Срібне молоко - Шевчук Валерій

І коли переступив порога Насті Гноїхи, то побачив, що її покій густо залитий світлом великої кількости свічок, а стіл заставлений наїдками, а за столом сидять сорокоподібні жіночки, які на його появу радісно заскрекотали, а назустріч йому, як пава, виступила Настя Гноїха і розцілувалася з ним по-християнському, а тоді всі сіли за стола, на чолі якого побіч виструнчилися дяк із Настею, і Настя проголосила заручини, відтак усі почали галасливо їсти й пити, дяк не відставав від інших, а коли підпив, йому здалося, що і в його голосі почали з'являтися сорочі нотки і що ще трохи, він і сам осорочиться; через це, бувши наповнений наїдками й питвом, тихенько шепнув Насті, що хоче до вітру, на що вона, підпила бувши, легковажно згодилася, але своїм гноячим розумом не збагнула, що зрозуміла дякове слово "до вітру" зовсім не так, як він, отож дяк спокійно похилитався до ґанка, там постояв, очевидно, виглядаючи того вітру, а може, й закликаючи, а коли той і справді з'явився, дав із того села стрекача такого прудкого, що чати, які засіли довкола, не вкмітили його відходу чи, властиво, відльоту на вітрових крилах, а може, простісінько позасинали, також бувши на таку урочисту нагоду підхмелені. І дякові Григорію Комарницькому, якого виносила із того небезпечного села шуря-буря, цього разу цілком йому сприяючи, ще довго у вухах чувся сорочий скрекіт, хоча ніяких сорок довкола вже й не було.

Цю пригоду дяк згадувати не любив, але саме з неї й почався його хід від дійства до дійства, і вони творилися на слабкому ґрунті, і це тим більше дивно, бо загалом Комарницький великим жонолюбцем не був і, хоча й вабили його білі голови, але більше їх боявся, аніж прагнув змагати. Ота прикра історія в Сорочому поклала йому до голови дві істини: жінка, коли й хоче, то не так просто; а друга: не такі вони, жінки, малосильні та безпечні. Була ще й третя істина, яку сприйняв не без сумніву, через це не прикладав її до основних: жінці подобаються більше любовні ігриська, аніж злягання, а в чоловіка в цьому ділі навпаки. Тому, біжучи із того Сорочого і відчуваючи, що за плечима в нього повисли (хоч це йому тільки ввижалося), ніби розпростерті крила, дві зграї сорок, по двадцять з кожного боку, він більше подобав на сполоханого зайця, ніж нападника-комара, і, хоча в Сорочому сам з'явив любовну ініціативу, тепер у голові його тріпалися таки заячі думки, тож, добігаючи до села Воронина, де мав наміра зробити чергову зупинку (його, до речі, запрошували до двох цих сіл, але він вибрав спершу таки Сороче), він заклявся страшною заячою клятвою не наближатися до того капосного племені, поправляючи цим рішенням мудрість Торквадо Тассо: "Жінка веде до раю, а приводить до пекла". Коли ж утікав із села Воронина (історія про Педору, оповіджена попереду), то цю приказку змінив на ще одну варіяцію: "Жінка не завжди веде до раю, але завжди до пекла", — і на цьому рівні мислительних потуг він і перейшов до Синичого, де на кілька днів переповнився мізантропічними настроями й помислами і короткочасно зненавидів світ; саме в цей час він дорешти вдосконалив свою здатність випускати дим через вуха та очі.

