Смерть в океані - Тендюк Леонід
Абревіатура з літер ПС розшифровувалась так: положення сумнівне.
Таких позначок особливо багато на морських маршрутних картах, де суднам дається так званий рекомендований курс.
Простуючи в південно-західному напрямку, наш траулер лавірував серед усіх тих ПС і ЕД, а на салінгу фок-щогли постійно стояв дозорець, щоб вчасно попередити про небезпеку.
Кажуть, ніби в океані є "блукаючі острови", які то з'являються над хвилями, то знову зникають. Про це розповідається і в самоанській казці "Саналала". Та й відомі мореплавці минулих віків стверджували існування "блукаючих земель". Той же Коцебу, що в цих широтах, де плавав і наш СРТ, шукав і не знайшов острови Корнвалліса й Сан-Педро.[48]
Так чи інакше, а ми пливли з обережністю і на маршрутних картах біля рифів та островів, буцімто розташованих у тих широтах — Рене, Сан-Педро, Рионал, Барбер, — стояли позначки: ПС та СС.
Декотрі з них, за свідченням сучасних мореплавців і зокрема дослідників з "Витязя", таки були. Але, як то кажуть: береженого й бог береже.
В цьому ми переконалися на власному досвіді.
Одного разу в надвечір'я біля десятої паралелі північної широти, де, за лоцією і картами, не повинно бути ніяких суходолів, раптом прямо по курсу нашого СРТ нізвідки з'явився острівець — невеликий, плаский.
Спочатку ми подумали, що нам назустріч пливе величезне судно, та, підійшовши ближче, переконалися — суходіл.
Нас здивували його обриси: формою він нагадував чубату голову, що виткнулася з води, з лисою маківкою посередині. Бо й справді, якась патлата зелень буйно кучерявилася лише на узбережжі, пагориста ж маківка була гола.
Не інакше — підводний вулкан серед коралових рифів, з якого вичавилась магма, таким чином утворивши крихітний острівець… Потім на коралове кришиво хвилі принесли насіння рослин і ті забуяли. Так, крихітка по крихітці, виникло нове життя, як воно виникає взагалі.
Та нас ще більше здивувало, що острівець був заселений. Як тільки ми до нього наблизилися, з'явилися люди. Один… два… три… — ми нарахували п'ятеро остров'ян-робінзонів. Вони махали руками, закликаючи пристати до берега.
Того дня (вже зовсім повечоріло) наш капітан не наважився на висадку; відійшовши подалі в океан, лягли в дрейф. Вранці знову підійшли до незнайомого острівця.
Розділ двадцять четвертий
НЕПРИКАЯНІ БЛУКАЧІ
Прокинулися ми й сьогодні рано. Правда, вже зовсім розвиднілося, і лагуна та кущисте узбережжя були вільні од туману.
Угледівши, що я знову дістав з-під "подушки" папери й заходився їх читати, Савелій Гудзонович вигукнув.
— Їх негайно треба опечатати!
— Що ви таке говорите?! — заперечив я. — Тут же, на цьому дикому острові, немає ні сургуча, ні печатки.
— Ти, Васько, стаєш зарозумілий, — відказав Толстиков, — і це може тобі вилізти боком.
— Ну й нехай вилазить, — сказав я, не почуваючи за собою ніякої провини.
Поки Гудзонович лущив кокосовий горіх, подарований нам вчора тубільцями, я таки встиг чимало прочитати — аж до того місця, де мій незабутній Кузьмич розповідав, як вони серед океану натрапили на терра інкогніто.[49]
— Досить тобі там сидіти, злазь уже — сніданок готовий, — гукнув Савелій Гудзонович знизу.
Я зліз із гумору.
Враження від несподіваної зустрічі з тубільцями заполонило наші серця, і ми не стільки їли, як знову й знову в розмовах поверталися до гамірного вчорашнього дня.
Його щонайменша дрібниця, як на екрані суднового телелокатора, стояла в нас перед очима.
