Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Казка на косичку - Галицька Олена

Казка на косичку - Галицька Олена

Читаємо онлайн Казка на косичку - Галицька Олена

– Далі ви вже самі!

– Чому вежа так дивно зветься? – спитала Маленька Бабка Йожка. Вона знала, що пуд це назва одиниці ваги, походить з латини і вживається з давніх-давен. Й досі спортсмени користуються чавунними гирями, вага яких дорівнює 16 кілограмам. Але хіба можна зважити вежу?

– Дядько Юр, коли був зовсім молодий, дуже любив подорожувати, – почала розповідь Ва Маккам.

Одного разу він побачив на дорозі низку великих фур. На першій сидів якийсь чолов'яга. Він знервовано оглядався назад та намагався батогом підганяти зморених коней, які ледь тягнули вантаж, недбало накиданий на дерев'яні платформи. Порівнявшись, Веліюр Лотароз відійшов на узбіччя та чемно привітався з візником.

– Що везете, шановний? – спитав він. – Мабуть, врожай у вас великий? Фрукти? Овочі?

– Врожай, – захихотів чоловік. – Це книги, везу у макулатуру здавати. Мабуть, сто пудів набереться! Може, якісь собі залишу, модні, у яскравих обгортках. Нехай хату прикрашають! Сідай поруч, підвезу.

Веліюр Лотароз ошелешено роздивлявся стоси книг. Звідки таке багатство? Він почав розпитувати візника, якому дуже хотілося потеревенити з незнайомцем. Історія, яку він почув, приголомшила…

Була собі країна, вільна та багата. Були в цій країні лани та луки, ліси та безкраї степи, гори та долини. Велична ріка разом з безліччю менших напувала родючу землю цілющою водою. Жили в цій країні працьовиті люди, й процвітали б разом із рідною землею, якби не дошкуляли пихаті сусіди, що зазіхали на багаті землі.

З іншого боку теж були сусіди. На загальній нараді вирішено було попросити в них допомоги – віра одна, не підведуть! Але сталося не так, як гадалося. Ті, що називали себе братами, тишком-нишком почали забирати собі все найкраще, нарешті повністю захопили владу, а мешканців прекрасної країни зробили своїми рабами.

– Мабуть, в них була якась дуже потужна зброя? – спитав Веліюр Лотароз.

Зброя була, але незвичайна. Чужоземці принесли із собою свою мову і змусили людей забути рідну. Заборонили школи, де вчили дітей, спотворили на свій лад історію країни. Ті, хто намагався з цим боротися, або потрапили за грати й були знищені, або вимушені були поїхати геть. Потроху місцеві звикли до приниження – їм здавалося, що так було завжди. Нарешті хазяї життя вирішили взагалі позбавити людей знань – навіщо рабам знати щось, крім праці? Отоді й почали палити книги…

– Палити книги?!! – Лотароз аж підскочив від обурення.

– А що такого? Читати ми все одно не вміємо. От, наприклад, я працював нічним сторожем у місцевій бібліотеці, але жодної книжки не прочитав. Коли ж дізнався, що її теж мають незабаром спалити, вирішив... (тут він лукаво примружився), що можу мати з цього великий зиск. Вночі ми із товаришем потай вивезли весь цей непотріб з міста. Здам на сусідній завод з переробки паперу, хоч якісь гроші зароблю!

– Тобто ти їх просто вкрав? – ще більш обурився Лотароз.

– А що такого? – повторив візник. – Там ще багато лишилося, вистачить вогнища для розваги попалити!

Лотароз зіскочив з фури і став поперек дороги. Спочатку він хотів наслати на того недоумка найстрашніші чари, але вчасно схаменувся. Ніякі чари не можуть виправити таке вперте невігластво, таке дикунство!

– Хочеш вигідний ґеше́фт? – крізь зуби проказав він. – Я забираю усі ці книги собі. Тебе ж відпускаю живим, навіть грошей трохи дам, але натомість ти покажеш мені усі місця, де ще залишилися книги.

