Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

Обличчя в неї ніби скам'яніло, і учителеві, і учням здавалося, що вона цілком спокійно і байдуже ставиться до всього, ця бліда, худенька дівчинка, мовчазна, непривітна й нецікава. І справді, Леся не чула, що говорив учитель. Вона напружила всі свої сили, щоб не потекли сльози, а вони,' непрохані гості, були десь зовсім близько, в куточках темних суворих очей. Вона дивилася прямо перед собою на голу стінку і боялася відвести очі праворуч або ліворуч, їй здавалося, що всі в класі дивляться на неї і глузують — особливо хлопці і та чорнява, рум'яна дівчинка з Москви, що вчилася на "відмінно". Леся не знала, як її звуть. Вона так багато пропускала, що навіть ні з ким не встигла потоваришувати. Вона сиділа за партою і думала: "Хоч би швидше дзвоник". А учитель говорив, що даремно деякі приїжджі учні гадають, що тут можна вчитися абияк, прогулювати і взагалі ставитися до школи, як до чогось другорядного. Ні, вона не слухала його. Вона і так знала, що це все правда і заперечувати йому нічого. Вона погана, недбайлива учениця — і все.

Після уроків вона хотіла якнайшвидше побігти додому, але її зупинила та рожева дівчинка.

— Стародуб! — гукнула вона.— Чому ти не береш участі в роботі тимурівців? Сьогодні ми йдемо в червоно-армійські родини. Ти підеш?

— О якій годині? — раптом спалахнувши, спитала Леся.

— О сьомій збираємося в школі. Приходь, а то ти всього уникаєш, яка ж ти піонерка?

— Я прийду! — сказала Леся.

Вона бігла додому, і тепер вже сльози застилали їй очі. От — і учитель їй каже, і піонери. Сьогодні вона обов'язково піде. Справді, хіба вона піонерка? Нічого не робить. Вона піде, а уроки вчитиме вночі. Сидітиме цілу ніч і вчитиме, щоб виправити всі оцінки. Такий сором — одержати по контрольній "посередньо". Як вона скаже мамі? "Дома" мама завжди любила похвалитися її успіхами і завжди з скромною гордістю, ніби між іншим, говорила подругам:

— Моя Леська знову з грамотою перейшла,— або: — У моєї Леськи все "відмінно"..

Тепер пишатися було зовсім нічим.

Мама стояла вже одягнена з портфелем і з судками в руках.

— Лесенько, швидше! — поцілувала вона доню.— Я вже боюся спізнитися. Ти ж знаєш, у нас зараз робота, кожна хвилинка дорога. Ти звариш Андрієві кашку і погуляєш з ним.

— Мамочко, а ввечері ти вільна?

— Що ти! Ти знаєш, як наш цех поспішає, я раніше десятої не повернуся, а що таке?

— Нічого,— сумно відповіла Леся,— я просто так спитала.

. Мама працювала інженером на оборонному заводі. Хіба можна було це порівнювати із своїми уроками? Мама притулила її голову до себе.

— А як у тебе справи в школі? — спитала вона. І в цей час глянула на годинника на руці. Кожна хвилина була дорога.

Лесі дуже хотілося збрехати, просто щоб заспокоїти маму, але цього вона не могла зробити.

— Погано,— похнюпившись, відповіла Леся.

— Чому погано? — спитала мама.

— По фізиці "посередньо".

— Ну, нічого,— заспокоїла мама,— трапляється.

— Я не була тоді в школі,— схвильовано пояснила Леся,— і просто не знала, як рішати задачі, а одну я рішила без помилки. Він справедливо мені поставив,— сумно додала вона.

— Ой, ой, Андрюшка! — раптом крикнула мама і підхопила його. Андрюшка перекинув пухку рожеву ніжку через бильце ліжка і, безтурботно усміхаючись, хотів перестрибнути.

— Дивись за ним! — наказала мама.— Він мені нічого не дав зробити, треба буде вночі закінчувати проект, і До побачення, Андрійку!

Андрійко зняв крик, коли побачив, що мама вже йде, але Леся схопила його на руки.

