Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

Він насправді повертався додому веселим, рожевим, шумним. Але ввечері так хотілося, щоб і тато прийшов, укусив його жартома за вухо, почав би його підкидати, борюкатися, а потім сів би на канапі, взяв його, Серьожу, на руки і почав би розповідати про моря, кораблі, танки.

Мамі дуже ніколи. Вона приходить з роботи, нашвидку обідає з Серьожею і сідає знову за роботу, а Серьожа сідає в куточку коло груби з своїм Михеєм. Канапи теж нема. Канапа залишилася дома, і куточок з іграшками та книжками теяс залишився, а тут лише самий Михей. Михея Серьожа сунув у кишеню пальта, коли вони від'їздили з рідного міста, а більше мама не дозволила брати іграшок.

Михей — маленький брунатний ведмедик, його подарував тато, і іноді Михей — хлопчик, іноді — червоно-армієць, іноді — моряк. З Михеєм Серьожа може розмовляти про все.

— Ти знаєш, Михей,— каже Серьожа пошепки,— від тата прийшов лист, два листи, ні, цілих п'ять! Він як напав на фашистів — раз-два — одного убив, другого, третього в полон забрав, кричить на них: "Геть з нашої землі!" Потім пішов у розвідку і прямо на їхній штаб: кинув гранату — всі їхні офіцери в повітря! Повернувся до своїх, усі йому руку тиснуть і кажуть: "Вам медаль "За бойові заслуги", і от вам лист від мами і Серьожі. Вони вже не дома, а в Свердловську, і от вам посилка з тютюном і цукерками". І тато взяв посилку і сказав: "Такі, як я з Серьожкою люблю".

Серьожка зводить брівки. Йому дуже хочеться опинитися на руках у тата, засунути свої руки за його жилетку і розповісти, як вони їхали довго-довго великим ешелоном, як вони живуть тут, і він уже вміє читати й писати, тільки в школу його ще не прийняли, а тут холодно, зовсім не так, як дома, але Серьожка гуляє у великих валянцях і не мерзне.

А тато? От тато, напевне, мерзне! Як тато йшов на роботу, він часто, сміючися, казав: "Серьожка, дай Михея, хай хоч Михей мене погріє!" І Серьожка з великим задоволенням совав Михея у маленьку кишеньку на піджаці.

Коли б мамині листи не повернулися назад і вони знали, де тато, вони б надіслали ту посилку, що мама давно-давно наготувала. Там справді є трошки цукерок і тютюну і деякі теплі речі, а в куточок ящика Серьожа міг би посадити і Михея. От би зрадів тато!

— Ти подумай, Михей,— шепоче захоплено Серьожа,— ти б поїхав до тата, ти з ним би у розвідку ходив, і йому було б не так сумно за нами, а потім ти б приїхав з ним. Звичайно, мені буде скучно без тебе, але ж ти подумай, як там татові самому!

Серьожа уявляє собі, як тато розгортає посилку і знаходить там Михея,— і сам голосно сміється.

Але ж тато з того часу, як вони тут, нічого, нічого не пише. І мама вже і не дивиться у поштову скриньку, так тільки скоса гляне і швидко проходить мимо.

— Мамо, а посилку ми татові швидко надішлемо? — якось не витримує і питає Серьожа.

— Так, так, швидко, от я ще тільки рукавиці пошию і покладу туди.

І Серьожа вірить, що це справді тільки через рукавиці. У куточку він підморгує Михею і каже:

— І ти, Михей, поїдеш. Ти старий танкіст, їдь бити фашистів!

Але минають дні, а посилка все стоїть на шафі. Якось увечері до них заходить сусідка, Ніна Федорівна. Вона каже мамі:

— Ви знаєте, ми готуємо новорічні подарунки бійцям на фронт, я знаю, що ви приїхали і у вас мало речей, але, може, і ви надішлете щось?

Мама трохи блідне, але спокійно мовить:

— Звичайно, пошлю. Я наготувала посилку чоловікові на фронт, але вже чотири місяці від нього нема звістки. Я пошлю цю посилку бійцю Червоної Армії — хіба не однаково? Може, мій чоловік одержить теж від когось. Правда, Серьожа, ми віддамо цю посилку?

