Казка на косичку - Галицька Олена
Знаю лише, що за весь рік навіть книжки не відкрив, жодного розділу не прочитав. Що я буду розповідати викладачеві? Як викручуватися з цієї ситуації? Навіть, шпаргалок в мене нема!!!
– Хіба ти шпаргалками користуєшся? – Маленька Бабка Йожка розчаровано глянула на Івася.
– Зазвичай, звісно, ні. Але ти навіть не уявляєш, як мені було і прикро, і страшно. Як я сварив себе!
– То були пересічні студентські страхи. Я вже давно Академію чарівництва закінчив, до речі "на відмінно", але й досі інколи бачу уві сні, що навіть не пам'ятаю, як підручник з прикладних чар виглядає! Жах!!! – Веліюр Лотароз аж плечима пересмикнув і продовжив: – Таке воно, АНІЩО. Ніколи не знаєш, що там побачиш.
– Ну а ти, Діано! Зустрілася зі своїм Петрусем? – з цікавістю спитала Маленька Бабка Йожка.
Діана нічого не відповіла. Вона мовчки дивилася на вогонь в каміні, про щось напружено думаючи. Її великі сині очі наче плавали у сльозах. Здавалося, ці сльози ось-ось полинуть з очей і заллють все навколо. Пустельник, який сидів поруч, міцно тримав її за руку, наче боявся, що дівчина може раптом щезнути.
Не почувши відповіді від Діани, Маленька Бабка Йожка звернулася до хлопця:
– А ти де був, що побачив?
– Я весь час був поруч Діани і бачив тільки її.
Розділ 26
ТАНЦІ НА СЛЬОЗАХ
Діана нарешті заплакала. Потворки і Маленька Бабка Йожка не витримали і теж зарюмсали – за компанію. Їхні сльози були такі рясні, лилися таким безупинним потоком, що скоро на підлозі утворилися справжні озерця. Озерця зливалися в річку, яка швидко потекла в бік каміну, погрожуючи залити палаючі дрова.
– Прибирашко, на поміч! – заволав Івась. – Зараз потонемо!!!
У коридорі щось загуркотіло і до камінної зали влетіла Прибирашка з усім своїм реманентом. Оцінивши ситуацію, вона швидко схопила стос відер, розставила їх перед плаксійками, а слізну річку закидала ганчірками. Вогонь у каміні було врятовано.
– Теж мені, чарівники! Як щось прибрати, то вас наче й нема, – бурчала вона, вміло орудуючи шваброю.
– Він не схотів піти зі мною, – промовила, схлипуючи, Діана. – Мій Петрусь… Я тепер зовсім одна. Мої батьки померли, в нашій хаті живуть чужі люди. У мене нічого нема – ані рідної душі, ані шеляга за душею…
Велюр Лотароз встав з-за столу, підійшов до Діани і поклав їй на голову свою велику правицю.
– Твоя неправда, дівчино, – суворо сказав він, – ти володієш найбільшим багатством у світі. Ти молода і сильна, у тебе все життя попереду. Подивись навколо – поруч твої друзі. Вони завжди готові прийти тобі на допомогу. Кохання – його ти ще зустрінеш, а, може, вже зустріла, тільки не побачила, не розпізнала?
Потворки і Маленька Бабка Йожка підбігли до Діани, обійняли її, втішаючи. Хатинка теж шморгнула, а Івась відвернувся, ретельно намагаючись прийняти незворушний вигляд. Пустельник скрушно мовчав.
– Пробачте мене, – Діана встала і обвела очима всіх присутніх. – Ти правий, чарівнику. Мені ще треба багато у чому розібратися, багато чого навчитися і зрозуміти. Я сильна, я зможу. Особливо коли всі ви поруч.
– Мій багатомільйонний життєвий досвід навчив мене, що ніколи так не було, щоб якось воно та й не було, – загадково промовив мсьє Карно. – Багато часу я провів на самоті і все ж таки знайшов нарешті друзів!
