Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

— грюкнув чоботом Жорж. Пес винувато повернув до Жоржа волохату голову. В

його розумних очах, як два огні, горіли безмежна собача вірність і благання.

— Кому сказано, га? — повторив Жорж, нахиляючись до пса. Ах ти ж!.. — Жорж зробив коротку паузу й потім одразу крикнув собаці в морду — Мужик! Мужик! На слово "мужик" пес зіп'явся на задні лапи й ображено загавкав.

— Мужик! Мужик! — кричав ще дужче Жорж. Пес заходився від гавкання і в той же час побожно зочував на свого пана.

— Облиште його — слухові перетинки ж... — прогугнявив муруго поручник і сердито подивився на пса,

— А не будешь больше? Не будешь?.. — ще нижче нахилився Жорж до пуделя. Собака перестав гавкати й тихо заскавулив.

— Піль!

Пудель рвонув з місця і, як щось живе, пожадливо ковтнув кільце ковбаси. Жорж хотів був ще продемонструвати поручникові Крезову вправність, та до бліндажа увійшов заклопотаний фельдфебель.

— Ваше високоблагородіє! Так що солдати одмовля-ються чистити гвинтівки...

Фельдфебель — єдиний у роті, хто вперто не зміг засвоїти гучковського наказу й, замість новітнього "госпо-дін капітан", додержувався старого й певного "ваше високоблагородіє". Це подобалось Жоржеві й він любив, коли його очі зустрічали опасистого, ставного фельдфебеля. Мінялась уся армія, брався сірими туманами її молодецький, наструнчений дух, армія розкладалась, армія гинула, але фельдфебель лишився таким, яким був, яким узагалі має бути російський фельдфебель. Як живий, рухомий пам'ятник колишньої слави російської зброї, він залишився на спогад наступним невідомим дням і на нього приємно дивитись. З ним оживає минуле, таке ще недавнє й разом таке безповоротне. Проте цього разу прихід і заява фельдфебеля прикро вразили Жоржа. В чому річ? Як це — солдати одмовляються чистити гвинтівки? Невже й грізний колись, пунктуальний фельдфебель не годен уже підтримати в роті бодай зовнішнього вигляду дисципліни?

— Чому одмовляються?

— Вони, вибачте, кажуть, що "і офіцери хай чистять свої рушниці"... Так що — пропаганда, ваше високобла-городіє... Фельдфебель був розгублений. Він із чемносте ще не говорив усього, та Жорж і без того знав, що могла там варнякати солдатня. Напевне, з цієї нагоди відбувся спеціальний мітинг — чистити чи не чистити рушниці. Але, якщо вже й фельдфебеля це приголомшило — значить справа кепська. Треба пускатись на останній резерв і самому Жоржеві Барабашеву навести в своїй роті лад. О, часи! Капітан мусить іти вмовляти солдат замість того, щоб послати когось на чолі з єфрейтором, взяти двох-трьох призвідців, коротке засідання польового суду й — дисципліну відновлено.

— Гаразд. Ходім.

Жорж кивнув фельдфебелеві й вони вийшли з бліндажа.

Плутані кривульки шанців, що в них захрясла бездіяльна, розмагнічена армія, мали кепський вигляд. Земля на брустверах пообсипалась, упоперек ходу сполучення стояла глибока калюжа після недавнього дощу — і нікому не спадало тепер на думку залагодити бруствери, висушити калюжу, ба навіть коло самісінького входу до шанців лежала свіжа куча калу.

— Свині! — промовив Жорж, широко переступаючи через бруд.

— Так точно! — машинально ствердив за старою звичкою фельдфебель і собі бережно переступив за капітаном. Ранок був ясний і прозорий, як кришталевий. Сосни ближнього бору зіп'ялись навшпиньки й тягнуться вгору до далекої сумирної блакиті. Високі, стрункі, вкриті шатами темнозеленої глиці, що блищить у промінні сонячного водоспаду, вони застигли в якомусь величному екстазі замирення, любови й братерства. І тільки здоровенна "ковбаса", що стирчить на обрії за бором, псує цю ідилію. На ній, певно, давно вже нема спостерігача й німецькі аероплани не турбують її, вона висить у небі нікому не потрібна, тільки за інерцією, але на ній усе ж таки ще може сидіти пильне, гостре око, що координує артилерійський вогонь і через це вона являє собою якийсь прикрий дисонанс. Вона нагадує рро війну. Високо праворуч шугав над російським фронтом білий німецький "ІетЬи". Але над ним — жодної хмаринки шрапнелів і з нього — жодної бомби. Немов над своїм аеродромом у глибині Німеччини, він шугає туди й сюди, знижується і знову підноситься — веселий, певний, нестримний... На фронті абсолютна тиша. Жодного пострілу з російського чи з німецького боку, жодного вибуху гарматня 9. Немовби давно вже скінчилась війна і тільки за якоюсь, позбавленою мети й глузду інерцією, армії залишились на місці. Бездіяльність і безпека тяжіли над солдатами, пригнічували їх, деморалізували. Вдома їх ждали жінки, діти, земля, худоба, ремісницьке начиння, а вони без потреби нудьгували в шанцях. 1 шанці, мов тюрма, де давно вже поодмикано всі двері, але в'язні за звичкою ще відбувають механічно свою неволю. Та ось об'явиться перший сміливий в'язень, розчахне зухвало перші двері, другі, треті, браму й годе вільною вулицею навмання, й тоді кинуться за ним наосліп тисячі знудьгованих невільників і у в'язниці не лишиться нікого. Звабна думка який уже раз знову підступила до Барабашева. Справді — чого він тут? Адже армії фактично нема. Досить години, ба навіть півгодини, п'ятнадцять, десять хвилин смертоносної праці важкій німецькій артилерії і все живе зірветься з російських шанців назад і тікатиме в глибину країни, не оглядаючись. 1 хіба тільки він, поручник та фельдфебель залишаться тут Дон-Кіхотами на поталу й глузи німецьких "чемоданів". Для чого ж залишатися? їхні одинокі імена не годні вже прикрасити літопису великої російської армії, бо нема найголовнішого, нема самої армії; вона затремтіла в смертельних корчах ще на початку березня і сконала на галицьких полях у невдалому червневому наступі. Армії вже нема, і це незаперечний факт. Тоді — на якого ж чорта він тут, коли не стало тої другої стихії, що опанувала його дужче від усього попереднього. Три роки війни зробили його Марсовим фахівцем, створили йому нову вдачу. Він ніколи вже не повернеться до університету. Збагнути складну механіку війни — це занадто, щоб знову повернутись до мирних реторт і колб університетських лабораторій. Війна. Це не бравурний марш, не героїзм хоробрих звитяжців, це — обрахунок. Кривава, велична алгебра, де під умовними знаками стоїть людське тіло й метал. Війна — це шалена азартна гра, де раз-у-раз треба йти ва-банк, де мільйони людей є тільки дрібна карта, пішаки на великій шахівниці фронтів. Не самовіддана смерть солдата дає країні перемогу, а сміливість, ризикованість і математика мислення вождя. Вождь — він точний технік і одчайдушний авантюрник. Грандіозна склади ота формул і анархія змертвілої руїни. Велетенський герць могутнього життя й непереможної смерти. Війна — стихія і точна наука. Росії потрібні не старі патріархальні капітани й полковники, а техніки, техніки війни, що мають належну практику й теорію. Нового Петра, нового Меншикова й преображенців ждала стара, підтоптана Росія. Севастополь був для російської зброї вечірнім присмерком, Ляоян, Мукден і Порт-Артур — ніч. Росія мусіла б мати в цій війні гідний реванш, а коли б його й не здобуто, він, Барабашев, був би одним із

тих, що готували б реванш для майбутнього. Але з дезертирами й мародерами не можна думати навіть про бодай хоч трохи пристойний мир. Ні, не на реванш воно заходить, а на окупацію, ганьбу і... важко навіть подумати, що стоїть далі перед Росією.

Жорж продерся шанцями до центру розташування його роти. 1 туг і там мляві солдатські групи. Ось одна гуляє в очко. Побачивши капітана, вони тільки спинили гру, але не кинули, не сховали замусолених карт. Навіть не сховали... Навіть не підібгали ніг і Жоржеві доводиться переступати через брудні, набучавілі солдатські чоботи й злинялі "обмотки". Он далі читають якусь газету й жваво обмірковують. Певно знову пролізла невідомим способом до шанців та капость — "Окопная правда"? Підійти й перевірити хіба? Навіщо? Хіба не однаково, — з більшою чи меншою дозою отрути всякі інші теперішні газети роз'їдають армію... — І Жорж мовчки йде повз солдатську групу. Його навіть не дивує тепер, що солдати не то що військової шани, а навіть звичайного привітання не вимовили своєму командирові.

Хоч солдати й залишились ніби на тих самих місцях і в тих же позах, проте прихід каштана справив на них неприємне враження. Тривожна нашорошеність проймає солдатів і на обличчях — туга. Та щось військового, якась нужденна тінь карности ще залишилась у них, цих зовсім тепер невійськових , озброєних людей. Вони уникають зустрічатись очима з капітаном і в той же час крадькома пильно стежать за кожним його рухом. Вони добре розуміють, чого прийшов сюди нагло з фельдфебелем капітан, і неминуча потреба відповідати каштанові тяжіє над ними. Легше було б розмахнутись за спиною лопатою і раз назавжди — капітана по голові. Тоді до заюшеного кров'ю тулуба кинулась би вся рота й кожний намагався б хоч раз одважити капітанові удар. Але такого першого немає в роті й, поки капітан має змогу підійти й кожному заглянути пильно в очі, солдати почувають себе перед каштаном безсилими й пригнобленими.

Барабашев спинився, оглянувся на всі сторони й наказав фельдфебелеві зібрати роту. А втім її не треба збирати: солдати самі непомітно підсунулись темною черідкою до центру шанця й мовчки напружено чекають.

Барабашев оглянув сірі рештки своєї роти й голосно сказав:

— Коли солдати настільки занедбали свій військовий обов'язок, що навіть забутій вже як чистити гвинтівки, я, ваш командир, нагадаю вам, як це робиться. — Фельдфебель — мою рушницю... Фельдфебель спритно й шанобливо подав Барабашеву гвинтівку. Глибока тиша зайшла в шанці.

Барабашев розклав рушницю. Фельдфебель запобігливо подав шампола й Барабашев заходився чистити цівку. Тиша. Тільки чути, як швиркає в цівці швидко руханий капітановою рукою шомпол і як дихають солдати. Вони щільно згрудились праворуч і ліворуч. Навіть кілька чоловік вилізло із шанця на поверхню й вигідно вмостились за Жоржевою спиною. Не моргаючи повіками, вони стежать за його роботою. Немов він не просто собі чистить свою гвинтівку, змушений солдатською одностайністю, а демонструє, як треба поводитись із новою, щойно виданою смертоносною зброєю. їх очей не минав жодний капітанів рух. Вони стежили, як він виймав кожну частину, як і куди клав її, як водив у цівці шомполом.