Перекоп - Гончар Олесь

А хто дасть? Хто позичить? — Мати помовчала.— Зізнаюсь вам, діти: гріх. Все життя нікого не обманювала, а тут, на старості...— вона затулила обличчя руками.— Хто зна, як воно там ще буде. Не ради себе... заради ж вас... заради Василька гріх на душу взяла!

І, перехрестившись у куток, мати розповіла.

Вночі вийшла вона з ліхтарем до корови, оглянула і вже поверталась до хати, як раптом хтось із-за вугла — шасть назустріч! Злякалася, думала — бандит якийсь з лісу. А воно: "Свої, свої. Не бійся, Мотре". І хто б, ви думали? Огієнко! Митрофан Огієнко! Так і так, каже, як хочеш, а виручай. їдуть з міста розверстку викачувати, хочуть весь хліб вигорнути під мітлу, так дозволь хоч клунок який-небудь закинути тобі в половник,— ти бідна, в тебе не шукатимуть...

— Стала я відмагатися, а він і слухати не хоче, вже тягне з зятем лантухи десь із-за хліва. "Оце,— каже,— прикидай половою, хай перележить. А будем квитатися — не зобиджу, знаю, що в тебе тепер у хаті прибавилось їдаком".

Данька, видно, боляче різонуло це слово, проте він промовчав. Бо таки ж їдак... Зате Вутанька була сама не своя від обурення.

— Катюга! Павук! — схопившись з місця, вигукувала вона схвильовано.— За нашою спиною заховатися хоче! Знову попихачів шука!

— Та воно, діти, рік трудний...

— Ніхто не каже, що легкий,— все більше розпалювалась Вутанька.— Нам трудно, а робочим удвічі трудніше! Ленін на восьмушці живе!

Мати задумалась. Вже, видно, вона не знала, як їй і спекатись тих лантухів.

— Знаєте що? — сказала, зрадівши якійсь думці.— Побіжу я зараз до нього. Скажу, хай сьогодні ж назад забере. Як стемніє, хай приїде саньми й забере.

— Дзуськи тепер! — вигукнула Вутанька.— І так, мабуть, по ямах гноїть, а йому ще назад віддавати. Ні, раз уже я цей хліб найшла, то я ним і розпоряджусь!

Мати глянула на неї сполохано:

— Вусте!

— Так, так! — вже з якимось веселим лукавим викликом грозилась Вутанька.— Я його навчу, калитку, як треба ховати!

Данько не міг стриматися від сміху.

— Ану навчи, навчи,— підохочував він сестру.— Поможи йому виконати розверстку!

— Поможу!

По тому, з яким радісно-рішучим поблиском у вічу Вутанька взялася за двері, мати зрозуміла: нічим її зараз не відговориш, нічим не зупиниш... Тільки що ж вона все-таки намислила собі?

VII

Впрігшись у санчата, розшарівшись з морозу та напруги, тягне Вутанька вуличкою на гору важезні свої лантухи. Помагаючи їй, ззаду санчата підпихають сусідська дівчина, яку Вутанька кликнула на поміч, та свій доброволець — Василько, що ледь видніється із-за лантухів у кудлатій дядьковій шапці. Так просився, щоб взяла його з собою, що ніяк не могла йому відмовити. Тепер мусить раз у раз оглядатися на нього, боїться, щоб не посунулися з саней лантухи, не придавили їй сина. Чесно трудиться хлопець, підпихаючи, аж спотикається за саньми у ковзких бабиних шкарбанах.

Вуличка, що вела на толоку до гамазею, підіймалася все крутіше, тягти було все важче, але чим важче ставало Вутаньці тягти, тим легше, тим радісніше робилося їй на душі. Ах, де там він, її комісар, хай би глянув оце в бінокль, хоч із-під Криму побачив би, як тягне вона з сином на гору оце нелегке хлібне своє щастя, в надії, що розшукає воно десь у поході її Леоніда і надголодь воюючих його бійців. Все тіло в жару від напруги, аж до землі припадає під віжками, а на серці так гарно, гарно!