– Все марнота марнот і пошук вітру, – якось невлад додав Арахней. – нема нічого нового під сонцем. – Хто не шукає дружби з ближнім, той сам собі заклятий ворог, – голосно процитував він, швидко виправившись.
Арахней гірко зітхнув, згадавши свою самотність у глухій темній печері і хотів було теж втішити Діану, але зупинився, згадавши, що люди не дуже схильні до павуків, навіть таких симпатичних та не кусючих, як він.
Пустельник рішуче підвівся і двома руками ретельно заправив сорочку за вишитий пояс. Він відкрив було рота, бо хотів щось сказати, звернувшись до Діани, – мабуть, щось дуже-дуже значне та урочисте, як тут йому під ноги підкотилася Прибирашка. Вона все що човгала ганчіркою по підлозі, збираючи дівочі сльози.
– Ану посуньтеся від столу! Як бруд розводити, то вас багато, а як прибирати, то я одна, – кипіла вона.
– Продовжимо розмову в саду, – запропонував Лотароз. – Не будемо заважати нашій шановній…
– Та йдіть вже, йдіть: всі в сад, – Прибирашка аж рукою на нього замахала. – без вас швидше впораюсь!
Велюр Лотароз очолив процесію разом з Хатинкою на Курячих Ніжках, за ними бігли потворки. Мсьє Карно подав руку мадам Беллі. Він побоювався, що не пролізе у вхідні двері, але вони дивним чином збільшилися і пропустили велетенську пару. Маленька Бабка Йожка йшла поруч з Івасем, тримаючи на руках Брудька. Арахней, як завжди, сидів в її кишені. Пустельник тримався трохи позаду Діани. Хлопець не спускав з неї очей, наче боявся, що Діана ось-ось має щезнути, але не насмілювався взяти дівчину за руку.
Проходячи повз велике вікно камінної зали, Маленька Бабка Йожка ненароком зазирнула всередину і побачила дивну картину. Прибирашка, підібгавши ноги, сиділа у великому кріслі і, наче справжній диригент, вимахувала у повітрі совком для сміття. Навколо неї парами кружляли віники з ганчірками. Віники викаблучувалися під гучну музику, витворяли неймовірні "па", високо підкидаючи ганчірки, які розправлялися, наче метелики в леті, а потім смачно гепалися у залишки сліз.
Найбільша мітла очолила коло зі швабр та відер. Невгамовні мітелочки намагалися розірвати це коло, висмикуючи з нього то одне відро, то інше, але коло знову спліталося і крутилося по всій залі. Мильні бульбашки, що мінилися усіма кольорами веселки, вели свій танок у повітрі. Оприскувачі, щітки, мийки та шматочки мила скакали гопака між танцюючими, підтримуючи веселу гру.
Оце так потворче прибирання, подумала Маленька Бабка Йожка і побігла наздоганяти друзів.
Розділ 27
ЛОТАРОЗОВІ НАРЕШТІ ДАЮТЬ РОЗПОВІСТИ
Товариство розташувалось на Безкраїй Галявині, під трьома величезними дубами, що росли на пагорбі.
– Коли мені треба про щось подумати, я завжди приходжу сюди, – сказав Лотароз. – Мужній дає мені наснагу для прийняття важливого рішення, Мудрій допомагає зрозуміти, чи воно вірне, а Дужій ділиться силою для його виконання. Саме тут я вигадав Заворожений Ліс і його мешканців; саме тут я створив АНІЩО.
– Я так і не зрозуміла, що воно таке, те ваше АНІЩО, – вступила Хатинка. – Кожен щось своє розповідає.
– Там збуваються мрії!!! – в один голос закричали потвори.
– Ні, – м'яко заперечив чарівник. АНІЩО лише демонструє те, що з вами може трапитися у майбутньому. Інколи воно підказує вам, що треба або не треба робити. Задає вам питання, а інколи відповідає на ваші. Інколи воно – як безодня, що затягує у смуток, а інколи – як яскравий світ, що допомагає бачити вірний шлях.
