Смерть в океані - Тендюк Леонід

Перед нами, Василь Петрович, — знову перейшов на офіційний тон Толстиков, — очевидно, одна з груп бікінійських вигнанців, скитальців атомної доби.

Забігаючи наперед, скажу: Гудзонович ні в чому не помилився, мав цілковиту рацію — ті, кого ми зустріли на острові, родом з Бікіні, жили раніше на Кілі й Маджуро. Та горе їх погнало далі, у безвість…

— Ти згоден зі мною? — закінчивши за допомогою того дедуктивного методу аналіз подій і фактів, поцікавився Толстиков.

— Переконливо, — стримано відповів я і, віддаючи належне його аргументованій оповіді, додав: — У вас аналітичний склад розуму.

— Що ж ти хочеш, друже, — зрадів похвалі Гудзонович. — Я мріяв колись про юридичну кар'єру, хотів стати прокурором або слідчим. Ну, та життя внесло свої корективи.

Ми попрощалися з тубільцями і пішли до своєї оселі — на гумор.

— …Яка смачна ця копра! — наминаючи подарований нам кокосовий горіх, сказав Савелій Гудзонович. — Нагадує дари наших лісів — ліщину — або ж згущене, ледь-ледь підсолоджене молоко. Їж, Васько, чого ти?

— Не хочеться… щось болить голова, нездоровиться, — відказав я.

— Чи не захворів? — стурбувався Толстиков. — Васько, Васько! Та ти гориш, — приклавши долоню до мого чола, вигукнув він.

Я таки не на жарт занедужав. Тропічна лихоманка не відпускала кілька днів, і Савелій Гудзонович зробив усе можливе й неможливе, аби я скоріше одужав.

— Ось, покуштуй, — простягнув він мені жменю чорних ягід. — Кисленькі, приємні — я по одній визбирував у гущавині. Їж, їж на здоров'я, я принесу ще.

Світ гойдався в мене перед очима — то спалахував яскраво, то меркнув, і в тому розбуреному, вогнисто-шаленому безладді свідомість моя була прикута до одного: не до сонця, що палало над головою, не до дерев-костомах, стовбури яких маячили перед очима, ба навіть не до овиду голубої, ніжно-ласкавої лагуни. Рятівне коло, мій спаситель і надія на цьому пустельному острові був він, Савелій Гудзонович. Без нього я, хворий, не знаю, чи й вижив би…

День за днем здоров'я моє кращало, сил прибувало.

Поки Гудзонович шастав по острову, шукаючи їстівного, я залишався в нашій хижці на гуморі.

Знічев'я читав нотатки Кузьмича.

Розділ двадцять п'ятий

ЗАГИБЕЛЬ "ТАТСУ-МАРУ"

(Закінчення щоденника боцмана Кузьмича)

…Кузьмич та Кузьмич! — звуть мене всі. Так, ніби я Кузьмичем і народився.

А звати мене насправді Кузьма, по батькові Кузьмич, прізвище Кузьменко. Словом, татечко подбав, аби, як мовиться, кругом бігом виходило Кузь.

Батьки взагалі щедрі на вигадки. З нами якось у рейс ходив електромеханік. Так його звали Олександр Сергійович Пушкін. Здавалось би, дивний збіг з ініціалами геніального поета. Проте з'ясувалося, ніякого збігу не було. Як він сам мені зізнався, на тому, щоб його нарекли Олександром, наполіг батько. Мати, каже, протестувала.

Так ото, повернувшися вранці до невідомого острівця, капітан нашого СРТ наказав:

— Кузьмичу, шлюпку лівого борту — на воду!

Мої хлопці-матроси хутко кинулися до кран-балки, і через кілька хвилин шлюпка вже погойдувалась на хвилях.

— Гребці в шлюпку! — знову почулася команда.

Разом з іншими в неї спустився і я.

— Протягнутися!

Четверо матросів, загребні та бакові, відштовхнувши ніс шлюпки від борту судна, надали їй ходу. Потім налягли на весла.

