Срібне молоко - Шевчук Валерій

І поки Іван Пошивайло доплентався, паньматка, на хвилю перервавши лямента, кинула в лице Явдосі, дрібно трусячи довгим і червоним, з бородавкою на кінчику носом:

— Це ти, нетіпахо, винувата в його смерті!

— Я? — отетеріла Явдоха. — Та Бог з вами, паньматко! Я панотця не бачила, відколи нас судив, а ще на поминках у Терещихи!

— Але це ти! — зашипіла паньматка. — Бо панотець стрибав через тина до тебе!

Тоді Явдоха випрямилася, лице її стало поважне й горде, і проказала, викарбовуючи кожне слово:

— Коли й так, паньматко, то тим, чим пригощала панотця, люди не труяться!

На те паньматка знову натхненно заволала лямент, виючи, голосячи й заводячи, зойкаючи і стогнучи, і саме на ту хвилю й приспів Іван Пошивайло, та й Гапка вже визирала, власне, виставила пласке обличчя з-за тину.

— А що воно тут у вас за гармидер? — спитав Іван Пошивайло.

— Що? — миттю припинила вити паньматка. — Панотець преставився!

Іван Пошивайло статечно перехрестився, а Гапка з-за тину сказала:

— Значить, доконав його животець! Може, щось недобре з'їв, паньматко?

— У мене, Гапко, панотець поганого не їв, о-о-о, ой-йой-йой, у мене він їв усе моїми руками зготовлене найкращеньке-е-е, о-о-о, годила йому, як болячці, а він мене й поки-и-и-нув, о-о-о! На кого ж ти мене покинув? Що я тепер робитиму без тебе, о-о-о!

І вона заячала, заквилила, заскімлила, заскавучала. Почувши це, з інших дворів почали відриватися досі пришпилені до ґанків та тинів люди і неспішно рушили звідусіль до панотцевого двору.

— Може, чим пособити? — спитала благочестиво Явдоха. Паньматка на мент знову обірвала лемент.

— Пособи! Пособи! — зашипіла, не зважаючи на свідків. — Обмиєш його, прибереш, бо тобі не буде це й стидко!

Відтак обличчя Івана Пошивайла набурмосилося, потемніло, і він виригнув із себе, чорно блискаючи очима:

— Що це ви намололи, паньматко? Чи при своєму розумі?

Але паньматка його не слухала, а натхненно галасала в небо, в село, на дорогу, в поле, рвучи на собі волосся, б'ючи в груди і виспівуючи одне за одним голосіння, вживані в цьому краю, а при тому приказуючи, який добрий був панотець, який любий, а що тепер буде, коли його та й не стало, що він її, паньматку, осиротив, а ще й дрібних діточок (діти в панотця вже повиростали і порозходилися: хто в науку, а хто заміж). І біля панотцевого подвір'я почала збиратися юрма, яка скидалася на бджіл, приліплених до гілки з нової родини, котра покинула старого вулика, а паньматка ніби була для тих бджіл маткою, тим-то ще натхненніше здіймала руки і лила сльози, які рясно текли її обличчям, скапуючи з носа та підборіддя. Тоді Явдоха з Іваном Пошивайлом зійшли на ґанок і, хоча паньматка пручалася, взяли її під руки і завели до хати, а за хвилину з'явилася в дверях Явдоха і сповістила людям, що вони зараз опрятають панотця, а тоді можна буде приходити прощатися. При цьому закликала до помочі жінок, на що миттю відгукнулися Гапка і ще одна, старша, яка звалася Мокрина й мала ту славу, що омивала всіх покійників, до яких діставала приступ, — це було одне із її замилувань. Дивним у цій ситуації було те, що Гапка викликалася омивати панотцеве тіло разом зі своєю лютою ворогинею так, ніби не побила та її щік ганебно на суді, а тим самим відкладала свого знаміреного візита до Хлопця. Саме це й затримало хід основного дійства. Але й то не зовсім так. Річ у тім, що Гапка, як уже звідомлялося, й раніше мала підозру, що панотця труїть таки паньматка, притому за те, що той скакав у Явдошин городець, отож бажала вхопити два зайці: спробувати дістати недоїденої панотцем їжі, а ще звідати, чи не виникне якихось хвостиків, котрі з'явили б скаредний зв'язок панотця з Явдохою. А коли був аж такий подвійний інтерес, то власну уразу від Явдохи можна було на хвилю забути. А щодо інтермедійности цієї сцени, то можемо сказати, що майстри драматичного дійства давно придумали в'язати тонкими нитками дію інтермедії до головної, поважної — так сталося й тут, не будемо докладно й нудно влазити в секрети цього мистецтва. Нас цікавить передусім те, що саме ці мотрони, названі вище, переступили паньматчиного порога, перейшли сіни за паньматкою та Іваном Пошивайлом, який поштиво підтримував прибиту горем жінку, а ще й чемно завів її до того покою, з якого визирала промовисто під час суду.

Панотець же лежав у покої іншому, тож, зайшовши туди, Явдоха з Гапкою змушені були затиснути пальцями носи, бо там стояв-таки немалий сопух; Мокрина ж того не чинила, а підійшла до панотця, який дивно задер голову, виставивши бороду, звалену в тому місці, де торкалася шиї; відтак Мокрина турботливо поправила ту бороду, і Явдоха з Гапкою уздріли темно-синє і ніби розбухле панотцеве лице, власне, ті його частини, що не були вкриті волоссям. Але не те зацікавило найбільше Гапку, а мисчина із майже недоторкнутою їжею, майже — тому, що кілька ложок каші все-таки виїдено, ще й ложка стирчала. Гапка значуще перезирнулася з Явдохою, бо й та глянула на мисчину, і це було так, ніби вони в цьому дійстві раптом стали спільницями і порозумілися.

— Приберу! — похопилася Гапка, схопила мисчину й горня з якоюсь рідиною і вмент вислизнула з покою, і вже тут почула, як Іван Пошивайло втішає ваговитими словами паньматку. Відтак шмигнула в сіни і тут пересипала в захоплену раніше, а може, й навмисне для цієї мети, ряднинку, вузлика сховала в одежі, а мисчину й горня понесла до іншого покою, де стояла піч і де паньматка й готувала панотцю свої знамениті страви, при тому, як звістила, "власними руками".

— Чого це він такий синій? — спитала в Мокрини Явдоха, дивлячись на закляклого панотця.

— Ма'ть, грішний був, — спокійно відказала Мокрина, розстібаючи гаплики на одежі покійника. — Принеси води!

— Холодної чи нагріти?

— Обійдемося й холодною, — рівно повіла Мокрина. — Бо тепла чи холодна, а цього синього нам не змити.

Явдоха кинулася по воду, а коли втягла ночви, уздріла панотця цілком роздягненого: не тільки обличчя, але й інше тіло було синє й ніби набрякле. Мокрина намочила рушника й почала обтирати, а Явдоху послала за одежею, в яку мала обрядити панотця. У світлиці, де недавно відбувався суд, стояла Гапка, яка, однак, у розмову із Явдохою не ввійшла, а шмигнула повз неї до покійника. В цей час відчинилися двері, і в них постала цілком спокійна паньматка, за якою чорно висився Іван Пошивайло.

— Чогось хотіла? — спитала у Явдохи.

— Одежі, щоб обрядити панотця, — відказала та. — А чого панотець такий синій на тілі?

— Бо тяжко вмирав, — буркнула паньматка, бурявлячи Явдоху кругленькими і зовсім не заплаканими очками. — Коли б не ти, лахудро, то так тяжко не мучився б мій покійничок, а може, ще й довго жив.

— Тримайте, паньматко, язика за зубами! — грізно наказав за спиною Іван Пошивайло. — Бо наговорите собі на голову!

— А що це паньматка на себе наговорює? — вигулькнула ніби з-під землі Гапка.

— Заговорюється з горя, — сказав Пошивайло, дивлячись поверх попадиної голови. — Трудна вона теперички!

