Син волі - Шевчук Василь
Дивно, що він цього нічого не пам'ятає, хоча вже був тут у день приїзду...
Ступав по білих сходинках і роздивлявся химерних левів з крилами на золотавих поручнях, пастушок поряд з вівцями на мармурових стовпчиках. А потім звів на стелю очі й пірнув у вік минулий, де ще могли вживатися і пастораль, і диба, і безпросвітний несмак кріпосника...
Нараз себе й жандармів побачив у величезнім дзеркалі. Зарослий весь, неначе старий варнак із лісу... Пан генерал злякається...
Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
— Давай-давай! — штовхнули в бік. — Роззявився...
— А може, він ніколи себе не бачив у дзеркалі? — хихикнув другий.
— Зараз йому розпишуть пику! Назад ітиме, то не впізнає.
Жандарм постукав у позолочені високі двері, прислухався... і відчинив.
— Дозвольте ввести, вашблагородіє!
— Введіть, — сказав похмуро Дубельт, спідлоба змірявши заарештованого. — Самі побудьте там, за дверима.
У кабінеті, крім генерала, було ще двоє: Попов і незнайомець, так само в партикулярнім одязі. В каміні горів огонь. На столику стояла пляшка й прозорі зграбні чарочки...
— Що, випить хочеться? — вловив Тарасів погляд пан генерал.
— Ні, — відповів спокійно, як наповчав його земляк Сидоренко.
— Ти, кажуть, дружиш з Бахусом?
— П'ю, як і всі, не більше.
— А вірші пишеш п'яний чи при тверезім розумі?
— Певно сказать не зважуся...
--— Пакость таку писати можна лише в гарячці, — бридко скривився Дубельт, ткнувши рукою в грубий зошит.
Тарас промовчав.
— Ось вона, мужицька вдячність! — підніс повчально палець пан генерал. — Воля таким шкідлива! Викупили, знайшлись добренькі... Хто із кріпацтва викупив? Який болван?
— Тут, ваше превосходительство... — хотів Попов сказати щось. Та генерал його спинив.
— Ну? — запитав Шевченка, пронизуючи його суворим поглядом.
— Сказати можна, сам імператор... — протяг Тарас, любуючись очима Дубельта, що враз полізли рогом. — Великий Карл намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ці гроші я викуплений у Енгельгардта.
— Який ще Карл? — отямилось превосходительство.
— Брюллов.
— А-а, це від нього втекла дружина, знаю! Таки болван, — поглянув багатозначно на двох своїх помічників. Ті усміхнулись трепетно. — А чом це ти, художник, не малював, а кинувся писати вірші? Щоб сіять смуту і невдоволення?
— Ні. Я з дитинства любив поезію і малювання. Почав писати ще кріпаком...
— Навіщо, в ім'я чого?
— Вони самі писалися, — знизав Тарас плечима. — їх підхопили, видали й просили ще писати...
— Хто?
— Земляки, вкраїнці.
— Продовжуйте, — кивнув Попову Дубельт і пересів у крісло біля каміна.
Попов прокашлявся, заглянув скоса в якийсь папір і запитав:
— Є свідчення, що ви були активним членом Товариства святих Кирила та Мефодія. Хто заснував це Товариство? Хто написав його статут?
— Я тільки тут почув про це, і свідчення, коли вони насправді є, брехливі.
— Святий, святий!.. — озвався Дубельт. — Вперше він, бачте, чує... А хто кричав найдужче на зібраннях і закликав до винищення усіх панів?!
--— Не знаю. Бо я не був присутній.
Попов заждав, чи ще щось скаже Дубельт, і запитав так само різко, як генерал:
— Де ви збиралися дістати зброю, коли і за яких обставин застосувати?
Запала тиша. Чути було лише рипіння пера.
— Я вже сказав, що не причетний до будь-якого Товариства. І через те не можу на це питання відповісти, — промовив Тарас спокійно, хоча й стривожився. У Товаристві, власне, не ставилося питання збройних виступів... То, може, хтось потрапив до рук жандармів з інших, тих, що слов'янську єдність і спільну волю прагли здобути в битвах, кров'ю?
— Ми володієм свідченням, що саме ви спонукали всіх до активних, рішучих дій і що людей лояльних і щиро відданих престолу та імператорові ви називали не раз падлюками. Це правда?
— Ні.
— Все бреше! — схопився з крісла Дубельт і знову сів. — Ну, ти в мене дограєшся! — додав крізь зуби. Рвучко налив | у чарку, випив. Потому плюнув люто в огонь каміна.
— Більшість із ваших віршів — пасквілі на лад, на уряд. Може, ви їх навмисне писали так, такими, щоб розповсюджувати ідеї вашого таємного Товариства і готувати збройне повстання? — спитав Попов.
— Писав, та й годі, — мовив на те Тарас. — А про якесь повстання я вперше чую...
Як ви дійшли до того, що написали бридкі, злочинні вірші супроти священної особи государя імператора та августійшого його сімейства, забувши в них своїх високих благодійників?
Тарас замислився, не поспішав давати відповідь. Тут треба, мабуть, сказати правду, оскільки він не скаже більше, як вже сказав у віршах. Правда ця проти них, за нього. Не пасквілі він написав, а те, що чув, що бачив скрізь на власні очі!
— Бувши ще в Петербурзі, я всюди чув невдоволення та гнівний осуд государя та уряду. Повернувшись на Україну, почув ще більше й гірше між молодими людьми й статечними; я побачив нестерпну бідність і неймовірне, просто-таки жахливе пригнічення селян панами, посесорами та економами-шляхтичами, й все це робилося й робиться іменем государя та уряду. Неправда, зло, неволя, гніт, безправ'я!.. Від цього можна не те що віршем висловити своє обурення, а навіть з глузду з'їхати. Якби ви тільки глянули на це життя, на ці страждання!..
— Досить! — схопився Дубельт на рівні ноги. — Чи ти і нас бажаєш понавертати до Товариства святих Кирила й Мефодія? А ще казав, що не ганьбив ніколи уряду та государя. Якщо вже й тут, при нас усіх, не стримався і розпустив дурний язик, то що вже мовити про зібрання у Києві!.. Негайно, все, що знаєш! — затупотів ногами. — Бо я звелю застосувать тортури! Мої хлоп'ята зроблять за півгодини з тебе торбу із переламаними кістками!.. Ну?!
— Крім того, що вже сказав, нічого я не знаю, — мовив Тарас спокійно. І тим ще більше підлив в огонь олії.
— Недолюд, виродок! — пустився зовсім берега пан генерал. — Згною в тюрмі, на каторзі! Геть, геть з моїх очей, бо я приб'ю тебе на місці, зараз же!.. Конвой! Конвой! — заверещав, неначе його хтось пік чи різав. — Забрать його!
Влетіли два молодці з оголеними шаблями, взяли під пахви й вивели.
— Пустіть! Якого біса!.. — повів Тарас плечима уже на сходах побіля дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пішов попереду, а другий, кинувши своє "давай!", ступив назад.
— А ти, брат, штучка!.. — мовив, коли спустились сходами в напівпідвал, і, як здалось Тарасові, захихотів.
У камеру його ввели, як у могилу. Морок тут був густий, застояний. Вікно і навіть грати на тлі його зливалися в суцільну темну пляму...
Не чув, коли пішов конвой, коли замкнули двері (йому щоразу серце проймалось тихим болем) і як приліг на ліжко. Лежав, дивився в темінь і намагався визначити, чим повернулася до нього доля — спиною чи осяйним своїм лицем. По тому, як було смеркотно в камері, в його душі, напевно, міг зробити сумний для себе висновок... Тоді поглянув на діло так, немовби в ньому йшлося про когось іншого, а не про нього. Переглядав з цікавістю виставу "Допит у генерала" і не знаходив похибок у поведінці й відповідях героя драми. Може, було б прикинутися таким, яким його вважає пан генерал?.. Хто знає, чи помогло б, а сам би потім бридився не день, не два. Для Дубельта він хлоп і бидло й досі, дарма що вже поет, художник, що вільний дев'ять років... Минуло дев'ять років, як він на волі! Сьогодні двадцять перше, а завтра двадцять друге — день визволення, день найщасливіший в його житті!.. Аж дев'ять років!.. Тільки якихось дев'ять років... А тридцять три прожито!.. Вже тридцять три... З них двадцять чотири роки — в пітьмі неволі! Ні, трохи більше. Від п'ятого числа, коли його взяли жандарми на перевозі через Дніпро, він, власне, втратив волю. Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на Кавказ чи на Урал, за Каспій, назад йому не повернутися... Украли іроди сімнадцять днів! Не повних дев'ять років...
Йому так жаль зробилось отих украдених у нього днів, що сльози виповнили розплющені широко очі й поволі стали скочуватися по скронях...
Не витирав, не намагався угамувати. Тут їх ніхто не бачитиме, а може, стане легше...
Коли приніс Сидоренко вечірній чай, удав, що спить.
— Ну й чоловік! — не добудившись, зітхнув солдат. — Після такого допиту спить, як дитя...
Це звеселило трохи. Пожалкував за чаєм навіть. Та не покликав, не попросив принести знову: мабуть, усе вже випито, і землякові було б незручно...
На вулиці або в дворі тим часом спалахнуло світло, й камера ледь проясніла. Грати лягли на двері й стелю побіля них, мов перекрили дужче йому дорогу звідси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язниці широкий шлях, а з неї — тільки стежечка... Погрожував йому тортурами... Кортить катюзі вишмагати, як кріпака, не може він змиритися, що хтось позбувсь неволі, що став також людиною, та ще й не просто там міщанином, ремісником, а як-не-як художником, ще й вихованцем уславленої на всю Росію Академії! О, їм усе дозволено! І вишмагають, і покалічать, і ти ніде, ні в кого не знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про імператора або імперію, закон втрачає силу і діє тільки примха та дикий страх тирана, що десь глибоко в серці невольно носить сумнів у правоті й законності своєї влади. Сумнів — це звір, який постійно жадає жертви, крові. У грудні двадцять п'ятого він випив повну чашу, цей царський звір, ця сутність царя Миколи Першого. Відтоді страх стоїть за троном тінню, мов кат з мечем. Котилися ж із плахи імператорські голови!..
Коли б йому заснути й справді. Ранок мудріший вечора. Хоч, правду кажучи, навряд чи він щось вигадає, щоб вирватися з цього сільця. Тут звикли не виявляти істину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити, а навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому їхня служба, бо цар повинен знати, що Третій відділ пильно стоїть між ним і підданими, що тільки в них, жандармах, його безпека й спокій...
Заплющив очі. Тихо почав наспівувати далеку журну пісню, що хтозна-як потрапила до нього в душу. Певно, її співала мати біля колиски Йосипа... А мо', сестра... Попри неволю й злидні, в селі у них співали й знали пісень без ліку... Навіть серед двірні у Вільні жили ті милі співи. І в Петербурзі. Тільки зберуться двоє-троє кирилівчан і впевняться, що пан не вдома, зразу ж озветься з серця пісня.
