Срібне молоко - Шевчук Валерій

Відтак Явдоха здригнулася від огиди та урази.

І знову махнув золотою булавою одмінець і наказав їй лягти біля того трупа. Явдоха повагалася, але наказа виконала, а коли лягла поруч із бездишним на цей час Іваном, зітхнула тяжко, і від того зітхання зворушилась у її грудях шуря-буря, яка проймалася по ній, ніби шалений ураган, і ледве не вирвала і не викинула із тронної зали одмінця, але той зумів утриматися, схопившись руками за бильце трону.

— Все ще його жалієш?! — скрикнув одмінець. — Хіба не бачиш, що він для тебе мертвий?

— Бачу, — сказала самими вустами жінка, — але не жаліти не можу!

— То мертве говорить у тобі! — скрикнув одмінець. — Полиш мертве, а задля живого вийди на дорогу!

І Явдоха вчинила те саме, що в цей же час і в цю ж таки хвилину, ба навіть у секунду, зробив за кілька гін звідсіля дяк Григорій Комарницький. Отож коли й вона знову вийшла на ґанок, то так само побачила тіло великого Змія, котрий тягся в глибоко засерпанений простір покритою димовими пасмами землею. І вони обидва, вона тут, а дяк там, пильно вдивились у далечінь, відтак щось сплеснуло, ніби бичем, і вони рушили, безвільно поспускавши руки й голови, тобто однаково й дивно понурившись, і ледве ступаючи ногами по тому срібному тілу, що було тверде, ніби крицеве, й грало лускою, пострілюючи блискітками. І йшли вони зневолені, але й без жодного каяття, ніби пливли, а може, несла їх течія, якій годі опиратися. Однак не поспішали, були-бо тінями, а тіням немає потреби поспішати. Однак тіла їхні продовжували світитися, бо обоє ущерть налилися молоком. До них пильно придивлялося велике небесне око із ритиною, що зображала змагання Авеля та Каїна, але вже того не бачили, бо хотіли уздріти одне одного, відтак зв'язатися поглядами, тобто срібними потоками, що їх висяювали їхні тіла. А коли таке з'єднання відбулося, ноги їхні почали рухатися хуткіше, але не так, щоб порушити маєстатичне зачарування та спокій цієї ночі. Коли ж наблизилися одне до одного на кілька приступів, то стали, пильно дивлячись, адже їм треба було ще вилити із себе тугу, яка в них накопичилася, тугу одне за одним, що й стала линвою, котрою міцно, хоч і короткочасно, зв'язалися.

— Думав, що пропаду без тебе, — сказав дяк Григорій Комарницький самими вустами.

— І я! — тонко відгукнулася вона.

— Що ж тебе до мене не пускає? — спитав.

— Дорога, — шепнула вона. — На дорозі не виросте зерно. І тут повно темних і злостивих тіней.

— Тоді ходімо в поле, — запропонував він, беручи її за руку.

І вони покинули Змія-дорогу й уявні злостиві тіні на ній і ввійшли в туманні хвилі, якими повивалася, ніби в пелюхах, земля. І земля дихнула на них усіма запахами потопленого й розкладеного в серпанку зілля. Відтак з'єдналися тілами і повільно почали поринати в ту м'яку, і дишну, і пишну, і налиту соком землю, і та земля утворила на своєму полі один із вирів, де все крутиться, підіймається й опускається. З'являється голова чи рука, нога чи спина, поринає і знову вигинається і випинається, зникає і проявляється, росте і занепадає, вибухає і кільчиться, розтікається і гусне, а потім знову збирається, щоб розпастися. Срібне молоко ночі кипіло, але не вирливо, а приповільнено, скручувало кільця, схожі на ті, що їх випускав зі своєї люльки дяк, а все покривалося димом, ніби зібралося на цьому полі безліч хвостатих тіньових істот, які стали танком довкола отого кипучого місця і заспівали пісень, що їм тисяча літ. І не було краю тому хвилюванню, коливанню, з'єднанню та розпаданню, входженню та виходженню, злиттю та розлиттю, адже обоє прагли випити цю ніч, велику й маєстатичну, і те молоко, хмільне й молоде, що ним залила їх тьма, і себе самих, і одне одного. А на все спокійно дивилося велике, пласке жовте око, на якому раптом зворухнулися Каїн з Авелем і вкотре кинулися одне супроти одного, повні непримиренної ворожнечі й бажання одне одного подолати. Срібне молоко вирувало.

Акт четвертий. Катастрофа[10]

Трутизна (злостиві тіні)

