Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

Це крім Льоньки Шивченка і її самої.

Троє з них були поранені, але, хоч і з трудом, вони могли зійти самі, а Флор Якович навіть намагався допомагати, хоч у нього самого були прострелені плече і ліва нога.

Шива дивився на нього широкими від страху очима, а він усміхнувся і погладив хлопця по голові:

— Нічого, Шива, на те війна. Але ти й бабуся повинні зараз же швидше йти. Бабуся знає всі ходи й виходи, та й ти, я певен, усі дороги тут вилазив. Я б радив вам податися на Поділ. Головне, щоб вороги не застали вас з нами. Беріть, бабусю, онука, і збирайтеся в путь. Дяка вам велика, що не кинули нас у найтяжчі часи; розкажете потім, як боронилася наша школа.

Бабуся Фрося піджала губи, насупила брови, і враз згадалося Шиві, як вона, сердита, водила його до директора і не пускала на уроки, коли він спізнювався.

— Ні, я вас не покину,— твердо сказала вона.— Син мій, червоний командир, десь на фронті, як і ви, а я вас тут поранених, безпомічних фашисту віддам? Не буде цього.

— Бабусю, не кажіть дурниць,— сказав Флор.— Вас уб'ють, і дитина загине.

— Не вб'ють, я й вас заховаю. А хлопчик хай іде, я йому скажу адресу куми моєї на Подолі. Малого, може, не зачеплять.

— Я не піду,— промовив раптом Шива, сам не знаючи чому. Просто він не думав, що смерть тут близько, за дверима.— Я втекти завжди зможу через вікно роздя-галки.

— Я командир чи ні? Чому не слухаєте мене? — спитав Флор бабусю.

— Ти командир, а я — твоя мати. І мовчи, сину, та давай краще поранених улаштуємо. Цього на ліжко покладемо, а ти вже, командире, пробач, на скриню лягай.

Вона влаштувала поранених, а потім пригорнула до себе Шиву.

— Льонечко-голубчику,— сказала вона. Правда, так і сказала. І Льоня пригорнувся до неї, як до рідної-рідної.— Біжи на Поділ,'хай кума днів за два навідається. Ти її приведеш, може, ми наших хлопців врятуємо.

— Шива — бог розрухи,— жартома суворо сказав Флор.— Ти мене ніколи не слухав, і зараз...

— Ні, ні, Флоре Яковичу, я піду. Я ж не знав, що це треба. Я думав, ви тільки щоб мене врятувати... І я вас завжди слухав, то я так, був... несвідомий...— додав він сумно.

— Ну, нічого, нічого,— поляскав його Флор Якович по плечу.— Ми ще з тобою повоюємо, ми виженемо їх і в школі ще зустрінемось, в нашій школі.

"Йому важко розмовляти",— майнуло в голові Шиви.

— Бабусю,— сказав він,— то давайте вашу адресу, я у вікно через роздягальню, прямо на смітник, а там у 33-й номер, і куму вашу обов'язково приведу. Будьте певні.

— Так поспішай,— Флор Якович потиснув Шиві руку, наче дорослому, а бабуся поцілувала його, як малого.

— Щасти тобі,— сказав командир.— І не забувай школу!

Шива проліз між рядами вішалок і хотів уже вистрибнути у вікно, коли у парадні двері застукотіло.

Він весь похолов і зіщулився, маленький, безсилий "бог розрухи". Вороги, вороги, фашисти заходять у його школу! Як він любив її зараз, дужче над усе в світі, як любив сміливого червоного командира, їхнього несміливого вчителя історії Флора, і буркотливу стару прибиральницю бабусю Фросю, і кожен клас, і коридор школи, і портрети ударників, і стінгазету, що випадково залишилась.

Він сидів у куточку, під темним, затуленим фанерою вікном, і тільки одне було в голові: знайдуть чи ні... Знайдуть чи ні.

І серце його, маленьке серце, здавалося, от-от розірветься.

Він чув кроки по східцях, нагорі і навіть зовсім близько коло себе.

Раптом ночув він вигук.

— Hier! Тут!