— Андрійку, не плач, ну, дурненький, ми підемо гуляти. Ти ж розумний, Андрійку, ти ж усе розумієш.

Але круглоокий, товстий, півторарічний Андрійко розумів зараз тільки те, що мама пішла. Раптом він в одну мить стих, почав усміхатися, і поки Леся натягала йому на ніжки панчішки, потяг з купи Лесиних книжок фізику й з задоволенням шпурнув її на підлогу, і, — Який ти розбишака, який ти шибеник! — почала виговорювати Леся, але Андрійко притулився ніжно щічкою до її плеча і зворушливо поглядав на неї круглими ясними очицями.

Сердитися на нього не можна було. Леся безнадійно глянула на фізику і поклала її на стіл.

Коли повернулася з прогулянки, було сім годин.

"Зараз збираються в школі,— подумала Леся,— бачиш, Андрюшка, через тебе я й піонерка погана, не можу йти з усіма тимурівцями допомагати червоноармійським родинам. Ти, правда, теж червоноармійська родина, і я мушу з тобою возитися, але ж це зовсім не піонерська робота".

Вона розмовляла з Андрійком, як з дорослим, а Андрійко ляпав її рученятами, сміявся, заглядав у очі й робив "гулі-гулі".

— Андрій,— серйозно сказала Леся.— Ти погуляв, ти наївся, лягай спати, а я голосно читатиму. І тобі цікаво, і в мене час не загине, нам так багато задано на завтра уроків, я нічого не встигну. Я тобі так читатиму, як тато мамі читав.

Леся напам'ять почала казати строфи з "Євгенія Онє-гіна" зовсім так, як читав колись тато мамі, там, дома...

Але Андрійко казав "гулі-гулі", в ліжко не хотів, а обхопив ручками Лесину шию.

— Який ти дурненький, Андрій,— вже сумно казала Леся,— коли б мене так запрошували спати, я б відразу заснула і спала б, і спала, поки аж війна не скінчиться і ми не повернемося додому, а тебе ще просити треба, благати треба.

Коли Андрійко заснув, у Лесі очі вже зовсім злипалися. Вона хотіла відразу сісти за уроки, але згадала, що нема хліба. ^Г.ліб звичайно приносить мама. Прийде ввечері з обідом для Лесі і біжить за хлібом. Але мама така зморена. Вони ніяк не змонтують цех, який перевели з іншого міста. Мама недосипає і недоїдає. Хай вона прийде з роботи, а вже все буде — і чай готовий, і хліб, і кімната прибрана. Адже у мами куди більше роботи і турбот, ніж у Лесі. Смішно навіть порівнювати. Мама працює на заводі, що готує зброю, а їй, Лесьці що? — уроки вчити, та за Андрійком глядіти, та хату прибирати. Але ж мама, крім заводу, ще стільки робить дома, для неї, Лесі, і для Андрійка, і вона не скаржиться нікому, вона тільки іноді

— Що ж, тепер війна!

Уже одинадцята година, і чай готовий, і хліб на столі, і кімната прибрана — мама прийде і зможе відразу лягати спочивати. А тій дівчинці з Москви Леся скаже, що просто не могла прийти, не буде згадувати братика, а то завжди його згадує, усім набридло, напевне.

— Я не могла — у мене маленький брат! Я не прийду — у мене брат.

Он брат. Хіба це брат? Це якась іграшка, а не брат. Розкинув лапи на подушці, лежить, такий пухкий кабанчик. Коли б це дома — всі бавилися б з ним, і мама, і тато...

Дома... Леся на хвилинку заплющує очі. І уявляє "дома". Ні, не свою кімнату, не квартиру, в якій жила, а старий парк, який розкинувся на горах над синьою рікою, і Палац піонерів, в який вона бігала з подругою Кірою щочетверга у морський гурток. Тут ніхто і не знає про це. А може, це все вигадано, і не було ні Палацу, ні парку, ні білокрилої флотилії та іспитів на юного штурмана? І не було, щирих душевних розмов, сміху і мрій в товаристві друзів — Кіри, Ліди, Віри, і не було рідної 4-ї школи імені Коцюбинського, в якій вчилися з 1-го класу і в якій були гордістю всіх "наші ударниці, наші відмінниці".