Але в селі Синичому не сідав на ґанка і не видивлявся з нього жіночок, а коли яка й проходила повз нього, зблиснувши чи стріливши заклично очками, дяк знеохочено відводив погляда і деякий час і справді на білі голови не зважав, навіть причастився до шинку, де було гамірно й де він часом, коли не було чим заплатити за трунка, проголошував перед захмелілим людом орації, а ще й співав, а голоса мав чудового, через що ніколи не залишався без гощення — і орації, й пісні були переважно власного складання. Відтак шинкарка Хвенна стала до нього по-особливому ласкава, бо в шинку додаткового прибутка приносив не тільки собі, а також і їй, — люди, коли там витійствував дяк, засиджувалися чи приходили саме задля цього. Він же, проказуючи орації-вірші чи співаючи, натхненно стояв посеред шинку, закотивши очі під лоба й вимахуючи руками; вірші були смішні, а пісні чуттєві й ніжні, отож люди навпереміну реготалися або сльозу змахували, особливо тоді, коли високий дяковий голос скидався не так на комариний писк, як на козяче волання, коли ту козу роздирає вовчисько. Інколи приводив сюди і школярів-сиріт, і вони виставляли дійство з інтермедіями: дійство поважне, особливо на свята, а інтермедії комічні: про козаків, шляхтичів, попа-пияка, жида-здирника, циганів, німців, москалів, недотеп-селян. Хвенна після таких дякових вправлянь саджала його на визначнім місці, приносила горілки та страв; спершу він за те платив, а потім перестав, бо так захотіла шинкарка — дуже помічним він їй видався у шинкарському ремеслі. Інколи Хвенна сідала навпроти, коли бувала вільна, і дивилась із замилуванням, з яким спритом та жадобою він поглинає усе поставлене. А першого разу, коли так трапилося і коли дяк ще був у полоні мізантропи, між ними відбулася така коротка розмова:

— Чого на мене так дивишся, Хвенно? — спитав дяк, помітивши її замилованість. — Боїшся, що забагато з'їм чи вип'ю? Не більше, ніж те, що на столі стоїть.

Хвенна засміялася солоденько і сказала:

— Милуюся тобою, пане дяче! Такий проворний: і до жарту, і до горілочки, і до їства. Ну геть-но, як мій покійничок-чоловік.

— Проворний, бо голодний, — просто сказав дяк, наминаючи чи, власне, поглинаючи вареники.

— Отож і мило на тебе дивитися, — просокотіла Хвенна. — Бо люди кажуть: на ледачій землі і трава не росте. А ще кажуть: який до їжі, такий і до роботи.

І тут дяк відчув щось таке, як і тоді, коли сидів на ґанку й побачив на вулиці підхмелену Настю Гноїху, яка йшла і танцювала, а ще й приспівувала про комара та муху. І дяк Григорій Комарницький пізнав страх, бо йому здалося, що й тепер починає закручуватися щось таке, що конечне приведе його до пекла. І він посутенів, блимнув на шинкарку, ще й сказав:

— Іди собі, Хвенно, та й роби діло. Бо я теперички трудний! Шинкарка стрільнула до нього, зітхнула та й відійшла, а йому здалося, що їжа — із трутизною, а може, й горілка, а може, й він сам із трутизною, бо не міг не дивитись, як відходить звабною, пружною ходою Хвенна, і в ньому почала виростати, як чорна квітка, туга, і голова тієї квітки ставала, як людська, тільки з вузькими, як у татарина, очима і з маленьким, як куряче гузно, ротиком. І той ротик чи проспівав, чи проказав до дяка Григорія Комарницького:

— Коханню, дяче, й Бог не противник!

Тоді Григорій, щоб не заводило його далеко, знову ковтнув чарчину, бо сподівався, що після того видиво зникне, але квітка-голова не щезла, а вдруге розтулила чорного й малого ротика та й проспівала:

— Бджола летить на любий їй цвіт!