Знайшли!.. Серце наче упало. Він трохи висунувся і побачив, як з кімнати витягали поранених і прикладами відштовхували бабусю Фросю.

Ніхто не кричав, а Флор Якович ішов зовсім сміливо, дивлячись перед собою.

— Хто ви єсть? Це ви стріляли з вікон? Флор Якович усміхнувся і сказав:

— Я учитель цієї школи.

— А ти, старуха?

— Я їхня мати,— з гордістю відповіла бабуся Фрося. Але тут заговорив інший есесівець, і Шива зрозумів

тільки одне: "Не треба балакати, кінчай та й годі".

— Сини мої,— почувся лагідний голос бабусі Фросі,— голуби мої молодесенькі!

— У цій школі багато школярів,— раптом закричав Флор,— вони всі ще повернуться! Прощайте, хлопці! Не бійтесь! Перемога однаково за нами!

І тут пролунали постріли.

Пізно ввечері Льоня Шивченко крадькома через чорний двір виліз на вулицю, дворами та завулками пробрався на Поділ. Йому допомогли вийти з міста. Але він знав,— ненадовго. Він мусив ще повернутися в свою школу!

* * *

Це все трапилося восени сорок першого року. У цій школі вчилася моя дочка. І перед моїми очима коридори школи, зали, класи і старенька бабуся-прибиральниця, що працювала там багато років.

Про всі ці події написала моїй дочці її подруга, яка зустрілася з Льонею.

Але ми знали, що повернемося в рідне місто.

І ми пішли з дочкою на могилу наших героїв. І хоч не знали, де поховано бабусю Фросю, на руїнах рідної школи ми схилили коліна перед її пам'яттю.

1942—44

ПОШТА ПРИЙШЛА

Вам по порядку все розповісти? Нічого, я вже відійшла трохи і можу. Тільки чи зумію? Як люди назустріч вам вибігли, одне одного перегнати намагалися, так і слова у мене зараз. Про все хочу сказати, поки ви тут. А може, ви тата мого побачите і йому все передасте?

Як тато мій на фронт ішов, він поцілував мене і сказав:

— Ну, донечко, не інакше, як тобі доведеться мою роботу робити!

А він, знаєте, був листоношею, і аж три колгоспи його були: "Дружба", "Жовтень" і "Ленінський шлях", крім нашого найбільшого — імені Тараса Шевченка. Ну й часто було, як я від школи вільна, то і йому допомагала. Як куди швидко треба термінового або телеграму, так я ноги на плечі і прудкіше за машину доставлю. Мене через це і знали всі і звали Килинкою поштаревою, і я вже напам'ять знала, хто "Правду", хто "Комуніст" виписує чи журнал який.

А як пішов тато з Червоною Армією, начальник пошти Михайло Петрович кажуть:

— Ніяк нам, Килинко, без тебе не обійтися, один старий дід Трохим на пошті лишився. Поки в школі навчання не почалося, допомагай дідові. Тепер у кожну хату з фронту листи йтимуть.

І хюбили вже люди, як я забігала. Звісно — листа ж їм від сина або від чоловіка несу! Як забачать, так і обступлять" а я ще з вулиці кричу:

— Тьотю Палазю! Ваш чоловік чотирьох фашистів підстрелив, а сам живий, здоровий, тільки сердиться, що ви плачете.

Вже знала я, яка дівчина від якого хлопця листа дожидає, і кожній щось навигадую. А як нема листів, то такий мені жаль, такий жаль бере, хоч сідай та плач або сама пиши.

Я вже тоді кажу:

— Вам, бабусю, безпремінно завтра буде. Знаєте

мі — війна. Це не те, що дома, сів за стіл та й написав. Там, може, вашому Грицеві дихнути ніколи. Вже завтра вам принесу!

Ну, розвеселю як-небудь, і, може, їм хоч на крихітку легше стане.

А от самі ми, я та мама, як поїхав тато, листів не одержували.

Іноді зітхне мама і скаже:

— Усім носиш, хоч би додому принесла.

— Нам дід Трохим принесе! — намагаюся я пожартувати, та з мамою не виходить.