І як кожна дівчинка в 13 років, Леся також мріяла про героїчні вчинки, віддану працю, самопожертву для Батьківщини... Коли б не Андрюшка, може б, і вона була десь розвідницею партизанського загону, або принаймні і тут, в тилу, вона могла б працювати і в колгоспі, і в госпіталі, як інші піонери. Але треба прибирати, бігати по хліб, глядіти Андрюшку, навіть ніколи вчити уроки. Важко розкрити очі. Леся усміхається. Вона йде стежкою піонерського саду з Кірою, і сонце заливає весняним промінням весь сад, і на сонці, ніби вимите, виблискує перше молоде ясно-зелене листячко, а внизу хлюпочуть сині хвилі.

— Я дуже люблю фізику,— каже Леся,— адже не можна бути кораблебудівником, не знаючи фізики.

Але тут з-за музичного павільйону назустріч їм іде учитель фізики тутешньої школи, він говорить скрипучим незадоволеним голосом:

— Тобі фізика так потрібна, як п'яте колесо до воза. У вас у всіх у голові що завгодно, тільки не уроки.

— Ні, ні,— схвильовано запевняє Леся,— мені дуже потрібна фізика,— я хочу вчитися в Ленінградському кораблебудівному інституті, я хочу будувати кораблі! — Вона показує на річку, де пливуть пароплави і один пароплав гуде, гуде.

Леся швидко протирає очі. Андрійко стоїть у ліжку і

плаче-плаче, а хтось стукає у стінку — назаніма-лася!

Мама вбігає схвильована!

— Лесенько, любенька, заспокой швидше Андрюшку, я зараз маю бігти назад — цех мусить вже увійти в роботу, ми всі там цілу ніч будемо, я і так гірше за всіх працюю.

— Мамочко, поїж що-небудь!

— Ні, ні, я вже обідала,— я тобі принесла. Я буду вранці, ти не спізнишся до школи. Бідна моя дівчинка! Ти розумієш, я ніяк не можу, я так відстаю від усіх.

— Мамочко, що ти! Не турбуйся за мене, у мене все гаразд.

Леся взяла Андрійка за руки і почала наспівувати тихенько:

В гавані в далекім плаванні Засвітилися вогні, В гавані в далекім плаванні Кожен вечір кораблі...

* * *

Мама три ночі не ночувала дома. Вона забігала на хвилинку і казала Лесі:

— Всі так, і директор, і начальник цеху. Ти ж розумієш, наш завод готує зброю. Ти вже потерпи, Лесенько, дружочок мій. Я тобі потім поможу. І гляди добре Андрюшку. Я так за нього боюся, ти подумай, для тата ми мусимо його зберегти.

— Не турбуйся, мамочко, у нас все гаразд,— казала Леся.

Ну, просто як навмисне, коли вона прийшла до школи, на першому ж уроці була контрольна з фізики.

— Я не ходила до школи і ще не встигла догнати,— сказала вона тихо вчителеві, коли він заходив у клас.— Мама була дуже завантажена на роботі. Я не писатиму цієї контрольної, а за тиждень я все наздожену.

— Смерть причину знайде! — голосно сказав учитель.— У тебе, Стародуб, завжди тисячі причин, сідай і розв'язуй з усіма.

Чорнява рожевощока дівчинка з Москви з жалем глянула на Лесю.

— Спиши у мене! — прошепотіла вона. Але Леся похитала головою.

160

Вона писала щось у зошиті, так, аби щось писати, просто, щоб не звертати на себе увагу в класі, і ніби байдуже подала зошит учителеві.

На другому уроці була література.

їхня нова класна керівниця зайшла з практикантами — студентами. Учителька оглянула клас і спитала:

— Ну, хто хоче розповісти мені характеристику Татьяни і Онєгіна?

Леся згадала, як вона заколисувала Андрійка, і байдуже підвела руку.

В класі здивовано переглянулися.