— Звичайно, віддамо,— серйозно каже Серьожа. Мама хоче дістати посилку з шафи.

— Ні,— кііже Ніна Федорівна,— ви тоді вже від себе і посилайте, напишіть листа, а я віднесу разом з нашою колективною.

Вона міцно тисне руку мамі і гладить по голові Серьожу, але Серьожа вивертається. Тато теж одержить посилку від когось! Чого ж його, Серьожу, жаліти!

Яка люба мама, вона нічого зайвого не каже, вона знімає посилку з шафи, дає Серьожі аркуш паперу і пропонує:

— Замість тата ми пошлемо його товаришу. Це однаково. Я піду принесу ще конвертів і паперу, і теж вкладемо в посилку.

Вона виходить.

Серьожа зосереджено насуплює брівки — і раптом згадує:

— А Михей? Чи треба й Михея тепер посилати, як він завжди мріяв? Як же посилка поїде без Михея?

Він бере Михея на руки,— у нього така кирпата, смішна, добра морда, у цього Михея,— з ним шкода розлучатися... Але ж Серьожі хочеться послати найкраще, що є у нього. Це ж замість тата, а хіба татові він пошкодував би Михея?

Обережно загортає він Михея в папірець і ховає в куточок фанерної скриньки, а сам сідає писати великими рівними літерами:

"Любий боєць! Ми не знаємо, де наш тато, і посилаємо посилку тобі на Новий рік. І я посилаю тобі Михея, щоб тобі було веселіше. І тато, і ти бийте фашистів, і ми тоді повернемося додому. А зараз ми у Свердловську. Напиши мені і мамі. Серьожа".

* * *

Маму викликали чомусь у військкомат. Серьожа сидів, дивився у вікно й розмовляв сам з собою:

— А Михей почав стріляти з кулемета, а фашисти падають, падають...

І раптом в кімнату вбігла мама, а за нею Ніна Федорівна і ще одна сусідка. Мама схопила Серьожу на руки і заплакала, і засміялася.

— Лист! Серьожка, лист від тата! Через твого Михея він нас знайшов.

Лист був великий, але його мама прочитала увесь Серьожі потім, увечері, хоча Серьожа і не все зрозумів. А сусідкам вона прочитала зараз трошки-трошки і читала кілька разів, так що Серьожа знав цей шматок слово в слово:

"Ми зустрілися з групою наших розвідників і разом влаштувалися на ночівлю. Один молодий боєць, Андрій, роздягаючись, каже:

— А ви знаєте, товариші, з чим я тепер не розлучаюся, дивіться! — І виймає з кишені — я дивлюсь і бачу малого ведмедика, такого, як у Серьожки Михей.— Звідки у вас цей Михей? — питаю я.— А звідки ви знаєте, що це Михей? — здивувався він.— Це мені хлопчик Серьожа в подарунок прислав.— І виймає Серьожин лист. Так я і узнав, де ви, і пишу в Свердловський військкомат — там уже вас знайдуть. А я живий і здоровий, повернуся, коли фашистів усіх до одного переб'єм. Ось тільки з Михеем не знаємо, як бути — чи Андрієві залишити, чи мені собі забрати?"

1942

МОЛОДША СЕСТРИЧКА

Паровоз зупинився біля їхнього вагона і загудів. Орися прокинулась. їй здалося, що знову над їхнім селом з літаків кидають бомби. Вона покликала:

— Мамо!

Але ніхто не відповів.

— Мамо! — вже голосніше гукнула вона і підвелася. Ні, нікого не було коло неї. Власне, у вагоні було дуже

багато людей. Але ж то все були чужі люди, а мами не було. Вона тихенько заплакала. Коли б була мама, вона б обов'язково озвалася на Орисин плач, але зараз вона не озвалася. Орися згадала, як горіла їхня хата, як вона з мамою бігла лісом, степом, а навколо дзижчали кулі, розривалися бомби, і заплакала голосно-голосно, але паровоз усе гудів, і ніхто не чув, що Орися плаче.

І тільки коли поїзд рушив і відійшов уже далеко від станції, всі почули її плач.

— От мати, не може заспокоїти дитину! — забурмотів старий в окулярах, що сидів у кутку і на всіх цілу дорогу сердився і всіх лякав.

