Перекоп - Гончар Олесь
У Києві, мовляв, американський консулат відкриває... Аж сюди доїхав, а тут його французький комендант за шкірку та з вагона: не в своє залізли, мосьє...
— Попоказився він тут, той консул,— втрутився в розмову один із стрілочників.— Стерти в порошок француза нахвалявся. Сьогодні ваша, каже, зона, завтра наша! Це Америка навмисне, мовляв, пустила на Вкраїну французів, щоб руки собі тут попекли, а потім... потім видно буде!
— Одним словом, зчепилися два хижаки,— зауважив, спершись на костур, якийсь дідусь у солом'янім брилі.— За Вкраїну за нашу ніяк не помиряться.
В холодку на пероні групами розташувались поранені. Жінки з місцевих, що принесли їм молока, жалісливо допитуються:
— Чим же це вони вас? Отими кулями труєними, чи як?
— А чи правда, що там уже з моря стальні черепахи на берег лізуть?
— Черепах не бачив, дредноути — ото напасть,— пробасив з-під стіни кремезний, з перев'язаною рукою чоловік в зашмарованім одязі, з вигляду корабельний кочегар.— Одним залпом рибальське селище змітає...
— Така сила... Спаси й помилуй.
— Ну та ми ще вернемось, ми ще їм покажемо святую Русь! — зі злістю промовив матрос з якорями на грудях.— Про святую Русь кричать, а самі вже з тельбухами Антанті запродались.
Недовго тривав цей перепочинок. Десь одразу по обіді станцію почали діставати снаряди далекобійних гармат генерала Шіллінга. Довелося поспішно зніматись, щоб спільними силами пробиватися далі на північ.
Вже, коли рушали в путь, Леонід Бронников з платформи бронепоїзда випадково загледів Яреська, що саме проїжджав з килигеївською розвідкою неподалік попід насипом. Переглянулись, без слів кивнули один одному. Здорово вимотало за дорогу хлопця. Після того, як поховав найближчого друга свого Яноша, ще більше змінився: схуд, обшерх, обгорів. їде серйозний, постаршав, нема вже колишньої хлопчачої безтурботності на виду, тільки й зосталось, що очі — яресь-ківські очі спрагло поблискують з-під папахи глибоким сухим вогнем.
Ліворуч від колони розірвався на жнивовищі снаряд, за ним ліг другий, знявши руде кублисько диму й куряви. Кіннота помчала вперед. Бронников, приклавши бінокль до очей, став дивитись у напрямі залишеної станції, звідки била навздогін колоні ворожа артилерія. "Чекайте, ми ще прийдемо,— хотілося крикнути.— Відходимо ручаями, а сюди нас вернеться море!" ,. З'єднаній колоні південців тепер не видно було кінця. Із-за обрію виходила, за обрієм зникала. Знали, нелегкою буде подальша дорога: будуть ще й зруйновані колії, і поламані хребти залізничних мостів, і безконечні, вимотуючі силу бої.
Пилюка встає до неба.
Верблюди ревуть на весь світ.
На платформах ешелонів лежать покотом хворі, поранені. Сотні, тисячі їх, покривавлених у боях, скошених тифами, мучаться на возах, на відкритих платформах.
Небо і небо над ними. В зеніті незаймано чисте, а нижче по обріях — буре, сухе, тривожно скаламучене. Не вгадаєш, чим скаламутилось: чи далекими чорними бурями, чи ногами багатотисячних армій, що проходять в це літо землею?
ПІСНЯ І ХЛІБ
І СОНЦЄ світить, і сніг куриться... Дужий вітер гуде в обмерзлих деревах, жене попід лісом згорблену жіночу постать з клунком на спині.