…Коли ми з тубільцями пробралися крізь мангрові зарості і вийшли на узбережжя океану, де ще. ніхто з нас не був, то побачили довгий кораловий мис, за яким лежала, глибоко вклинена в берег, затока.
За почорнілі брили коралів були прив'язані човни з напнутими вітрилами. На кількох із них сиділи, вудячи рибу, темношкірі юнаки.
— Ціла флотилія! — вигукнув я, звертаючи увагу Савелія Гудзоновича на вітрильники.
Старший над тубільцями (як з'ясувалося, ім'я його Тереті і звався він лап-лап, тобто верховода) щось сказав човнярам. Ті, плигнувши у воду, з галасом кинулися до гурту.
Слова старого Тереті зробили своє: на відміну від тієї, першої, зустрічі, коли остров'яни поставилися до нас вороже, ця була і лагідна, й привітна.
— Йокве юк! — скоромовкою сипали молоді тубільці, тиснучи нам руку.
— Йокве юк! — повторювали вони знову й знову.
Лап-лап Тереті лише всміхався. Слова "йокве юк" — тутешнє вітання, вияв зичливості й любові до прибульців.
— Йокве юк, — у відповідь мовив я.
Сказане потонуло в повені голосів — так усім сподобалося рідне слово, почуте від білого незнайомця.
— Кабуа! — звернувся до одного з човнярів Тереті.
Хлопець підійшов до лап-лап. Той йому щось сказав, і Кабуа побіг до човна. За мить вернувся, тримаючи в руці кокосовий горіх. Тереті взяв кокос і простягнув Толстикову.
— Каюр, каюр гама! — сказав він.
Дослівно це означало: "Вам — від мого народу".
— Беріть, Гудзоновичу, — підбадьорив я. — Хіба ви не бачите: тубільці вважають вас за лап-лапа. Та ви і є ним, лап-лапом наді мною.
— Прикуси язика! — відбрив він.
Нас знову оточили. Люди прислухалися до кожного слова, зацікавлено й пильно стежили за нашою мімікою.
Отто Євстафійович Коцебу й Адельберт Шаміссо, описуючи відвідини кількох відкритих ними островів цього архіпелагу, згадували про буйні плантації кокосових пальм, про величну тубільну королеву та грайливу принцесу.
З тих пір усе переінакшилось, спорохнявіло. Пишні кокосові гаї перетворилися на сумне запустіння, а тубільці, колись веселі, життєрадісні діти природи — і простолюдини, й королеви та принцеси, — стали знедоленими вигнанцями.
Які вони худі й змарнілі!
Як і в Менеуа — Того, Кому Не Таланить, тубільця з Фунафуті, на тілі в них невигойні рани й молочно-білі плями, що свідчить про розлад в організмі й порушення пігментації. Лишай — псоріаз — білою шкуринкою покривав суглоби. Нещасні щоразу до крові розчухували понівечене хворобою тіло. Померклі очі дивилися на світ сумно й безнадійно.
А діти… Я з першої ж миті, як тільки зустрілися, звернув на них увагу.
Це було щось жахливе — загострені від якоїсь таємної недуги чи голоду личка, всохлі кістки рук і ніг; у кількох підлітків одна нога була коротша за другу.
Такого я ще ніколи не бачив, хіба що у фільмах про Бухенвальд та Освенцім.
Хто вони, ці нещасливці, і звідки?
Лап-лап Тереті, юнак Кабуа, його сестра Алміра — всі раз у раз називали: Бікіні, Ронгерік, Маджуро, Кілі — й показували то на південь, то на захід.
— Я так розумію, — сказав я Савелію Гудзоновичу, — родом вони, мабуть, з одного із названих островів. Але чому ж вони тут?
— Зважаючи на їхній вигляд, вони хворі або вкрай виснажені,— озвався Гудзонович. І тут же запропонував: — А що, як ми вдамося до дедукції?[50]
— Що це значить?