То він згадував, як у нього на очах хлопець з третьої полиці упаь, то як хтось в дорозі захворів. Ну, взагалі, різні неприємності, і Орися його дуже боялася.

— Та розбудіть же цю матір, сама спить, а дитина весь вагон перебудила! — гукнув старий.

Жінки, що сиділи на лаві, заворушилися.

-:т— Чия дитина? Де ж мати?

І тоді виявилося, що Орисиної мами зовсім і в вагоні нема.

.— Та це ж така, знаєте, худенька, молоденька, біля мене сиділа! — заговорила товста, кругла тітка у пухнастій білій хустині.

— Та ні, вона тут, коло вікна, в такому платті сіренькому, зітхала все,— перебила її друга жінка,— вона ще казала, село у них запалили, ледве втекла з дитиною. Отутечки ж вона коло мене сиділа.

. — Так вона ж ще на тій станції за окропом побігла.

— Я казав,— промовив сердито старий,— я казав, що. так і буде. В тому ешелоні, де я їхав, теж вибігла жінка на станцію, а поїзд пішов.

Орисі здавалося, що він навіть задоволений, що вийшло так, як він казав, і схлипувала зовсім безнадійно.

— Лишенько ти моє! — схаменулася раптом товста жінка в білій хустині.— Та це ж дитина одна лишилася. Ти ж моє голуб'ятко, та не плач, моя крихітко, і треба ж такому трапитися! .

— Тобі їстоньки, мабуть, хочеться! — вирішила вона і почала розв'язувати свої клунки.

Тим часом її сусідка, тонша і моторніша, швидко сунула, Орисі окрайчик булки. З горішньої полиці простяглася рука з шматком ковбаси. А старий в окулярах раптом зовсім вже сердито насупив сиві, великі, як кущі, брови і витяг з кишені цукерку.

Жінка в хустині схопила Орисю на руки і почала її заколисувати, як маленьку, хоча Орисі йшов уже п'ятий рік і, звичайно, мама її ніколи не заколисувала. Та на руках у товстої жінки було тепло й затишно, і Орися непомітно задрімала. Вона ще добре не зрозуміла, що трапилося, їй здалося, що вона прокинеться і все буде гаразд.

Ні, коли вона прокинулася, зовсім не було гаразд. Мами не було. Правда, товста тьотя в хустині її вмила, нагодувала і сказала, що мама їх дожене другим поїздом, та їхній поїзд, наче навмисне, біг швидко-швидко! І Орися боялася, що його не наздогнати. Вона знову почала схлипувати. Тоді її посадили коло віконечка, і Орисі почало здаватися, що вони стоять на місці, а поля, ліси і гори біжать повз них.

А в цей час обидві тітки — і товста, і тонка, і старий в окулярах голосно сперечались, і весь вагон брав у цьому участь. Тітка в хустині казала, що залишить Орисю в себе і, куди б вона не поїхала,— візьме дівчинку з собою, а всі казали, що Орисю треба "здати" — бо інакше не розшукає мати. Цього слова Орися не розуміла, і її воно лякало.

Мабуть, тітка в хустині залишила б таки її у себе, та на другий день вона захворіла,— і коли вони приїхали — її саму майже винесли з вагона. За ці два дні Орися вже звикла до товстої тітки, вона їй все обіцяла, що мама її наздожене, а тепер і з тіткою доводилося розлучатись. Куди вона приїхала — Орися не знала.

З поїзда її вивела якась зовсім чужа жінка — і тому, коли Орися в натовпі побачила сердитого старого в окулярах, вона навіть йому зраділа і закричала:

— Дідусь!

Старий озирнувся, побачив Орисю, сердито насупив брови і раптом протиснувся до неї.

— Я разом з вами одведу дівчинку! — сердито сказав він жінці, що тримала Орисю за руку.

Але і з цими новими родичами довелося швидко розлучитися.

Там, куди її привели,— невеличка кімната на вокзалі, де повно-повнісінько було людей,— кілька разів питали і записували, як її звуть, де тато і мама.

Орися казала, що звуть її Орисею, а прізвище Глущенко, тато на фронті, а маму звуть Галочкою.