Лотароз переніс врятоване багатство до свого замку. Саме з того часу вежа, де була розташована бібліотека, стала зватися Стопудовою, на згадку про те, що може статися, якщо лишитися знань.

– Чому Лотароз не допоміг цій країні звільнитися від загарбників? – спитала Маленька Бабка Йожка.

– Тому, що це можуть зробити лише самі її мешканці. Тільки власна перемога, добута власними руками, власним розумом стане на користь людям. Має вирости покоління, яке вважатиме, що краще один день прожити вільним, ніж сорок років бути рабом, – відповіла Ва Маккам.

Маленька Бабка Йожка десь чула щось схоже. Здається, мова йшла про якогось ватажка, який дуже довго водив свій народ пустелею, доки не помре останній, хто був народжений у рабстві.

Розділ 22

ВПЕРЕД У АНІЩО!

Друзі йшли між рядами високих шаф, вщент заповнених книгами. Стіни Стопудової вежі обвивали численні галереї, на які вели стрімкі дерев'яні сходи. Ці галереї теж були заповнені книжковими шафами та величезними скринями з важкими металевими засувами, у яких зберігалися найстаріші та найцінніші сувої.

– Тобто, ти кажеш, що знання потрібні, щоб не потрапити у залежність від чужої волі, – Івась несподівано обернувся і простягнув Ва Маккам мікрофон. Камера вже працювала.

– Ой, я й забула про інтерв'ю, – почала було потворка, аж раптом…

– А що це ви тут робите? – з-за наступної шафи, грізно здіймаючи перетинчасті крила і широко роззявляючи страшну зубасту пащеку, з'явився… ще один дракон і знову ревонув щосили: – А що це ви тут робите?

– ПилоСмоку, вгамуйся і не лякай моїх друзів, – суворо сказав Арахней і пояснив: – То є синок драконихи Белли.

– О, привіт, вчителю! Радий вас бачити. Щось давно ви нас не відвідували. Може, абонемента загубили?

– Ні, це ти що тут робиш? – суворо спитала Маленька Бабка Йожка. – Дракон, що пихкає вогнем, у такому величезному сховищі горючих матеріалів? Як тут у вас щодо пожежної безпеки?

– Та я… – чесно признався дракон, – я, на превеликий жаль, не вмію пихкати вогнем. Таким вже народився, – знітився він. – Натомість, добре вмію всмоктувати пил. Відчуваєте, яке тут свіже повітря!

– Все життя мріяла тут працювати, – сказала у мікрофон Ва Маккам.

– Хіба це не нудно – сидіти у чотирьох стінах і видавати книжки іншим? – спитала Маленька Бабка Йожка.

– Ти хибно уявляєш собі обов'язки бібліотекаря. По перше, треба навчитися орієнтуватися у книжковому морі: так добре знати і наукову і художню літературу, щоб слушно порадити читачеві саме ту книгу, яка йому потрібна. Необхідно ретельно слідкувати за новинками і вчасно поповнювати бібліотечний фонд. Обов'язково треба володіти декількома іноземними мовами, вміти орієнтуватися в історії різних країн, розбиратися в мистецтві тощо.

Особливі вимоги пред'являються до пам'яті бібліотекаря – адже він має знати не тільки зміст книги, але й місце її розташування. Цьому можуть зарадити спеціальні картки, які бібліотекар заповнює, заносячи туди усі відомості про кожне видання. От в тебе, ПилоСмоку, за яким принципом книги розташовані? За змістом? В алфавітному порядку за прізвищами авторів чи назв? Де в тебе бібліотечний каталог?

– Та ні, нічого такого в нас тут нема, – ПилоСмок залякано подивився на Арахнея. Той прийшов на допомогу, пояснюючи, що колись Латароз придумав… просто викликати потрібні книжки!

– Але треба досконало знати, що саме тобі потрібно, бо з полиць може злетіти їх ціла зграя, і почнуть кружляти над головою – не вхопиш! А сувої будуть до нестями стукатися у кришки скринь.