І дяк Григорій Комарницький пізнав печаль, десь таку, як відчувала щука, котра пливла з Кременчука і яка проковтнула гачка, і той гачок постав у його очах, затуманених затруєним трунком та їжею, в образі моторної молодиці, яка моталася шинком, але не забувала метнути липучу квітку позиру в його-таки бік. І ті квітки й справді були липучі, бо приставали до оголених частин його тіла: лиця, рук, шиї, і ніби смоктали через шкіру кров його, а коли влітали в очі, то й дим із люльки не потрапляв їх змити — ранилися очі й ніби плавилися в очницях. А це визначало таки невеселу істину: ота шинкарка, хотів того чи ні, таки западала йому в серце, тобто спершу влазила в нього через очі образом тієї липучої квітки, а після того, як очі розплавлялися, проникала в кров і текла до серця в образі отруєної крови, а з серцем чинила те ж таки, що й з очима. І коли таке сталося, дяк рішуче встав і пішов — не пішов, а похилитався у хвилях диму, гамору, горілчаних випарів, запахів їжі, поміж грубих п'яних ротів, які щось галакали, викрикували, вимовляли, реготали. Сам же він зробився тонким та прозорим, ніби дим, і намагався добутися виходу, однак ішов, але не виходив, його все відносило назад, і тільки після певних вольових зусиль до виходу таки дістався.

Тоді й гукнула йому вслід Хвенна:

— Приходь і завтра, дяче! Поспіваєш віршів та пісень, бо без тебе нам гульба не гульба!

Тоді дяк Григорій Комарницький виступив на порога шинку, і йому здалося, що це не сутінки напливають на нього, а сотні, ба тисячі безголосих синиць, котрі, долетівши до нього, спиняються в повітрі і швидко-швидко, як водяні бабки, тріпають крильми — тобто відбувалося приблизно те саме, що і в селі Сорочому, тільки вид птаха тут був змінений. А ще йому здалося (такий уже був схильний до фігурного мислення), що й хати, між двома рядами яких простував чи плив, були в подобі велетенських синиць: білі насподі й темні на грудях та на спині. І кожна така синиця мала сяйні очі, переділені хрестами рам або і з круглими віконцями. І в нутрі кожної синиці сиділа за столом родина й мирно вечеряла: дід, баба, батько, діти, а подавала вечерю мати. І дяк, просвічуючи очима всі ті хати, почав смутно дивуватися: а який це чарівник, чи химородник, чи одмінець накреслив карту його життя, пустивши блукати світом, адже хоча був ситий і напоєний, але ніколи не їсти йому мирно своєї вечері, як оці люди, а отже, не бути причетним до творення великої таїни буття. І йому тоді в Синичому, обвіяному тугими крильми синіх сутінків, уперше захотілося мати власний дах над головою, адже був у цьому світі сам, як палець, а отже, й неприкаяний.

Але не тоді, а вже тепер Григорію Комарницькому довелося пізнати, що він не жива істота цього світу, а тільки дійовець написаної невідомим творителем драми чи, точніше, трагікомедії, і що його пролог став не тільки вступом до протазису, епістазису та катастазису, а передусім до катастрофи, і що лінію життя свого не він накреслює, а чиясь незрима вічна рука, відтак усе складалося так, як мало скластися, тому тікає він чи не тікає, біжить чи повільно плентається, але катастрофа надчікує його напевне — ось чому дяк Григорій так тривало сів на ґанкові в селі, якого й імені не вдалося довідатися, одне тільки було певне: недалеко від Решетилівки, і стільки надимів довкола себе — хотів-бо щось у цій драмі-трагікомедії не так зрозуміти, як провідчути. Бо в ту апотеозну, чи кульмінаційну, ніч, коли вони спрагло любилися з Явдохою в полі, покритому туманними космами, із хвостами, мов змії, байдуже чи уявно, чи явно, недаремно закружляв довкола них танок, складений з усіх отих більших чи менших дійовців його прологу: були там і Настя Гноїха, і шинкарка Хвенна, і ще одна жіночка Ганна із села Одудячого, і Педора із Воронина, і всі інші, повз яких проходив, як через коло пекла чи чистилища, якщо віра в чистилище добровірна, але куди, куди несе його оцей незбагненний плин? Отож і перепускав його разом із димом через голову, хоча добре відав про марність такого заняття.

І він згадав жупанця, котрий зіграв таку фатальну ролю в Решетилівці, власне, не згадав, а помацав його, адже був він і тепер на ньому — справила йому його та сама шинкарка Хвенна, змилосердившись, що надходить осінь, а він у благенькій одежині, а попередній жупанець по дорогах під час утеч геть-но розтріпався.