— — Легше було б, коли б ти і не поралася з цим,— мовить маМа.

Тоді поцілую я її й кажу:

— Мамусю, голубонько, мені ж тато наказав за нього робити. Ви ж знаєте, дідові Трохимові кожну пошту два дні обносити, а я за три-чотири години всіх оббігала, і всім така радість.

— Твоя правда,— всміхнеться сумно мама.

Якби знали ви, як тяжко, як страшенно важко мені стало, коли фашисти прийшли, коли не було вже листів, щоб людям носити! Зустріну діда Трохима, а він тільки рукою махне, мовляв — біжи, Килинко, не нагадуй мені!..

А раз не стерпів і каже:

— Коли б тільки "Правдоньку" нашу побачив, то й мої б старі ноги швидше літака усім би доставили.— Та й підшморгнув носом і трохи не заплакав.

Там, де пошта наша була, там фашистські офіцери жили* штаб їхній, чи що. А наш Михайло Петрович зник з села, мабуть, партизанити пішов. Та хто в селі лишився? Самі жінки, та діти, та такі старі, як дід Трохим.

У школі нашій новій стайню зробили і статуї піонера і піонерки порозбивали. Стояли біля входу піонер та піонер-ка і в сурми сурмили. Як ту школу відкривали, то вже свято було на все село, а тепер там коні копитами підлоги ламали і нічогісінько не лишилося ні з фізичного нашого кабінету, ні з природничого, ні з бібліотеки...

Не могла я повз школу проходити. Як почую, що коні там іржуть,— на весь світ закричала б. Та що їм школа!

Перші дні ходили вони по хатах. У кого курку забачать — заберуть, у кого телятко — "купиль" кричать. І за курку дали Кушниренчисі три копійки, а за підсвинка десять. А Кушниренчиха у нас грім-баба була, на весь район відома, вона не стерпіла, кинула їм ті копійки в очі і закричала: "Грабіжники ви!"

Тільки ми й бачили Кушниренчиху з того дня. Кажуть, що повели її в балку і там застрелили, та нам же з села виходити не дозволяли. Як у тюрмі ми опинилися, тільки гратів не було. А взимку почали німці дротом село із сходу обводити і рівчаки копати.

— От ми й за гратами,— кажуть люди.

А копати наших же колгоспників гнали щодня.

— Люди, людоньки,— плачуть жінки,— це ж ми проти наших ріднесеньких окопуємося, обводимося, це ж самі ми собі могили риємо.

А не йти не можна.

Староста, що есесівці поставили,— Ничипір Сичук, його торік тільки з каналу випустили — бандит був, а тепер староста — він, як тхір, по всіх хатах, по всіх закутках нишпорить, про все, зрадницька душа, фашистам доносить, і вже не одна Кушниренчиха лежала в балці замучена...

А моя мама не виходила, ховалася, і я з нею — бо таких, як я, і по дванадцять і по тринадцять років, теж на роботу гнали.

Колись Сичук причепився до мами, так вона каже:

— Хвора я зараз, нездужаю, я вже потім одроблю. Зараз підвестися не можу. А дочка коло мене.

Не знаю вже чому, а всміхнувся Сичук, аж моторошно мені зробилося, та й каже:

— Ну, з тобою, сусідко, рахунки потім, не думай, що потім не одробиш, ще й як! Ми-то надовго, а червоних аж за Урал погнали.

Не знаємо ми, що він надумав, тільки однаково вирішили з мамою на ворога ні хвилинки не робити.

— Хай краще уб'ють, не піду! — каже мама.

Дід Трохим теж не ходив. Він на піч заліз і звідти цілу зиму не злазив, а як хто зайде, то як почне зітхати та стогнати, ніби три чисниці до смерті.

І от раз сплю я вже з мамою, коли хтось стук-стук у вікно.

— Мамо, відчиняти? — питаю.

— Килинко, це по нас прийшли. Проклятий Сичук уже

Л ионо ще — стук-стук.

— Я хоч спитаю, хто там.

Лежи, хай двері ламають, а сама смерті не відчиню.