– Дуже недосконалий метод, – скривилася Ва Маккам, – доведеться тут у вас все переробити. І вже не на камеру додала: – Як нам, наприклад, знайти хоч якісь відомості про АНІЩО? Останнє слово вона вигукнула.

Жодна книжка не зрушила з місця.

Тим часом мсьє Карно розважав друзів, що залишилися, все новими й новими розповідями про доісторичні часи. До слухачів приєдналася Белла і з цікавістю слухала оповіді карнозавра. Раптом Хатинка, думки якої літали десь далеко, спитала:

– Все ж таки хтось має знати, як потрапити до АНІЩО. Мсьє Карно, може, ви хоч щось пам'ятаєте? Може, щось чули, коли Лотароз вас доставляв до замку? Якісь його слова, вирази чи напрям, яким пересувалися?

– Ви шукаєте дорогу до АНІЩО? Так я її знаю! Чого ж ви одразу не спитали? – зненацька вигукнула Белла.

Засмучені друзі ще довго блукали бібліотекою й нарешті повернулися ні з чим. Тут їх чекала несподіванка. Мадам Белла розповіла, що у Прибирашки є універсальний ключ до усіх закутків замку. Але не схожий на такі, що відчиняють звичайні замки. Треба просто сказати, але обов'язково Прибирашкиним голосом: "Мию, чищу, підметаю", – і двері відчиняться. Навіть химери, навіть злючі вампіри не завадять пройти до АНІЩО!

– Як просто, – розчаровано сказала Маленька Бабка Йожка.

– А ти спробуй там все прибрати!!! – уїдливо відповіла Прибирашка, зненацька з'явившись у камінній залі. Згодна вас провести, але з однією умовою – цього разу мити і підметати там будете САМІ!

Розділ 23

ДОТОРКНИСЬ ДО ВЕСЕЛКИ

Друзі на чолі з Прибирашкою підійшли до старовинної шафи. В руках вони тримали віники, ганчірки та відра з водою.

Химери залопотали крилами і зашипіли, але Прибирашка, озброївшись пульверизатором, почала бризкати їх водою. Химери враз склали крила і подалися назад. Найстрашніший вампір, невдоволено скривився: "Що, знову вмиватися? Може, ще й зуби треба почистити?", – і мерщій розчахнув важкі стулки з червоного дерева.

Друзі обережно зазирнули в середину шафи. Раптом з-за вішалок з пошарпаними строями вилетів рій дрібних сірих метеликів. Прибирашка відчайдушно замахала на них мітлою на довгій покрученій ручці, примовляючи: "Ох, ця міль, лаванди на неї нема… Скоро всі наряди поїсть! Заходьте скоріш!".

Пробравшись крізь завісу зі старого вбрання, мандрівники скупчилися біля непримітних дверцят в глибині шафи. Прибирашка виступила вперед і почала промовляти заповітні слова, в такт розмахуючи мітлою. Дверцята повільно відчинилися, хмара куряви розсіялася і друзі побачили... підніжжя веселки!!!

– Кожен з вас має вибрати свій колір смужки і пройти крізь нього. Та реманент не забудьте!

– Мій колір – червоний! – вискочив вперед Івась. – Як фасад мого улюбленого університету!

– Тоді мій – помаранчевий! – вигукнула Маленька Бабка Йожка. Дуже люблю помаранчі!

– Мій – жовтий, наче цвіт кульбабок на початку весни, – сказала Дебе, – чи як добре спечені булочки!

– Тоді мій – зелений, – сказала Ламля. – Хоча ні, краще блакитний, як мої бантики! Або як весняне небо! Так, так, беру блакитний і все! – капризно вирішила вона, остаточно ввійшовши в роль кінозірки.

– Добре, зелений буде мій, – погодилася Ва Маккам. – Як трава на моріжку в Саду у Лотароза, де так добре читати книжки!

– Тоді мені лишається синій, прошепотіла Діана.

Відгуки про книгу Казка на косичку - Галицька Олена (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: