Син волі - Шевчук Василь
Хазяїн буде гніватися.
У кабінеті сиділо троє чоловіків і господиня, виряджена, як справжня пані. Власне, і всі вони по одягу були пани. Василь Григорович мав навіть вигляд аристократа. Може, у порівнянні з іншими, що виглядали простакуватими, ба просто сірими, і в модних фраках.
— Ні, він чудесний, дивний! — манірно мовила, подаючи до чаю печиво, пані Ширяєва. — Й такий незвичний — чорний і кучерявий...
Білявий гість — мов вигорілий на сонці — тихенько пирснув і заходився мішати чай у чашечці. Його рука була важка й незграбна.
Василь Григорович спідлоба глянув на благовірну, що сіла поруч нього і поправляла сукню.
— Ви пам'ятаєте, три роки тому в "Северной пчеле" був надрукований маленький віршик Пушкіна "Портрет"? — спитав лукаво третій з чоловіків, одягнений з претензією, але й недбало трохи, як одягаються художники-академісти. — Так, кажуть, він присвячений мадам Закревській...
— Закревській Груні? — перепитав Ширяев. — Що міністерша?
— Це ще не все, — всміхнувся (певно, Іван Кіндратович!), — "Наперсник" теж про неї...
Твоих признаний, жалоб нежных
Ловлю я жадно каждый крик...
— Це чортзна-що, — скривився кремезний гість. — Ну переспав, ну спокусився дамочкою... Навіщо ж про це писати й друкувати!
— Е, не кажіть! — пішла на захист автора мадам Ширяєва. — Розумні люди кажуть, що вся поезія від цього йде...
— Подай-но краще рому, — сказав Василь Григорович. — Коня кують...
— Був мужиком і ним лишився! — кинула йому сердито жінка. Проте пішла й принесла пляшку.
— "Гаврилиаду" теж, кажуть, Пушкін написав... — бридливо мовив гість-пуританин.
— Ми з Василем Григоровичем... — хотіла щось повідати пані Ширяєва, та чоловік її спинив, звернувшись до земляка: — Іване, ти прочитав би краще нам із "Полтави"! Те, пам'ятаєш, місце, де гетьман ходить садом...
Іван Кіндратович підвівся, взяв із шафи тоненьку книжку, послинив палець, перегорнув.
— Я теж люблю, в захопленні від цих рядків, — сказав, сяйнувши зором. — Яка краса, гармонія!..
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо.
Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух
Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Но мрачны странные мечты
В душе Мазепы: звезды ночи,
Как обвинительные очи,
За ним насмешливо глядят.
И тополи, стеснившись в ряд,
Качая тихо головою,
Как судьи, шепчут меж собою,
И летней, теплой ночи тьма
Душна, как черная тюрьма...
Тарас заплющив очі, вслухаючись у дивну музику рядків поеми про батьківщину, й поволі голос перетворився у жеботіння в яру струмка, що витікав із джерела... Над ним постали верби — русалками, що чешуть коси, вдивляючись у дзеркало нічного ставу... Вздовж берега пішли рядком тополі — мов парубки на інший куток села... А в небі сяяв круглим млиновим колом місяць і мерехтіли зорі — як спілі вишні... Тихо зітхає віл, натомлений за день в ярмі... Десь цівкає спросоння пташка... Садком проходить вітер — падає в траву достигле яблуко... По стежці ледве чутно скрадається кудись їжак... Далеко, десь у степу, ірже заклично й сумно козацький кінь — не вірить, що спить його господар холодним сном... Дзвінкий дівочий голос з якимось світлим сумом виводить нитку пісні:
Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить...
— Пушкін, панове, геній! — ввірвався в те видіння Іван Кіндратович.
— Геній і патріот, — сказав невдовзі твердо кремезний гість, — Коли французькі балакуни хотіли підтримать бунт поляків, він дав їм гарну відсіч...
Тарас згадав, як вирувало Вільно, як люди прагли визволення і вірили, що час настав, що осінь та для Польщі стане весною волі... Ядзя йому розказувала...
— Це теж, між іншим, Пушкін, — сказав Іван Кіндратович, підніс натхненно голову і ніби викарбував на повній тиші кабінету:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:
Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.
Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.
— То й що? — стенув плечима кремезний гість.
— Виходить, різні Пушкіни...
— Пушкін один і той же, теми й проблеми різні. Та — во ганьбу державі, а ця — во славу...
— Дзусь звідси! — гаркнув Василь Григорович, помітивши у дверях учнів.— Понаставляли вуха...
...Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врешті гукнули їх до майстра й дали роботу іншу: пофарбувати паркан особняка на Мойці.
— Поглянув би старий Рустем!.. — зітхнув Тарас, коли вони взялись до діла.
— Хто це?
— Професор Віленського університету, який мені давав уроки.
— Ого! І довго ти у нього вчився?
— Мало... Як збунтувалось Вільно, мій пан покинув службу при губернаторові й утік сюди.
— Там страшно було?
— Нітрохи. Навіть весело!.. Так ніби лід тріщить на річці, колеться й рушає, зносячи усяке сміття...
— Розбили їх?
— Розбили...
Довгенько квецяли щітками мовчки. Потім Федот оглянувся, чи хтось не ходить близько, й промовив пошепки:
— Той вірш, який читав недавно Іван Кіндратович, — про декабристів, що піднялися проти царя Миколи тут, на Сенатській площі...