Все ближче й ближче до берега. А там… що там тільки діялося! П'ятеро напівголих остров'ян від радості галасували, плигали, благально простягали назустріч нам руки.

Не встигли ми причалити, як худі, виснажені, з ранами й виразками на тілі тубільці скочили у воду й попливли до шлюпки. Влетіло мені від капітана по саму зав'язку! Бо ті незнайомці мало нас не потопили, і наша посудина правим бортом таки добряче черпонула води.

П'ятеро незнайомців, без нашого дозволу на те, всілися у шлюпці, схопившись руками хто за що міг — за планшир, банки, румпель.

Що мусиш робити? Ми зрозуміли — перед нами, очевидно, потерпілі катастрофу на морі, які знайшли тимчасовий притулок на цьому голому острові. А що він голий, ми переконалися згодом, обійшовши його довкруг.

Та спочатку по рації зв'язалися з судном. Так, мовляв, і так, доповів я капітану: до нас силоміць сіло п'ятеро невідомих і, що їм не говоримо, відмовляються виходити.

— Я зараз прибуду сам! — сказав кеп.[52]

Ми бачили, як на воду спускають ще одну шлюпку. Вона й припливла на підмогу.

Самі ми, не розібравшись, що до чого, не сміли брати чужих на борт свого судна, вивозити їх з острова. Інша справа, якщо це таки потерпілі. Тоді подати їм допомогу — наш обов'язок. Це передбачається й Міжнародним морським правом.

Капітан, прибувши, скоро в усьому розібрався.

— Так, — мовив він, — ці люди з розбитого корабля.

Коли вони вже були у нас на СРТ, старший штурман Жигало, як і годиться в таких випадках, розпитав їх, звідки вони, їхні прізвища — і все записав у вахтовий журнал.

Троє були японці, з порту Ямагава, що на самому півдні Кюсю, двоє — з архіпелагу Елліс, острів Фунафуті, селище Фонгафале. Прізвища японців: Ісікава Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі. Остров'яни із Фунафуті звалися Менеуа й Сінгаїтеава.

Були вони, як я вже зазначив, виснажені, з ранами на тілі, голодні й відразу ж попросили їсти. Нагодувати їх досхочу значило відправити на той світ. За цю справу взявся судновий лікар. Як ті не благали дати їм поїсти ще і ще, Олег Федосійович навідріз відмовив. І правильно зробив — інакше б померли.

Мало-помалу наші робінзони почали поправлятися.

Але, як кажуть латиняни, ерго.[53] Отже, ми оглянули острів. Був він завбільшки з футбольне поле, якщо не брати до уваги, що значну його частину займав пагорб-вулкан, маківка себто. Мініатюрний вулканчик, схожий на своїх співбратів-велетнів: кратер, на схилах потоки застиглої магми, невелика овальна западина — кальдера — збоку.

На притиснутій до води кількаметровій смузі коралового піску, що оточувала острів, росли чахлі деревця, кущисті трави. Це й була рятівна територія, пристановище для потерпілих, де вони невідь-скільки жили.

На протилежному боці вулкана-острова метрів за триста від його південного схилу з води витикалися щогли затонулого судна. Воно лежало на рифі, затиснуте лещатами коралів. Корма його осіла, ніс, навпаки, задерикувато пнувся вгору.

З тієї пастки кораблю вийти було неможливо.

Ми підпливли до нього на шлюпці, роздивилися місце катастрофи. Жертвою стихії стала японська риболовецька шхуна — на її борту, звернутому до поверхні океану, біліла назва: "Татсу-мару". Наш тралмайстер Сергій Сіренко, який не раз бував у Японії й самотужки оволодів японською, казав: "Татсу-мару" означає "Час дракона".

…Чужі на борту. Куди тримати курс, що з ними робити? Нарешті капітан прийняв рішення: спочатку тубільців з архіпелагу Елліс — Менеуа і Сінгаїтеаву — переправимо до них на батьківщину, на острів Фунафуті, а повертаючись, решту — японців — залишимо в якому-небудь порту на Маршаллових островах, що були поруч, або ж в кінці рейсу відвеземо прямо в Японію.