На горі, коло навстіж відчинених дверей гамазею димить цигарками гурт чоловіків, і перший, кого зірко помітило серед них Вутаньчине око, був якраз він,, Митрофан Огієнко. Червоний, як після чарки, в бекеші, окантованій сивим смушком, саме розповідав щось веселе дядькам і сам голосно реготав разом з ними. Загледівши на відстані Вутаньку та її незвичайну хуру, він раптом замовк на півслові і вже не міг відірвати очей від величезних, пошитих із нових ряден лантухів, що, мов кабани, лежали впоперек на санчатах.

— І звідки це в тебе, Вусте, такі запаси? — загомоніли при її наближенні дядьки.

— Щастить же цій молодиці: серед зими вродило!

— Якраз на голодну кутю!

— Чи це, може, оцей, що з-під шапки виглядає, за себе розвьорстку припхав?

Підтягнувши санки навпроти дверей, Вутанька неквапом випросталась. Зустрілася поглядом з Огієнком і помітила, як тривога промайнула йому в очах.

— Чого ж ви стоїте, дядьку Митрофане? — звернулася просто до нього.— Помогли б, чи що?

— Та й справді-бо,— кинувся до лантухів Цимбал з заткнутим за вухо огризком олівця.— Не женщині ж отаких кабанів двигати. Ану берись, Митрофане!

Огієнко вже напустив на себе спокій.

— Чого ж, ми не ледачі,— сказав він і, сплюнувши в руки, розважно став намацувати ними рядняні цупкі гузирі.

Довготелесий Цимбал, натужачись, спершу ледве не випустив лантуха з рук. Задкуючи до приміщення, він аж заточувався від незвичайної ваги, а Огієнко тільки сопів та надувався,, по-волячому ступаючи за лантухом через поріг.

— На такий вантаж і гир у мене не вистачить,— весело занепокоївся Цимбал, коли обидва лантухи вже височіли горою на вазі.

Смішно було Вутаньці дивитись на Цимбала, як він метушиться із застромленим за вухо олівцем, як, згорбившись, поклацує там щось у себе на вазі. Темний та недрюкований, а коли довелось, то й землю панську сажнем переміряв і вже ось при вагах з олівцем за вухом стоїть, розверстку з людей приймає.

— Добра пашаничка, добра,— прицмокували дядьки, коли хліб уже було зважено й відставлено вбік, до засіків.— Зерно до зерна!

Взяв на долоню кілька зернин і Огієнко.

— Еге ж.. Як сльоза.. їстиме хтось "паляніци".

— Давайте ось сюди його,— підійшов, розпоряджаючись, Цимбал.— Берись, Митрофане, підсобляй уже до кінця.

Зашуміла в засіки пшениця, старанно витрусив Цимбал один лантух, потім і другий.

— Е! Люди добрі! — раптом здивовано вигукнув він.— Та тут ось ізсередини на лантусі помітка якась ыакарлякана. Бублик якийсь, начебто як "О"... Стривай, Митрофане, чи не твоє це тавро?

— Ні, не моє,— відвернувся Огієнко.

— А ви краще, краще придивіться, дядьку Митрофане,— сказала Вутанька.

— Єй же єй, так наче твоє,— не вгамовувався Цимбал і став вивертати лантуха тавром наверх.

Огієнко з люттю вирвав лантух у Цимбала з рук.

— Забирайте обидва,— Вутанька, посміхнувшись, підкинула йому ногою і другий лантух.— Вам на хазяйстві згодяться, а мені ваші торби ні до чого.

— Москва для вас,— огризнувся Огієнко,— гори порожніх фабричних пришле. Торбів хіба ж таких нашиє. На все життя вистачить!

Скрутивши в клубок обидва лантухи — під руку їх і, як піджигалений, вискочив геть з гамазею.

Довго реготали услід йому дядьки. А Цимбал, розгорнувши квитанційну книжку, повагом добув із-за вуха свого олівця:

— На кого ж квитанцію виписувати? — звернувся він до Вутаньки і, кинувши у бік Василька, що підсьорбував носом біля санчат, жартома додав:— Чи не на нього?

