, а там. О, з якою б насолодою з тих устаткованих вигідних шанців — кулеметом: р-раз-та-та-та, р-раз. По мітингові знахабнілих горланів, що одмовляються чистити свої гвинтівки, по сірій вошивій юрбі, що біжить наосліп до лісу, в спину їй — раз-та-та-та, раз-та-та-та...

З бліндажа вискочив телефоніст.

— Пане капітане, штаб дивізії викликає!

Його несподівана поява серед отупілого покинутого шанця здивувала Жоржа. Він навіть посміхнувся телефоністові:

— А ви туг? Дивно. Я гадав, що ви досі розстрілюєте свою артилерію.

— Ні, я при телефоні, — знехотя відповів не по-військовому телефоніст і мляво повернувся до бліндажа.

У бліндажі з надривами, жалібно й тягуче скімлив апарат польового телефону. Звичним жестом Жорж приклав до вуха рурку.

— Я слухаю! Так, командир третьої роти!.. Так, тут, слухаю... Чекайте... — Жорж одірвав від вуха рурку й оглянувся назад. В кутку дивився на нього з-під лоба похмурий телефоніст.

— Вийдіть, будь ласка. Я маю секретну... Телефоніст недобре посміхнуся, стенув фамільярно

плечима й поволі зачовгав з бліндажа. Жорж знову приклав до вуха рурку:

— Прошу далі, я слухаю.

Жорж закусив губу й коричнева борідка його сердито подалась наперед.

— Безладдя в роті. Так, цілковите безладдя, пане генерале, ба навіть більше — анархія, катастрофа, ка-та-стро-фа, пане генерале.

Жорж умисно підкреслив "пане генерале", знаючи, як не терпить дивізійний нової революційної форми звертання.

— Проте, пане генерале, сподіваюсь, цієї катастрофи ви не поставите мені на карб.

Жорж одставив набік ногу і єхидно посміхнувся.

— Що ви, пане генерале. Що ви. Як же я можу спинити роту. Повірте мені, пане генерале, це понад мої сили... Хто залишився під моєю командою? Хм... На жаль, тільки я сам і фельдфебель. Вибачте, в шанцях залишився ще телефоніст, але він, очевидно, перше ніж виконувати мої накази, мусить порадитись із комітетом.

Жорж одною рукою дістав цигарку й чиркнув запальничку.

— Що робити — питаєте? Хм... Не годиться, пане генерале, щоб ясла вчили коней. Зверніться "по начальству", пане генерале, — до дивізійного комітету, як не поможе — до корпусного, до армійського — чого, чого, а комітетів, дякувати Богові й нашому "революційному урядові", нам уже не бракує. "Це може кінчитись трагедією" — кажете? На мою думку, трагедія давно вже почалась. Дуже давно, пане генерале... t коли ви хочете її припинити, то треба, пане генерале...

Жорж виплюнув цигарку, підступив щільно до апарата й, пристукуючи закаблуком, одрубав:

— Перше: припиніть безглуздий огонь по німецькій позиції і натомість... — Жорж спинився на мить і далі поволі, одбиваючи кожне слово, проказав, як команду, артилерії негайно скерувати швидкий огонь по тій банді, що вилізла із шанців. Друге: вислати сотню козаків і атакувати бандитів з флангу. Третє: одвести дивізію в запілля й ретельно її перетрусити. Все... Не можна! Пане генерале, час уже розігнати цей бардак і говорити польовими судами й картеччю. Картеччю, пане генерале... Тільки.

Жорж гнівно швиргонув на стіл рурку й вийшов із бліндажа.

Інцидент між третьою ротою Ставропольського полку й батареєю залагодив дивізійний комітет. Йому пощастило примчати штабними автомобілями саме тоді, коли піхота, проминувши ліс, уже вибігла на узлісся. Ще яких п'ять хвилин і осатанілі окопники порішили б батарею, та перший автомобіль з великим червоним прапором, не зважаючи на бездоріжжя, вдерся в саму гущу солдатів і тут же на узліссі відбувся запальний мітинг. Щоб заспокоїти розлючених піхотинців, батарейні представники мусили дати писану обітницю не виконувати надалі жодного наказу щодо обстрілу німецьких позицій без санкції дивізійного комітету. Обітницю зміцнили комітетськими підписами й печаткою, під голосні схвальні вигуки її прочитано від початку до кінця ще раз.