— З розрізнених фактів і спостережень намалюємо загальну картину, доберемося до суті.
— Як це робив Шерлок Холмс? — запитав я.
— Не тільки він, — відповів Толстиков.
— Ну так добираймося!
— Гаразд, — кивнув головою Гудзонович. — Так ось, як я вже сказав: усі вони, ці безпритульні скитальці, вражені якоюсь спільною хворобою. Зверни увагу на дітей — на них лежить тавро виродження. А Кабуа, його сестра Алміра — молоді ж які, отож повинні б бути здорові, та з-під тропічної смаготи пробивається незвичайна блідість. Не інакше — анемія, недокров'я. Я вже не кажу про Тереті: старий взагалі небожитель, хоч і намагається вдавати бадьорого.
— Це я бачу й так, — відказав я. — Ви добирайтеся до суті!
— Не поспішай, Васько, потерпи, — перебив мене новоявлений Шерлок Холмс. — Отож загальна недуга. А чому? — запитав він і сам відповів: — По-перше, люди називають страшний атол Бікіні; по-друге, згадують інші острови; і нарешті… Втім, розберемося, що до чого, і зробимо висновок. Так ось, — вів далі Савелій Гудзонович. — Наскільки мені відомо — і як лектору і взагалі як освідченій людині — після численних атомних випробувань Бікіні став непридатним для життя; рівень радіації там смертельний. Згідно з повідомленнями у пресі, тамтешнє населення було евакуйовано. Спочатку на сусідній атол Ронгерік, згодом набагато південніше — на Маджуро й Кілі, тобто ті острови, що їх називає Тереті і його одноплемінні. Значить, вони або мешканці Бікіні, або Ронгеріка, що теж перетворився на атомну пустелю.
— Якщо їх, цих товаришів, — навіть не помітивши, я назвав тубільців товаришами, — поселили на островах, далеко на півдні, тобто не в радіусі прямої атомної загрози, так чому ж вони опинилися тут?
Гудзонович мовчав, як мовчали й тубільці, заворожено слухаючи, але не розуміючи нас. Потім озвався.
— Бачиш, хлопче, все між собою взаємозв'язано, так би мовити: ланцюгова реакція подій і фактів, причини й наслідки… Крім лекції "Колоніалізм — найвища форма експлуатації", яку ти, до речі, слухав, у мене була ще й інша: "Перші кроки до атомної згуби" — про випробування термоядерної зброї на островах Тихого океану. Пам'ятаю, про переселенців з Бікіні газети друкували чимало статей та кореспонденцій… Так, так, — напружуючи пам'ять, нарешті згадав Гудзонович, — бікінійців переселили на Маджуро й Кілі. А що значить вигнати людей з віками насиджених місць, де пракорінь роду, домівка й могили дідів-прадідів? Знедолити, приректи на блукання, вкрасти в народу майбутнє і минуле. Бо людина без рідної землі, її традицій і культури вже не людина, а мрець. І коли американці вигнали остров'ян з Бікіні, переселивши їх на інші острови, вони перетворили їх на живих мерців.
— Чому так?
— А тому, Васько, — відповів Савелій Гудзонович, — що, крім усього іншого, ті острови теж виявилися непридатні для існування. На Кілі, наприклад (пригадується мені публікація одного зарубіжного репортера), земля не родюча, клімат надзвичайно вологий. Крім невеличкої плантації кокосових пальм, ні пандануса, ні араурута.[51]
Остров'яни здебільше ловлять рибу у внутрішній лагуні. Та Кілі, виявилося, бар'єрного рифу не має, а отже, не має і лагуни. Репортер так і написав: "Кілі — це горе для мореплавців, рятувальний круг, до якого не можна дотягнутися". І, звичайно, коли бікінійці опинилися на тому голому острові, почався голод. Знесилені, вражені радіацією, люди почали хворіти. А потім у пошуках кращої долі залишили Кілі, перебираючись на інші острівні суходоли.