1

Але злостиві тіні в тому просторі таки існували. Може, то вони оточили шалених коханців кривим танком, коханців, котрі позбулися глузду в тій місячній ночі, а може, вразила їх трутизна Змія, який часом стає срібною дорогою, а тепер шипів і сердився, бо ті, котрих він звів задля того, аби звели одне одного, легковажно й зрадливо покинули його, вибравши на місце для любовного плацу не його крицяне тіло, а м'яке, повите серпанками, поле. Злостиві тіні були й іншого штибу, бо ані Явдоха, ані дяк Григорій Комарницький не відали, що за кожним із них вийшло їх, ніби супровід, більше чи менше, адже в цій ночі завмерло на ложі не тільки Явдошине тіло, а й Івана Пошивайла, котрий подобав на мерця. А це значило, що і в нього ввійшов одмінець і, засівши в найтемнішому кутку, уважно стежив за чарівницькими дійствами, що творила його жінка, за отим дивним варенням каші. Чув її стогони й слова-закляття, отож, коли рушила в молоко ночі, часткою того молока став і він і повільно поволочився слідцем, але не по крицяному тілу Змія, яке світилося і на якому вияснювалася вона, а таки в хвилях туману, сам стаючи однією з його хвиль, а може, й творячи їх. Була й друга не менш злостива тінь, яка також покинула на ложі завмерле тіло, бо не могла спокійно приймати снів, адже сама стала сном — звісно, йдеться про Гапку Дмитриху, яка після того, як її покарали судом, а більше від Явдошиних ляпасів, ніяк не могла отямитися, отож саме у той час, коли пшоняна каша кипіла між Явдошиних стегон, вона, Гапка, а може, й не вона, а її одмінець, котрий із неї вийшов, чи засів у її злостивій тіні, проказувала чорні заклинання, чорні тому, бо душа її була спалена на вугіль. А коли Явдоха ввійшла в ніч, а за нею й тінь Івана Пошивайла, то й Гапка стрепенулася, але не та, котра мертво лежала на ложі, а та, яка чинила чорні заклинання, й поволочилася побіч дороги ще одним туманним клубенем.

Отакий супровід притягла за собою Явдоха. Був він і в дяка Григорія Комарницького, бо й він мав своїх злостивих тіней: оті семеро чорних дядьків, котрі вийшли з Троянова до Житомира, а після того, як йому увижалося, може, й зовсім неправдоподібно, ішли слідом за дяком-утікачем, а ще Педора із села Воронин, а ще й інші білі голови із Синичого, Сорочого та Одудячого — здається, саме вони й зійшлися, взявши в своє коло тіні Івана Пошивайла та Гапки Дмитрихи, в тому затуманеному полі в танок і заспівали пісень, яким тисяча чи й більше літ, і вихитувалися, танцювали, забирали на обличчя місячний блиск, від чого лиця їхні ставали, ніби викуті із міді, хоч насправді їх обливало таки срібне проміння. Окрім того, й жіночки із пташиних сіл та Троянова мали голови таки птичі (це ті, з пташиних сіл), або триголові (це ті, із Троянова), притому птиці-голови клалися відповідно до назви села: були там ворона, сорока, синиця і одудиха. Усі вони й танцювали довкола коханців чорного танця, доки ті спрагло кохалися, а коли, змарнілі, вичерпані й розслаблені, нарешті відкинулись одне від одного, злостиві тіні позавмирали марами, перетворившись хто на куща, хто на дерево, хто на корча, хто на будяка, а це ще й тому, що небо над головами коханців начебто прочинилося, там увіч збільшилося світла, а місячне ніби виблідло і витекло та й почало пригасати — надходили перші накоти світанку, саме ті, в час яких найбільше спадає в траву холодної роси, і саме ця роса, можливо, й отверезила коханців, бо також густо їх окропила.

— Скажені ми з тобою, — зморено сказала Явдоха. — Пора мені, бо Іван рано прокидається.

— Коли зустрінемося знову? — спитав дяк Григорій, вичерпаний настільки, що не міг жодним вудом рухнутися.

— За нагоди, — сказала Явдоха. — Тобі стерегтися нічого, а я зв'язана по руках і ногах.

— Не хочеш покинути свого Івана? — спитав.

— Як покинула б, то що? — тверезо спитала Явдоха. — Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не зможу.

— А коли б знайшов місце для сталого прожитку? — спитав Григорій. — Коли б мав хату й оженився би з тобою?

— Зможеш це вчинити? — спитала суворо Явдоха.

— Не знаю, — шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. — Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.

— І я тебе покохала, — сказала Явдоха. — Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.

— Любиш його?

— Ні, — мовила Явдоха. — Але він мій чоловік.

— То як нам бути? — спитав тужно.

— Хіба тобі зі мною було зле? — спитала й собі.

— Начебто в раю, — відказав смутно дяк.

— Отож живімо й раюймо, — втомлено прорекла Явдоха. — І пекла собі не шукаймо.

Зчудувався дяк на її мудру розсудливість, бо сам у цій хвилі не був ані мудрий, ані розсудливий, і ще пильніше вдивлявся у небо, яке цього разу просвітліло настільки, що все довкола почало сповнюватися живим сутінком, а той мертвий, місячний, цілком розтопився: зрештою, й сам місяць скидався зараз на забуту чи згублену кимось порожню мису з невидимого небесного столу.

— Живімо кожен по-своєму, — сказала Явдоха. — А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив, — і вона засміялася хрипко і з переможними нотками в голосі.

— А коли зловлять? — спитав дяк.

— Коли зловлять, значить, дурною була, — мовила Явдоха. — А була дурною, то мала б спокутувати.

Дяк Григорій Комарницький відчув, що він, здається, і справді не людина в цьому світі, а таки комар, а його палка й твереза водночас коханка теж не людина, а муха; від таких фігурних думок тіло дякове почало меншати, мізерніти, аж доки не стало розміром у комарине. Так само завбільшки з муху стало Явдошине тіло, власне те, що було витворене отим шибайголовим одмінцем. Відтак світла в небі й на землі стало стільки, що обоє відчули: в цьому стані, в якому пробували, більше бути не в силі, отож і розлетілися кожне у свій бік: комар — у школу, а муха — в Решетилівку до завмерлого Івана Пошивайла, притому чинили це так швидко, як видніло над полями. І кожне помчало зі швидкістю світла до своїх завмерлих на ложах і нерухомих тіл, а за мент увійшли в них, ожививши настільки, щоб могли вважатися звичайними сплячими.