— Давно?
— Сім років тому. П'ятьох із них повісили, а інших — всіх у Сибір, на каторгу... Тс-с! Хтось іде...
Фарбуючи чавунне пруття огорожі, Тарас ніяк не міг збагнути причину, яка спонукує царів, панів боротися з людьми, що прагнуть кращого, й не так для себе, як для свого народу...
— Може, хоч на стовпах намалювати якісь пейзажі або портрети... — мовив Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щіткою. — Я другий рік навчаюсь цій мудрагелії і не просунувсь далі ні на йоту... Бісів "парканний" клас!
— Вже другий рік? — перепитав, здивований і водночас уражений. — Таж майстер наш, як мовиться, також "із грязі..."
— Схоже, що він помщається за все погане, чого зазнав, як був таким, як нині ми з тобою, — глибокомудро сказав Федот.
— Це ж підло!
— А я хіба кажу, що ні? — всміхнувся журно хлопець. Приплющив ліве око, змахнув-торкнувся пензлем до сірої площини каменю — і вже на ній, схиливши лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов виріс, пан...
Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював козу та дівчинку.
Федот оббіг його і спритно накреслив голову коня в гнуздечці...
— Попсуєте паркан, то матимете, — промовив пан, що зупинився біля Тарасової "картини". — Це чортзна-що!..
Злякавшись, хлопці кинулися мерщій замазувати свої творіння.
Пан зачекав, так ніби жив у цьому домі, й пішов, насвистуючи якусь легку мелодійку.
Надвечір, як закінчилась фарба, Тарас віддав Федотові своє відро і щітку, а сам побрів по місту.
— Ти ж не загулюйся! — гукнув йому товариш. — Бува, що майстер перевіряє!
— Прийду, коли стемніє!
— Так нині ж білі ночі!..
Тарас розвів руками: мовляв, у тім немає його вини, що в Петербурзі все день та день.
Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вільний простір серед тісного міста його приваблював, бо чимось подібний був до степу. Можливо, обширом і свіжим вітром, що гнав рікою хвилі... Вітер гойдає тирсу, котить по ній вали за обрій... А може, тим, що тут так само легко дихалося, як і в степу...
В чистім полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім, полі своя воля,
Що й серце німіє...
Під теплим синім небом аж на верху могили сидить кобзар... Весь білий... І тільки кобза чорна, немов труна...
Прогнав далеке марево, оглянув річку, виповнену вітрильниками, що причаїлися на якорях і тихо ждали ночі, коли розводять наплавний міст й дають їм вільно вийти в широке море... Море... Ось що йому найбільш нагадує безкраїй степ!.. І щогли — немов тополі...
Пішов неквапно набережною. Праворуч хлюпала в камінний берег стара Нева. Ліворуч — біло-синьо пишалися стрімкі палаци. Між ними й ним текли потоки екіпажів, карет, барвистих вершників та пішоходів, і той живий, розкішний плин обходив його, мов явора, що хтозна-як посіявся і виріс тут... Ні, він собі здавався не явором, а молоденьким дубом, що вкоренився... Де там! Дубком, якого вирвали з його землі й гвалтовно пересадили на це каміння!..
Я ж думала, що дуб зелененький,
А то стояв козак молоденький...
Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок міської вулиці долинув він —з Кирилівки чи, може, з серця?
— Ти вмієш плести вінки?
— Я так давно не плів їх...
— Бідненький мій...
— Не треба мене жаліти, бо плакатиму...
— Ти вже великий, плакати тобі не личить.
— Плачу за Україною... І за кущем калини, що на вгороді...
— Посторонись!!
Війнуло вітром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкішний виїзд. За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка поволі зменшувалася, точніше сказать, залюднювалася.
Сенатська площа стріла його вечірнім сутінком. Призахідне червонувате сонце ледь діставало вершника, й над ним світився мідний, багровий відблиск — ніби сочилась кров... Чого вони, ті декабристи, повстали тут?.. За що вони повстали? І хто вони?..
Пройшов довкіл, оглянув коня та вершника і прочитав слова, наковані на постаменті: "Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782"... Це той Петро, що вимостив кістьми людськими ці болота, а Катерина — імператриця, що завдала в кріпаччину всю Україну... Коли б не це, він був би вільний!.. Козак Тарас Шевченко!..
Пішов на міст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, і міст зітхав, порипував, мов був живий. По ньому теж лилися навстріч потоки карет, людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
Оглянувся і вгледів вершника, що мчав за ним, піднісши праву руку, так мов велів йому вернутись чи зупинитися!.. По скелі лунко гупали важкі копита...
Здолавши страх, що підмивав його побігти хитким мостом, Тарас постояв трохи, вслухаючись у дзюркотіння води межи човнами, й поволі рушив далі. Не озирався, правда. Натомість пильним поглядом вивчав ряди вітрильників, які чекали ночі. Вишукував між них подібні до запорозьких чайок, чи байдаків, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, їх у житті не бачив, тих байдаків, а от шукав між цих заморських суден і не знаходив...
Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой там сидить ясен сокіл-білозірець,
Низенько голову склонив
Та жалібно квилить-проквиляє...
Як тільки вийшов на твердь Васильєвського острова, узяв ліворуч, до Академії.