Так і зробили, лігши курсом на південь, до архіпелагу Елліс.

Поки пливли, дізналися подробиці катастрофи шхуни "Татсу-мару". Тралмайстер, Сергій Сіренко, постарався.

Отже, ерго…

Залишивши рідний порт Ямагаву, "Татсу-мару" з двадцятьма рибалками та членами екіпажу на борту попрямувала на південь, у простори Тихого океану.

Морозильні установки, розміщені глибоко в трюмах, були місткі. Капітан шхуни, Ятаборі Ікуфуса, сподівався заповнити їх ще за тропіком Рака, на двадцять четвертій паралелі. Але ні біля острова Фаральон-де-Пахарос, що лежить на півдні, відразу за тропіком Рака, ні далі, біля атола Уейк тунців не зустріли.

Втім, трохи південніше, в районі атола Таонгі, на самій півночі Маршаллових островів, їм пощастило — трапився великий косяк риби, і того ж дня кормовий трюм завантажили майже повністю.

Це був єдиний раз, коли рибалкам справді всміхнулося щастя. Далі невдачі почали переслідувати на кожному кроці. По-перше, вийшов з ладу холодильник, саме той, куди помістили улов. Риба почала псуватися, і її всю довелося викинути за борт. По-друге, під час виборки тунцеловного ярусу обірвався сталевий трос — п'ятьох рибалок, хто стояв на палубі, коло лебідки, зрізало наповал. Ще двох, коктьо (старшого кухаря) Ватарі Юмісаду, який саме вийшов перекурити, і матроса Такахару, покалічило.

Рибалки боязливо перешіптувалися, говорили, що богиня Аматерасу чомусь розгнівалася на них. І таки розгнівалася, бо й ці, двоє покалічених, невдовзі померли. Разом з капітаном та начальником лову — судновими білоручками! — на шхуні тепер залишилося тринадцять чоловік, украй мало для виснажливої й тривалої риболовлі в океані.

Поховавши загиблих, капітан Ятаборі Ікуфуса не повернув назад і не попрямував у північно-східному напрямку, де, крім далеких Гавайських островів та архіпелагу Лайн, немає земель — на тисячі й тисячі миль безмежна океанська пустеля.

"Татсу-мару" лягла курсом на південь. Якщо відразу не пощастить з уловом, то можна буде хоча б поповнити екіпаж добровольцями з островів, що лежать обабіч екватора. Так гадав Ятаборі Ікуфуса і в своїх розрахунках не помилився. Не знайшовши охочих пускатися з ним у плавання на островах Гілберта, він завітав на архіпелаг Елліс. У прибережному селі Фонгафале, на острові Фунафуті, знайшов двох добровольців — Менеуа й Сінгаїтеаву.

Шхуна перетнула екватор по сто сімдесят п'ятому меридіану і пішла на північ. По правому борту, в кількох десятках миль від курсу "Татсу-мару", лежала північно-східна група Маршаллового архіпелагу — острови Ратак, атоли Аур, Малоелап, Вотьє.

Ось тут і трапилося з ними найстрашніше. З північного заходу подув вітер. Він не вщухав до самого вечора. Вранці все стихло, лише океан здіймав сірі, нескінченні вали. Вітер стих, а на палубі залишився… сніг! Попіл смерті — сі-но хаї.

Так, вони, як раніше шхуна "Щасливий дракон", потрапили під атомний вихор!

Атоли Еніветок, Кваджалейн, Бікіні лежали ген на північному заході. Капітан "Татсу-мару" знав, що там і досі американці випробовують свої гем-баку.[54] Тому й проклав курс шхуни осторонь тих суходолів, за десятки й сотні миль од них. І ось — вітер доніс попіл смерті й сюди.

Усі разом заходилися очищати шхуну від "снігу". Допоміг шторм, який змив рештки атомної напасті із палуб.