– Дядько Юр, ти щось хотів нам розповісти, – м'яко перервала його Ва Мкаам. – Щось про нас…
– Так, вже час, – Лотароз неспішно пройшовся галявиною, нібито збираючись з думками. Від задумливо дивився у далечінь, немовбито щось пригадуючи, наче намагаючись щось роздивитися у далекому минулому.
– Колись у мене був старший брат. Аркаріус народився всього не декілька хвилин раніше, але все одно був справжній старший брат і завжди захищав мене. Ми були з ним нерозлийвода! Куди він, туди і я. Разом гралися, читали, гуляли. Але з часом з'ясувалося, що мій брат дуже любить літати. З раннього ранку він здіймався у небо і летів світ за очі.
Я, звичайно, теж міг би навчитися літати, але надавав перевагу спочатку пішим прогулянкам навколо нашого замку, а потім – далеким-далеким мандрам. Так наші шляхи розійшлися.
– І ви більш ніколи не зустрічалися? Але ж добре було б мати ще одного дядька, – замріяно сказала Дебе.
Велюр Лотароз невесело посміхнувся: – Так, добре було б. Але, на жаль, його вже нема на світі…
Одного разу Аркаріус повернувся додому не один. Він привів з собою чаклунку з далекої країни і назвав її своєю нареченою. То була пихата вередлива жінка, але брат бачив у ній лише неземну красуню.
Риси її обличчя були, дійсно, гарні, але завжди насуплені брова, недобрий погляд великих чорних очей та вередливо скривлені тонкі уста псували її вигляд. Зайшовши в замок, вона незадоволено озирнулася навколо, наче не помічаючи присутніх, круто розвернулася та, ні кажучи ані слова, пішла до покоїв, які запропонував їй Аркаріус.
Її бачили нечасто. Рано вранці вона виходила з замку, копала у тільки їй відомих місцях чарівні трави, варила невідоме зілля, яке ретельно ховала у своїй кімнаті. Інколи вона з'являлася на верхній терасі, невідступно дивилася в далечінь і щось шепотіла сухими тонкими устами. Інколи вона мляво пересувалася коридорами замку: її дебела постать виростала наче з-під землі і лякала до смерті.
Ніхто ніколи не чув її голосу. Лише перед самим весіллям Велюр Лотароз, гуляючи по саду, почув дивну розмову, яка дуже його стурбувала.
– Він вже майже припинив літати… – долинув до нього зловісний шепіт. – Ще трохи, і моє зілля подіє…
Лотароз підійшов ближче і у сутінках побачив дві невиразні постаті, що ховалися в зелених заростях. Співрозмовники помітили небажаного свідка і швидко зникли у напрямку замку. Лотароз пішов слідом за ними.
У камінній залі палав вогонь. Біля вогню сидів якийсь невідомий чоловік, а поруч… о, диво! – наречена. Раніше вона ніколи не приймала участі у спільних розмовах та розвагах, ніколи не приймала гостей.
– Познайомтеся, це мій брат, – сказала Маккам, і Лотароз упізнав її голос. Саме вона була в саду.
– Маккам? – здивовано скрикнула Маленька Бабка Йожка. – Але ж це ім'я…
– Не перебивай, – осадила її Хатинка на Курячих Ніжках. – Слухай далі…
"Мабуть, вона хоче, щоб після весілля її чоловік був завжди поруч неї, а не ширяв весь час десь у повітрі", – подумав тоді Велюр Лотароз. Наречена не була йому симпатична, але він і гадки не мав про якісь злі наміри з її боку. То був братів вибір, а старший брат не може помилятися, думав Лотароз.
Настав день весілля. Гостей було мало, церемонія не затягнулася. Під вечір усі запрошені піднялися на верхню терасу помилуватися заходом сонця. Служниці принесли напої; вигадливий старовинний кубок, прикрашений фантастичними істотами та химерними візерунками, молода сама піднесла Аркаріусові.
Велюр Лотароз ніколи не бачив цього кубка.