Ніде ні душі. Ліс та поле. Куриться над полем сніг до самого сонця, туманного, завихреного клубками сухої снігової куряви. Вже воно при заході, вже скоро воно й зовсім сховається, .і споночіє надворі, а де вона ночуватиме? Знову вовки об'явилися. Давно вже не чути було їх у цих краях, а тепер все частіше завивають вночі попід селами, захлинаються своєю голодною звірячою тугою. Хто каже, що це на недорід, хто — що на нове нашестя.
Вовчі, видно, часи настають! Там, чуєш, вівцю потягли із кршари, а там, вигнані голодом із лісу, напали й на подорожніх. На неї, на матір, не повинні б вони напасти... Дикий звір і той мусить уступити їй дорогу, дізнавшись, до кого вона поспішає!
Випадково через сторонніх людей прочула, що син її лежить в кременчуцькому лазареті. В бараках при махорочній фабриці відкрито новий лазарет, і там він лежить.
Ноги самі несуть уперед та вперед. Хурделиця розгулялася — світу не видно. Сонце зайшло, швидко сутеніє. У вечірніх присмерках, у снігових завіях тонуть поля, розпливається ліс. Не лякає її ні хурделиця, ні темрява — не присідаючи, йтиме всю ніч. Тільки б не збитися з дороги. Сило небесна, дай їй дійти!
Свище вітер. Струмує сніг. Тисячі сивих гінців біжать поперед матері в розвихрену заметільну безвість.
Цілу НІЧ вітер гуркоче лазаретним дахом, завиває в димарі, і немовби хтось ходить, тужить в темряві попідвіконню. Прислухається лазарет: хто там може тужити серед ночі під його сліпими, забитими снігом вікнами?
Зимно в бараці. Добова норма дров давно спалена, мабуть, уже й попіл витягло вітром у димохід. Студить з усіх щілин, видимає з-під благенької ковдри та шинелі останнє тепло.
Яресько тут.
Звалило його — сам не знає коли. Востаннє пам'ятає себе на коні, в зимову місячну ніч. Полк ішов правим берегом Дніпра по п'ятах денікінських ар'єргардів. Позаду горіла розбита станція, попереду за морем голубих гребенястих снігів таємниче темніли якісь хутори, перегавкувались собаки.
З останніх сил тримався Яресько в сідлі. Нудотна гаряча втома розламувала тіло, зорі до болю різали очі, в снігах іскрились, мов потовчене скло, і зморені коні байдужки ступали в голубу місячну пустелю. Потім і зоряне небо, й сніги все змішалося, пішло обертом, доки й сам він з конем, із сідлом — не провалився в ту зоряну безодню.
Скільки днів ідючей тривало маячливе його забуття? Опритомнів уночі, в похмурому бараці, серед таких, як і сам, маслакуватих тифозників, що лежали — від стіни до стіни — покотом на підлозі. Підійшла жінка в білому і, зрадівши, що він опритомнів, дала йому пити. Помітив потім, що всі сусіди його лежать стрижені, мов арештанти, через усю голову в кожного смугами кривуляють покоси, як на тій нещасній асканійській вівці, що тільки-но вискочила з-під рук стрижія. Мацнув себе за голову теж стрижений! Там, де раніш молодецький чуб русявим пасмом розвівався,— тепер одна колюча стерня стирчить!
Прикро було усвідомити, що не грек, не кадет, не цет-люрівські шлики, а якась нікчемна воша вибила тебе з сідла. Скільки світу облітав, а тепер лежи та дивись, як щербата лампа в газетному абажурі цілісіньку ніч стелю над тобою коптить!
Тітки-санітарки, з якими він згодом розговоривсь, чомусь вважали його далеким, може, тому, що марив він
Кримом та кримським небом, а дізнавшись, що родом він із тутешніх, полтавських, місць, наперед стали радуватись за його матір: хоч після стількох літ розлуки побачить нарешті сина.