— Одежа, одежа! — мовила паньматка й поправила на голові очіпка, при цьому руки її тремтіли. — Де ж це та його одежа? Десь поклала, приготувала, а де, не пригадую.

— То ви вже й одежу приготували? — їдко пискнула Гапка. — Наперед?

— Сказав тобі, бабо, — гримнув Пошивайло й метнув із очей блискавку. — Теперички паньматки не чіпай!

— Звісно, звісно, — бочком відступила Гапка. — А чого панотець такий синенький?

Паньматка тим часом півпритомно ходила покоєм: до лави, тоді до полиці, розкрила шафу, знову ввійшла до свого покою, Пошивайло при тому відступив набік.

— Десь приготувала ту одежу, — казала непритомно паньматка. — А де, хоч убийте, не пам'ятаю.

Одежа, однак, лежала на лаві за столом, попрана, випрасувана й охайно складена. Гапка це миттю встерегла й аж обличчя витягла в той бік.

— Нюшиш, бабо? — громовито запитав Пошивайло, поїдаючи Гапку трохи несамовитими очима.

— Нюшу, бо щось тут не те, — смиренно сказала Гапка. — А я завше чую, коли щось не те.

— Прийшла сюди покійного опрятувати чи нюшити? — грізно запитав Іван.

— Опрятають Мокрина і твоя Явдоха, — незворушно відказала Гапка. — Там мені роботи нема. А щодо того, що покійник такий синенький…

— Вимітайся, бабо, з хати, — грізно гримнув Пошивайло, — бо сам тебе, кляту, вимету!

— Еге ж, еге ж, — пробурмотіла Гапка, пробираючись до дверей у сіни. — Мені вже тут і справді нічого робити, — і вона шмигнула в сінці з таким спритом, що аж по хаті війнуло.

— І де це та клята одежа? — знову виступила зі свого покою паньматка, дивно роззираючись навсібіч.

— Знайшла її, паньматко! — голосно сказала Явдоха, бо тримала одежу в руках. — Лежала на лаві за столом.

— Еге ж, еге ж, — мовила паньматка невтямно. — Тобі ту одежу й знайти, бо не раз той обіясник її перед тобою скидав.

І з її очей посипалися раптом такі великі сльози, як це буває у свинячий дощ.

5

Гапка, однак, далеко не пішла, виступила до ґанка і з цього узвишшя озирнула вулицю й найближчі хати. Люди вже розійшлися, хоча тут і там стриміли приліплені до тинків поодинокі постаті чи невеликі гурти, які, напевне, обговорювали те, що сталося. Гапка прислухалася, чи не йде за нею той страшний Пошивайло, і при цьому їй стрілило в голову: а чого це він так за попадею розбивається? Чи не тому, що піп дурив попадю, а Явдоха Пошивайла? І тут крізь дерево, що росло в дворі й ґанка притінювало, прорвався сонячний промінь, і наче спис пронизав її круглу голову, освітивши, ніби віничком, усі її закамарки, відтак осяялися і всі щільники, що були туди закладені, і Гапка, се-те пригадавши, а те-се прирівнявши чи допасувавши (при чому чинила це вмент), швидко переконалася, що пономар, не зважаючи на вельми непевну поведінку своєї жінки, не тільки не ганив її й не карав, хоча часом і сварився, що Гапка бачила на власні очі, але, певною мірою, її покривав, прилюдно ж завжди захищав, а це, мабуть, тому, велемудро зміркувала Гапка, що муж і жона — одна сатана, навіть коли вони сваряться чи й чубляться. Зрештою, так само було і з її покійничком, царство йому небесне, який дуже не любив те, що Гапка суне носа в чужі справи, але коли їй прищемляли того носа, горою за нею поставав. Таке дивне порівняння себе з Явдохою обурило Гапку, хоча зробила його таки сама, адже та — невшетечниця, а вона, Гапка, — святенниця; та була блудна, а вона правдолюбна і воювала за позначені собі правду та й цноту скільки мала сили.