Вутанька якийсь час стояла роздумуючи.

— Пишіть на нього,— серйозно промовила вона.— Від Василька — Червоній Армії. Так і запишіть.

VIII

Доки Вутанька здавала хліб, мати місця собі не знаходила: все не могла заспокоїтись, все ждала — з чим повернеться дочка від гамазею? Чомусь здавалося старій, що не може ця пригода кінчитись добром. Раз по раз припадала до вікна, виглядала на вулицю — чи не повертаються, чи не мчить санчатами з гори внук верхи на порожніх Огієнкових лантухах. Якби все було гаразд, вже, здавалось, мусив би він примчати.

Так у неспокої, в тривозі й сіла коло вікна за прядку. Тільки сіла — хтось майнув попідвіконню, загупав, оббиваючи сніг біля порога. По тому, як гупає, чути було — не своє. Не встигла мати відставити прядку, як двері з силою відчинилися і на порозі, метельнувши порожнім рукавом, з'явився Федір Андріяка, голова ревкому. Отряха отряхою: надворі мороз, а в нього груди розхристані й душу видно.

З його появою мати відчула, як ноги їй терпнуть і душа холоне в недобрих передчуттях: "За хліб! На допрос!". І розхристані груди Андріяки, і заросле чорною густою щетиною обличчя з розірваною ще в хлоп'ячих бійках губою надавали йому сердитого, навіть погрозливого вигляду. Яресьчиха завжди його трохи побоювалась, побоювалась навіть без причини, а зараз...

— Не жахайся, тітко Мотре,— посміхнувся він мимохідь, хоча це була дивна усмішка: розірвана губа йому весь час лежала так, наче він прикусив її в приливі люті до когось і не відпускає.— Хай уже хуторяни мене жахаються, ті, що розверстку саботують, а вам чого? Ви ж своє здали?

— Та здали...

— Ну то чого ж... Це я зайшов ось нашого червоного кавалериста провідати.

Матері все ще не вірилось. Лише тоді відлягло від серця, коли Федір, з гуркотом підсунувши ногою табуретку до ліжка, присів біля Данька.

— Так що: до матері на побивку, значить? Товариш сипняк, кажеш, вибив із сідла?

— Вибив, проклятий.

— Чув, чув. Наше діло, брат, таке: то на коні, то під конем. Я сам торік ледве чортові душу не віддав під Білою Церквою. Бачиш оце? — він тряснув перед Дань-ком порожнім своїм рукавом.— Директорія одхватила, зоставила з п'ятьма пальцями на все життя. Ну та нічого: вистачить і п'ятірні, щоб брати їх за жабри, ч-чортяк!

Це було його улюблене: чорти, чортяки, відчорту-вати, вичортувати, чортибахнути — так і неслося всюди, де він з'являвсь.

— Ось ти б не чоркався, Федоре, в хаті,— благальним тоном промовила мати із-за прядки.

— Винуват, не буду! — рішуче пообіцяв Федір.— Хай їм чорт усім чортам! — І, махнувши рукою, уже знову звернувся до Яреська:— Ну де ж тебе, по яких світах носило?

— Далеко носило, доки до Криничок оце занесло... Вважай, що всю Україну з боями пройшов. Як сів торік в Чаплинці на коня, то вже аж до самого Києва не залишав сідла...

— Он як! До Києва наша Таврія дістала?

— Разів три ми його з боку Брест-Литовського брали і знову здавати доводилось. Бо не всі ж і там, у Києві, арсенальці — були й такі, що з вікон окропом на голови лили. Ну, а коли вже підійшли богунці з Чернігівських лісів, тоді одразу всім нам веселіше стало. Богунці звідти, а ми звідси — і Київ наш.

Данько примовк, задумливо дивлячись кудись у стелю.

— А нам тут ще викурювати та викурювати,— промовив Андріяка і, затримавшись поглядом на Яресь-кові, блідому, схудлому, раптом вигукнув з жалем:— Ех, брате! Був би ти оце на ногах, запрягли б ми тебе з першого дня! Коммолівську ячейку якраз у селі створюємо — треба б їм бойового ватажка...