Не лежалося Яреськові під лазаретною ковдрою. Валяється тут дровинякою в той час, як однополчанам його, може, десь уже степовий місяць світить! Хотілося швидше встати і йти, йти, але тіло навідріз відмовлялось служити. Розбирала злість на власну безпомічність, на власне безсилля. Іноді йому здавалось, що нікому він тепер уже більше не потрібен, що життя назовсім викинуло його з сідла. Валятиметься отак, аж поки винесуть і його коли-небудь із барака на носилках, як виносять щоранку інших закоцюблих...
Минали дні, а до нього ніхто не приходив, ніхто ним* не цікавивсь.
І, як завжди в таких випадках, найближче виявилась мати.
Спершу думав — приснилось: зайшла і стала з клунком біля порога, неспокійно, по-пташиному роззираючись по боках. В збентеженні ніяк, видно, не могла натрапити на нього поглядом: багато було їх перед нею, і всі під шинелями, всі, як трупи на полі бою.
Данько перший обізвався до неї:
— Мамо!
Сплеснула руками, підбігла, впала, як скошена, біля нього:
— Даньку... дитино моя! І облилась слізьми.
Поменшала, зісохлася, ще дужче змарніла. Тільки чорні брови — невилинялі, майже дівочі! — нагадують ще про колишню вроду, стрілчасто лежать над очима виразною, вічноскорботною складкою.
Схилившись над ним, все дивилась йому в вічі, і губи тремтіли їй від стримуваних ридань.
— Як ви мене тут і розшукали,— сказав син не знайомим їй, удавано веселим баском, і тонка, по-хлоп'ячому соромлива усмішка, загравши на устах, одразу скрасила його всього, ще більше наблизила до матері.
Він, він! За час майже шестирічної розлуки до невпі-знання змінило його життя, змінило для інших, але не для неї, не для матері! Прийняла його в серце, яким є, здається, саме таким і ждала. Юне безкровне обличчя та сліди знайомих завихрень вище лоба. Наче вчора виряджала його, малого, в Каховку. Дитиною беззахисною був він для неї ще й зараз, в оцій непомірно широкій шпитальній сорочці з казенного полотна, з полотняними поворозками замість ґудзиків... Дарма що перший юнацький пушок уже пробивається над губою, темніє на підборідді, але й він здається якимось несправжнім, передчасним. Хлоп'я, та й усе. Блідий, кістлявий, весь аж світиться від виснаги. Нелегко навіть уявити було, що перед цим він уже рік не вилазив із сідла і нарівні з дорослими рубався по фронтах за свою невловиму долю. Тривала хвороба зробила його крихким, тендітним — в обличчі ні кровинки, руки мов трісочки, лише долоні незвично широкі й грубі, мабуть, розплескані рукояткою шаблі, розтягнуті суворою мужчин-ською роботою.
Зітхнула мати, дивлячись на ці руки.
Приспокоївшись, розв'язала клунок, стала добувати звідти гостинці. Совала синові під шинель домашні житні коржики, десь виміняні грудочки цукру, сушений терен та кислиці... Хотіла роздати по коржику й Даньковим сусідам, але сувора милосердна сестра застерегла від порога, що їм не можна.
Мучились люди, стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той щось белькоче, лається в маячінні. Неподалік Данька вусатий хребтуватий дядько бився в жару, схоплюючись, безтямно вигукував раз у раз:
— Плі! Плі! Плі!
Страшна маячлива війна продовжувала ще жити тут, не випускала нещасних людей із своїх пазурів.
— Даньку,— раптом нахилилась Яресьчиха близько до сина,— заберу я тебе звідси. Дома швидше одужаєш.
— Навряд чи дозволять, мамо.
Як? їй та не дозволять, рідній матері не віддадуть?
— Схаменися, сину, що ти говориш. Хто це не дозволить?
— Комісара треба питати.
— Хіба в комісара матері нема, хіба в нього серце камінне? От, єй же бо — піду!
Вона була готова хоч зараз схопитися й бігти розшукувати комісара.
— Стривайте, мамо, не спішіть.
